Королівська обіцянка

Дяченко Марина и Сергей

– З нареченими?

– Із принцесами!

– Про що?

– Про те, що так поводитися – кепсько!

– Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання – кепсько?

– Можна, я з ними поговорю? – запитала я недбало.

Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!

– Не варто, Ліно, – сказав король, і моє серце гухнуло в п’яти. – Хоча… Як хочеш.

Я перевела подих. Надія зміцніла.

– Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?

Король

пильно подивився на мене. Устав, пройшовся перед дошкою туди-сюди, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.

Зупинився. Широким рукавом змахнув із дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.

– Дивись. Ось п’ять принцес – Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.

Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних сукнях.

– Ось обіцянка…

Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.

– Кожна з принцес може вийти заміж за кого завгодно, – Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. – При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки – якщо! – котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… – він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, – інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто обіцянка стає непроникною, ось такою… – і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. – Зрозуміло?

– Як усе це складно, – з сумом протягла я.

– Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…

Я хитро посміхнулася власним кровожерливим думкам.

– Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?

* * *

У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.

– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обіцянку.

– Це вже авантюра!

Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.

– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тільки ти повинен мені допомогти.

– Як?

– Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти – підтверджуватимеш. Ну і… Якщо вони полізуть у бійку, мені з ними не впоратися – відразу з п’ятьма. А ти – можеш.

– А чого б це їм битися?

– Я говоритиму неприємні речі, – пояснила я сухо. – Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.

Гарольд знітився. Щойно сподівався – і ось розчарувався. Опустив очі:

– Не вдасться. Я вже намагався.

– І що ти їм казав?

– Ну, чимало чого – про розум, про совість. Що Оберон через це помре, Королівство занепаде,

і вони нічого не доб’ються: принців як не було – так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому Храмі Обіцянки?

Гарольд засопів.

– А вони?

– Сміялися, – зізнався старший королівський маг. – Просто заходились від реготу. За головну у них ця… Філумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаєш що? Їм на всіх начхати! Що їм до Оберона, до Королівства? Їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними панькаються, тільки про них і говорять… – він замовк і низько схилив голову.

Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто – вимиті гладенькі дерев’яні стіни, витерто пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть у кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.

– А якщо вони в когось закохаються?

– Вони? Облиш! Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потім виганяти. Стерви, ось вони хто…

– Тим ліпше, – я посміхнулася. – Значить, їх не шкода.

– Не шкода? Що ти задумала?

– Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.

– Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, – сказав Гарольд без особливої впевненості.

– Не сумнівайся, – я випнула груди. – Знаєш, що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб здаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.

Розділ п’ятий

Сестри-охоронниці

Сонце схилялось усе нижче, але до сутінків було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самісінький ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка – знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилет із нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукава й холоші були коротшими, ніж треба, – мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів – не жарт!

Гарольд крокував поруч – статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом – вжик-вжик – вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали із подивом: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?

Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.

Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.