Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Щоб запровадити в життя усі свої заміри, єдина мета яких — ваше благо, дорогі страмбанці, — вів далі Петр, — я з цієї хвилини починаю правити державою самовладно, без допомоги Великої ради, котру я розпускаю. Суд дванадцятьох мудреців, які насправді виявилися дурнями і боягузами, я ліквідовую також.
Він говорив іще якийсь час, болісно усвідомлюючи марність своїх зусиль, і зупинився тільки тоді, коли майдан спорожнів, немовби ціле місто вимерло; зникли всі, в тому числі й муляр, який недавно стояв на драбині, прихиленій до фасаду одного з будинків, і підлатував тиньк; зникли всі, навіть випиваки, які неквапливо цідили вино за довгим столом перед заїздом «У павичевого хвоста»; зникли всі, навіть хлопчак, який недавно крутив дзигу біля статуї імператора Веспасіана, очищеного й наділеного новими зіницями; зникли всі, в тому числі й брамник, котрий недавно охороняв вхід до палацу Гамбаріні; зникли всі, навіть горбата, яку прозивали Куцою Поліксеною, котра тримала навпроти церкви ятку з дрібним скляним безділ—лям; зникли всі, крім Петра, який усе ще стояв осиротілий на балконі, дивився на спорожнілі гладенькі плити, якими було вимощено майдан, і подумки повторював: «Кінець, тепер і справді всьому кінець».
Хтось смикнув його за рукав. Це була Bianca matta.
— Ходи мерщій, imbecille, тікай, бо вже йдуть по тебе, хочуть кинути в темницю і спалити на вогнищі, — сказала вона і взяла його за руку.
Петр підкорився їй і пішов за нею, мов дитина.
Б’янка так швидко дріботіла своїми кривими ніжками, що Петр змушений був наддати ходи, аби не відстати від неї. Вона вела його коридором, який у цю хвилину був такий самий мертвий і порожній, як і piazza Monumentale, просто до його герцогських апартаментів. Б’янка присвічувала собі ліхтарем. Знизу, з першого поверху, долинав брязкіт зброї й тупіт, який перервав голос офіцера, котрий командував:
Шикуйсь! Рушай! І хоч як би він захищався, ви маєте взяти його живим!
— Чуєш? — спокійно мовила Bianca matta. — Це вони йдуть по тебе.
Обоє ввійшли до вітальні.
— Зачини двері й засунь засув, — сказала Bianca matta. Петр мовчки зробив, як вона звеліла. Тоді юродива підійшла до мозаїки, яка оздоблювала ліву поперечну стіну й зображувала поєдинок Давида з Голіафом, постукала товстим пальцем по квадратній торбі з камінням, що стояла біля Давидових ніг, і проказала:
— Натисни, тут повинно відчинитись.
Петр спробував зробити це голіруч, але в нього нічого не вийшло. Тоді він зняв із гака знамениту рушницю Броккардо і, впершись прикладом у Давидову торбу, наче ломом, почав натискати, штовхати й грюкати. Мозаїчний прямокутник відчинився на прихованих завісах, наче віконце, утворивши в картині чорну діру.
— А тепер засунь туди руку і внизу намацаєш клямку, — наказала юродива.
Петр зробив, як вона веліла, і справді намацав клямку.
— Натисни на неї й тягни до себе, так, наче відчиняєш двері, — наказала Б’янка.
Петр зробив, як вона звеліла. І справді — все мозаїчне панно відчинилося, наче двері.
— А тепер зачини цю торбу з камінням і тікай, — наказала юродива. — Гроші в тебе є?
— Є, — відповів Петр, повертаючи мозаїчне зображення торби з камінням на попереднє місце.
— Візьмеш мене з собою?
Петр завагався, але, усвідомивши, що Bianca matta може стати ще однією жінкою, яку колесують за те, що вона допомогла йому втекти, сказав:
— Ходімо.
Юродива закудкудакала від радості й першою пірнула в низький коридорчик, де смерділо мишаками і пліснявим тиньком. Петр подався слідом за нею, загрюкнувши за собою мозаїчне панно з поєдинком Давида й Голіафа саме тоді, коли в двері вітальні загупали оглушливі удари.
Б’янка присвічувала собі ліхтарем, радісно мчала коридорчиком і східцями вниз, потім звернула ліворуч і знову збігла східцями вниз так швидко, що її криві ніжки тільки мигтіли в Петра перед очима. Він ішов за нею зігнувшись, щоб не розбити голову, з рушницею Броккардо за плечем.
— Тебе, бачу, зовсім не дивує, звідки я тут усе знаю і на що треба натиснути, і як відчинити потайний вхід? запитала його юродива.
— Ще й як дивує, — відповів Петр.
— Я була при тому, — пояснила юродива, — коли моя герцогиня допомагала тікати Джованні. Тільки вона одна знає, як відчиняється вхід у коридор, бо Танкред уже небіжчик, тільки вона одна це знає, а після неї ще Б’янка, Б’янка! О, Б’янка має голову на в’язах, Б’янка хитра, Б’янка не вчора народилася!
Вона так стрибала і сміялася, що аж захлиналася.
Коридор, який подекуди тьмяно освітлювався через вузькі вертикальні щілини, був неймовірно довгий, такий довгий, що, здавалося, йому ніколи не буде кінця. Вони йшли майже цілу годину й, без сумніву, опинилися вже поза межами міста; та їм довелося йти ще близько години, перше ніж вони дісталися до сходів, які круто вели вгору.
— Іди перший, — сказала юродива. — Це все одно, що гробниця, розумієш? І підійми надгробок.
Петр зробив, як вона звеліла; надгробок був такий важкий, що він насилу підняв його.
— Ти молодець, — похвалила його Bianca matta, видряпавшись нагору слідом за ним. — Джованні не здужав підняти і ми змушені були йому допомагати, герцогиня і я. А тепер поклади цей камінь на місце.
Петр зробив так, як вона звеліла.
Фальшива гробниця стояла в кутку маленької лісової каплички святої Катерини, збудованої Нікколо Другим, поблизу чудодійної кринички, яка зціляла різні недуги очей. Біля кринички, прив’язаний до берізки, стояв осідланий кінь у яблуках і скуб траву.
Побачивши коня, Б’янка заплескала в долоні.
— Уго послухав Б’янку, Б’янку слухають усі, всі роблять те, що вона накаже!
— Хто цей Уго? — запитав Петр.
— Хлопець зі стайні. Я наказала йому привести до каплички коня, коли побачила, що ти все програв. На Джованні тут теж чекав кінь, але привести його сюди наказала герцогиня.
— Ти славна й мудра, Б’янко, — похвалив її Петр. Загнуздавши коня, він стрибнув у сідло, відтак підняв
Б’янку й посадовив її поперед себе. Вона заохкала від радості й пригорнулася до нього.
— Б’янка тебе любить, Петре.
«Ти ба, все—таки в Страмбі я здобув чиюсь прихильність», — подумав Петр.
— Куди ми їдемо? — запитала юродива, коли Петр погнав коня клусом.
— До мене на батьківщину, Б’янко, туди, де я народився. Коли людина втрачає все, що мала, вона завжди вертається додому.
— Ти, кажуть, чарівний стрілець? — запитала Б’янка.
— Ні, я не чарівний стрілець, але рушниця моя справді зачарована. І зачарував її мій батько, великий чаклун, який, крім усього іншого, виготовив чудодійну речовину, червону, з перламутровим полиском, з допомогою якої можна було обернути олово на щире золото.