Королівська обіцянка
Шрифт:
– Тобто нехай спокійнісінько гине, а ми й за холодну воду не візьмемося?
Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск – Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підпирав підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.
– Ого! –
– Доводиться… – мій друг поправив чорну зі сріблом хустку – знак мага дороги. – Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…
– А мене пам’ятають? – запитала я трохи кокетливо.
– Ще й як… Стій!
Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик – мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочечка, віслючка. На спині віслюка погойдувалися дві великі в’язанки дров.
Я сховалася за дерево.
– Добридень, пане головний королівський магу! – побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.
– Бувай і ти здоровий, – відгукнувся мій друг привітно, але трохи відсторонено, як і належить поважній особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…
– Начебто ніхто не пчихав, – сказала я Гарольду.
– Що?
– Ну, у нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає…
– Ага… – пробурмотів він, явно думаючи про інше. – Про всяк випадок, запам’ятовуй прикмети: роздвоєна сосна, від неї на північ – до зеленого каменя… Ти стежиш?
– Стежу.
– Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», – відчиниться підземний хід, – Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха стала дибки… Із чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.
– Нам туди?
– А що – тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали! – трохи дратуючись сказав він.
Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро покататися, чи король йому розповідав?
Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я стала навпочіпки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими вогниками на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби – хижими (і хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові…).
Я мовчки всміхнулась.
Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстелезне коріння, постійно норовило вхопити за волосся. По стінах повзали гидкі мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стіна всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами. (Мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать.)
– Гарольде, ти
– Ну… – Гарольд покректуючи пролізав крізь особливо вузьке місце. – Так собі. Трішки. Мені було не до прогулянок – сама розумієш, я тебе шукав.
– Хочеш, я тобі згодом усе покажу?
– Ну… згодом. Може…
Я на секунду уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон – нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати…
– Гарольде… А як сина назвали?
Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала – він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити? Аж тут він кинув на ходу не обертаючись:
– Елін…
Я спершу не зрозуміла:
– Як?
– Еліном назвали. Ім’я таке. Елін.
Я спіткнулася об камінь і мало не впала.
– Але ж це… Адже це більше схоже на жіноче ім’я!
– Хто сказав? – запитав Гарольд задирливо. – Де це написано? Де є такий закон?
Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків і оглянувся:
– Ну, ти чого?
Я сама не знала, що зі мною… (Невже він назвав сина на мою честь?)
– Сумував… – зізнався Гарольд, дивлячись на вологу земляну стіну. – Коли люди – із різних світів… Їм ліпше не дружити. Потім тільки сумота і прикрість лишаються.
Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся вгору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю й глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися.
Про всяк випадок я наздогнала Гарольда і пішла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.
Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані прямо в скелі. Закінчилося коріння, а також мокриці (я зітхнула з полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Ап-чхи!
Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де на дверях зазвичай буває замок:
– Відчинись…
Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димком і ледь-ледь – трояндовою олією.
Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло і навіть барвисто – завдяки вітражам, вбудованим у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був збудований…