Королівська обіцянка
Шрифт:
Один був мій друг і навчитель.
Другий – здоровезний крем’язень – бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Темне волосся росло в нього скрізь – лізло з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранця – така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у тигра, очиська. Гострий ніс видавався дзьобом; заввишки
Я заціпеніла у своєму кріслі.
– Познайомся, Ліно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна – маг дороги.
Жовті очиська зиркнули на мене призро, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер – «колишній»? (Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?)
– Ліно, – Гарольд зітхнув. – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе відпускати – дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.
Отакої… подумала я із жахом. Він згоден, яке щастя! Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився, як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає – пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала я – Ліна Лапіна?!
– Дякую, – сказала я, хрипко відкашлявшись. – Але все-таки ліпше я сама…
Гарольд насупився, ніби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.
– Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…
Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.
– Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…
– А чому він у вас у в’язниці сидить?
– Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які заковтують людей ціляком…
Я поперхнулася.
– А він, отже, не ковтає?
– Він узагалі людей не їсть! Давно!
– Звідки ти знаєш?
– Звідти! Я королівський маг – чи хто?
– Не знаю… – сказала я, стримуючи злість. – Не знаю, чому, вирушаючи у таке пекельне місце, мені треба брати із собою отаку загрозу.
– Він безпечний! Або ти ідеш із ним – або взагалі нікуди не йдеш…
– І нехай усе залишається, як є?
Бліде лице Гарольда взялося червоними плямами. Він випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і зчужілим:
– Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги…
– Чому недовірою? – промимрила я вибачливо. – Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається…
Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув скрушно:
– Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку,
Розділ сьомий
Відьмина печатка
Утрьох ми піднялися нагору – Гарольд попереду, за ним Уйма і я у хвості. Шкіряні штани людожера були продовженням його м’яких чобіт. Ступав він безшумно й напродив легко – ніби величезна туша, надута повітрям.
Ми проминули першу варту, потім другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-різному – деякі статечно кивали, наче й не було нічого. Інші витріщали очі. А один молодий (напевне, новачок) схопився за списа й приготувався до сутички.
Хоробрі хлопці в Королівстві…
Ми успішно оминули всі пастки (Уйма, схоже, знав їх не згірше за Гарольда), піднялися нагору й повернулися в палац довгою темною галереєю (у тому, що Уйма бачить у темряві, не доводилося сумніватись).
Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь завісу (людожерові довелося протискуватися боком). Крутими сходами, ледве не наступаючи на нахабних пацюків, ми підіймалися так довго, що я геть знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волохатий дирижабль, і дихав безшумно. (А може, й зовсім не дихав.)
Нарешті Гарольд привів нас у велике приміщення, дуже схоже на кабінет Оберона – з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. (Я пошукала поглядом пацючка Дору й не знайшла.)
– Це мій кабінет, – сказав Гарольд. – Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, – він розвів руками, як рибалка з анекдота, – у таку діру?
– Тільки б голова пролізла… – пробухтів людожер.
Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я ошелешено сіла на лавку.
– Тоді я наводжу на Печатку, – Гарольд коротко зітхнув. – Ех, часу ні на що не вистачає…
Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.
Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейдяну лінію від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки хвилин через десять удалося розгледіти перші результати його роботи: візерунок, що нагадував річні кільця на зрізі дерева.
– І так треба розмалювати всю дошку? – вжахнулася я.
Гарольд труснув головою (мовляв, не заважай).
Уйма безшумно бродив по кабінету. Брав у руки то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку (я виявила, що тримаю в руках важкий свічник!). Якби людожер доторкнувся до посоха – клянуся, одним кидком розколола б йому голов’яку!