Королівська обіцянка
Шрифт:
У мене є телефонна картка. Можна піти на зупинку й подзвонити.
А потім що? Повертатися й сидіти на лавці до ранку? Мало хто в цьому парку ночує…
Іти додому? Тоскно, якщо чесно. Нікого не хочеться бачити.
А може, і не було нічого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королівства? Незабаром травень, а там літо, канікули…
Засвітилися ліхтарі над ставком. У напівтемряві не видно пластмасових стаканчиків, що плавають біля берега, і розбитих пляшок у заростях очерету. Вогні красиво віддзеркалюються у воді –
На поверхню ставка впала тінь. Двоє хлопців ішли вглиб парку від зупинки – двоє підлітків дорослих, неохайних, якихось дивних хлопців. Я підвелася з лавки – мені що, чекати, коли вони підійдуть ближче?
– Агов, мала!
Я глянула праворуч, ліворуч… Майже зовсім стемніло. І навкруги, як на зло, ні душі. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках – чи злякалася б хоч на хвилину?
Але я була звичайним дівчиськом і тому швидко пішла по алеї геть.
Хлопці заіржали. Може, вони сміялися через якісь свої розмови, але мені здавалось, що регочуть з мене. І додали ходи не випадково – женуться. А доріжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракціону «Автодром», але він у будні не працює.
Я йшла все швидше, а тоді побігла. Рюкзак важко підстрибував на плечі. Мимо мелькали кущі, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця – він біжить, рятуючи життя, а за ним – собаки…
За спиною вже захлинались від реготу. Ноги в хлопців були набагато довші за мої.
Я ледь не налетіла на залізні ворота – другий вихід з парку. Ворота завжди зачинені. Висячий замок намертво проіржавів. Праворуч – стіна «Автодрому». Ліворуч – схил, колючі кущі, унизу ще одне озерце…
Задихаючись, я перемахнула через кущі. Тут, у хащах, ще не виросла трава, і ноги мої відразу заковзали по мокрій землі й глині. Я перечепилась і покотилася, як мішок, униз, у брудний, укритий піною ставок.
Біля самої води падіння загальмувалося: мене вхопили за комір. Затріщало щось. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопці перегукувалися і лаялись десь нагорі, віддалік. А хто ж цей новий ворог?!
Ладна вже заверещати, я подивилася вгору: наді мною нависало чиєсь обличчя з палаючими в темряві очима. Не як у кішки – разів у десять яскравіше. Ніби ввімкнули дві зелені лампочки із зіницями, з тоненькими кров’яними прожилками…
Моє тіло миттю наповнилося слабкістю.
Зверху тріщали кущі. Хлопчиська прочісували їх, наче бульдозери.
– Де вона? От коза! Куди вона…
– А-А-А… А-А-А!
Уже й не знаю, що подумали пішоходи на вулиці за парканом. Хлопці дико заверещали у два голоси – один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затріщали кущі, затупотіли черевики – і все стихло.
Тихо було хвилини дві чи три…
– Ти не забилась?
– Ні.
Оберон допоміг мені підвестися на ноги. Очі в нього досі загрозливо світилися в темряві (набагато яскравіше,
Я справді майже не забилася. Тільки забруднилась добряче грязюкою та й коліна трусилися. І в рюкзаку щось тріснуло. Напевно, лінійка зламалась.
– Ходімо.
– Куди?
– Відведу тебе додому. Мати божеволіє.
Я вирвала руку з його долоні:
– Не треба. Сама дійду. У вас же справ – повнісінько…
– Поки я тут – час у Королівстві зупинився, – м’яко нагадав Оберон.
– Сама дійду, – повторила я вперто. – Вам не потрібна моя допомога, ну а мені – ваша. Розійдемося по своїх світах – і квит.
– Ну що за дитсадок…
Я повернулася й полізла вгору схилом – навкарачки. Підошви ковзали. Я чіплялася за старі кущі жовтої торішньої трави.
Хлопців, звичайно, немає і сліду. Тьмяно горіли ліхтарі. Я абияк обтрусила з колін пісок і налиплі грудки землі. (От витріщиться мати, коли я приплентаюся додому в такому вигляді…)
А як же гарно починався день…
Оберон вибрався на доріжку слідом за мною. Його очі більше не світилися – вони глибоко запали, сховалися під бровами, і тіні навколо скидалися на темні окуляри. Я раптом усвідомила: поки я пхинькала на лавочці в парку, у Королівстві минуло кілька діб!
– Ліно, ти пробач мене…
Я мовчала, опустивши голову.
– Ти просто не розумієш, чого вимагаєш.
– Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства – втратити вас…
– Я-то розумію, – сказав він тихо. – Ти сама не знаєш, наскільки ти права.
– Якщо розумієте – чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені?
Ми повільно йшли пустельною доріжкою уздовж ставка. У воді віддзеркалювалися ліхтарі.
– Ось телефон, – буденним голосом сказав Оберон.
– Ну то й що?
– Подзвони матері. Скажи, що прийдеш за півгодини.
Мені захотілося плакати. Він був такий спокійний, байдужий… непробивний. Як бетонна стіна – хоч головою об неї…
– А я не телефонуватиму. І не прийду за півгодини. І… йдіть собі!
Він ухопив мене за ремінь рюкзака:
– Зажди. Навіть якщо ти вирушиш зараз зі мною до Королівства і проживеш там не один рік, і боротимешся з ким завгодно за що завгодно – ти все одно будеш удома за півгодини… Розумієш?
Розділ четвертий
Анатомія обіцянки
На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернута догори дном. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота.
– Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона – своя людина.
– Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!