Королівська обіцянка
Шрифт:
– Оберон? Вона у нього?
– Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше вже не царство мертвих… Але місце украй неприємне.
– М-да-а… – пробурмотіла я.
Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав цвіркунами, ледь чутно шурхотіла вода, а я сиділа посеред усієї цієї благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих – занедбане і запечатане, як підземелля…
– Знаєш, якось… – невпевнено почала я. – Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Але…
«І всі – дорослі чоловіки», – подумала я окрім того.
Гарольд знизав плечима:
– У справжньому загробному царстві, ще з відкритим проходом, у нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так – підмоги не дочекатися.
– А там є принци? – мій голос затремтів.
– Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци…
Потроху темніло. Небо вже зовсім зблякло, із золотавого стало блакитним, а потім і густо-синім.
– А чому Оберон сам туди не піде?
Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:
– Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно і добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Тільки пронюхають, що короля немає на місці – тут таке почнеться…
– А якщо він… помре? Не почнеться?
Гарольд пригнічено схилив голову.
– Ну чого ти мовчиш?
– Якщо він помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на місці король буде. Себто – я.
– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рівня Оберону?
– Ні, – Гарольд дивився за ріку. – Але коли… якщо… він помре, я отримаю в спадок частину його сили.
– Тоді чого ми взагалі переживаємо? – запитала я після довгої паузи.
Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало мулько.
– Пробач.
Він мовчав.
– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…
– Ну нащо повторювати? – у голосі Гарольда чулося роздратування. – Я піду, а там нехай кочівники дітвору потрошать?
– Ти ж на мене сподівався… – сказала я сумно. – Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.
– Я тебе привів, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.
– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: він не може йти?
Над рікою в небі засяяла перша тьмяна зірочка.
– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привів просто… від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось із тобою… поговорити, чи що.
– Ну от і поговорили…
– Та вже ж, – Гарольд зітхнув. – Мабуть, тобі ліпше повернутися, звичайно. Все одно…
Він замовк.
– Як він міг дати оту дурну обіцянку?! – спалахнула я. – Не міг придумати щось інше?
– Може, й міг, – голос Гарольда посуворішав. – А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?
Зірки спалахували одна за одною, ніби хтось розсипав білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.
Гарольд мовчав.
– А час? Час там тече так само?
– Оберон
– Хоч це радує… – я невдало спробувала пожартувати.
Гарольд ухопився за голову.
– Лінко… Ця ж Печатка – вона така паскудна річ… Якщо за неї хтось увійде з нашої сторони – поки він не вийде назад чи не загине, – Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов – сподівайся лиш на себе!
Холодний вітер війнув над річкою, і мені здалося, що зорі на мить примерхли.
Ми довго спускалися вузькими сходами – у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві – нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладенькі сходи під ногами. Час від часу вони завертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.
П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридора як слід, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над підлогою, або наступила на широку (ширшу за інші) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.
– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Відьмина Печатка?
– В’язниця.
Я притихла.
Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великому підземеллі під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічкою: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні дурниці. Уздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки утягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок – великих і маленьких.
Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.
– О-о… – сказала я роззираючись.
– Побудь тут, – Гарольд взяв один зі смолоскипів. – Я скоро повернуся.
І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через мить я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід – вузький, замаскований грою тьмяного світла.
Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних відворотних, лиховісних місцях, але це підземелля значно пересилювало раніше бачене моторошністю й зловісністю. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.
Воно було розраховане на велику дорослу людину, на чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках – лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги гойдалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна (можна зараз повторити про себе правопис суфіксів «онн», «енн»).
Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання аж до того моменту, коли зі стіни (з вузького проходу, де зник Гарольд) без усякого попередження з’явилися двоє.