Королеви не мають ніг
Шрифт:
Вона плавно зійшла ще на декілька східців і знову зупинилася.
— Синьйоре, — мовила вона, звертаючись безпосередньо до Петра, — я гадаю, у вас вистачить такту, щоб цей раз не їхати назустріч моїй дочці. Бо якщо ви це зробите, то може статися, що ви, нещастя Страмби, замість моєї дочки дочекаєтесь іще одного зв’язаного й вимащеного нечистотами вояка.
— Не хотіла б я бачити, як ти, Петре, ухопиш шилом патоки! — раптом вереснула своїм пискливим голоском Bianca matta. — Madonna mia, ото буде кінець! Ти, бовдуре, марно прочовгуєш свої підошви, згадаєш мої слова! З тобою все скінчиться ще гірше, ніж із тим боягузливим Гамбаріні!
Всім було видно, як після останніх слів своєї юродивої супутниці герцогиня—вдова сердито смикнула її за ручку; вона явно все ще симпатизувала Джованні, всупереч його поразці. Потім вона гордо й велично пропливла аж до самих дверей і покинула залу засідань; Петр підвівся і мовив таке:
— Отже, я чудний синьйор і нещастя Страмби. Прошу вас, синьйори, підвести руки, хто згоден з цією думкою герцогині—вдови Діани.
Не ворухнулася жодна рука, навіть більше: члени ради заховали свої руки, хто куди міг — одні за спини, інші на них сіли; Джербіно затулив їх своєю довгою бородою, отож якщо раніше здавалося, що герцогиня — безнога й пливе на хмаринці, то тепер члени Великої ради здавалися безрукими.
— Чудний синьйор, нещастя Страмби, — повторив Петр, навіть не усвідомлюючи, що цим повтором дає всім зрозуміти, як ці прізвиська, котрими обдарувала його герцогиня—вдова, ображають і лютять його. — Виходить, нещастям Страмби був не capitano di giustizia, за якого все місто жило в страхові й від якого я, чудний синьйор, звільнив її, нещастям Страмби, виходить, не був і Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, проти якого повстала Страмба й вибрала замість нього мене; нарешті, я, чудний синьйор, не маю права навіть виїхати назустріч своїй нареченій. Ну що ж, я не стану упиратися й відверто визнаю, що початок мого правління був невдалий і що остання подія, тобто затримання принцеси Ізотти й кардинала Тіначчо в Перуджі, не повинна була статися. Але немає сенсу скиглити над розлитим молоком; цей інцидент — наслідок того, що я неухильно дотримувався тільки свого єдино правильного розуміння справедливості, розуму й правди; все можна було б уладнати легко й просто, без взаємних образ, докорів і сварок, якби в державній скарбниці для таких непередбачених випадків знайшлися належні резерви. Ви, синьйори, всі вмили руки, так що єдиним невмитим серед вас залишився я, чудний синьйор і нещастя Страмби; але хто відповідає за цю порожню скарбницю — я чи ви? Свій титул я одержав усього кілька тижнів тому, тим часом як ви, принаймні більшість із вас, сидите тут уже роками; як же ви могли допустити, щоб державні фінанси дійшли до такого стану, коли єдине джерело доходу — це розбивання об мури голівок єврейських немовлят? Навіщо ви тут, чим піклуєтесь, що вирішуєте, про що радитесь, навіщо виголошуєте промови? Так от, синьйори, тепер справу державних фінансів Страмби я візьму в свої руки й обіцяю, що за півроку скарбниця буде повна—пов—нісінька.
Він ударив у дзвінок — це було сигналом вишикуватися варті, яка стояла в коридорах. Відтак провадив далі, повільно й тихо, старанно вимовляючи кожен звук:
— Доне Тімонель, жебраче, який збіднів через закупівлю римським банкіром Лодовіко Паккйоне дешевих вичинених шкур, я запитую вас: які податки ви сплачуєте особисто?
Дон Тімонель, приголомшений таким несподіваним запитанням, мовчав, облизуючи губи.
— Ну? — сказав Петр.
— Я сплачую державі, — відповів дон Тімонель, — я сплачую державі, як усі громадяни Страмби, паушальний податок за свої будинки.
— А скільки у вас будинків?
— У мене, високосте, численна родина, шестеро дітей, з них четверо заміжніх дочок і чотирнадцятеро внуків, а тому…
— Я не питаю вас, скільки ви маєте дітей і внуків, я питаю, скільки у вас будинків?
— Шість, з дозволу вашої високості.
— У тому числі й двоповерховий палац навпроти porta San Pietro? [158]
— Так, у тому числі й цей палац, високосте.
— А скільки ви сплачуєте податку?
— Як я вже сказав, високосте, я сплачую, як і всі — з кожного будинку десять цехінів на рік.
158
Брама святого Петра (іт.)
— Тобто шістдесят цехінів?
— Атож, шістдесят цехінів.
— Незалежно від розмірів цих будинків?
— Так заведено в Страмбі, високосте, і так визначено законом ще з тих часів, коли Страмба була маркграфством.
— Виходить, бідак, власник жалюгідної халупи з двома вікнами, сплачує за неї такий самий податок, як ви за свій палац?
— Сплачує, точніше, мав би сплачувати, але тут постійно виникають труднощі, бо громадяни сплачують податки дуже неохоче.
— Ну, тоді я скасовую цей дивний закон і пропоную запровадити новий, згідно з яким податок за будинки залежатиме від кількості вікон: один цехін за вікно. Тоді бідняк, у хатині якого лише двоє вікон, платитиме не десять, а всього два цехіни на рік, а ви за один тільки свій палац, у якому, як я гадаю, не менш як сорок вікон, будете сплачувати щонайменше сорок цехінів; це поширюватиметься й на всі інші будинки в столиці. Цей закон матиме зворотну силу й на весь минулий рік; тим, кому за цим новим законом належить сплачувати менш як десять цехінів, гроші доведеться повернути. Хтось хоче щось сказати?
Молодий Мачісте в окулярах несміливо підніс руку.
— Ну? Я слухаю, — заохотив його Петр.
— Новий закон, — сказав Мачісте, — який ваша високість збирається запровадити, звичайно, незмірно справедливий, але…
— Які ще «але»? — урвав його Петр. — Якщо він справедливий, то все гаразд.
— Так, звичайно, все гаразд, але я боюся, що це коштуватиме дуже дорого, — сказав Мачісте.
— Дорого? Для кого?
— Для державної скарбниці, — відповів Мачісте. — Бо якби ваша високість зволила звернути увагу… я хочу сказати, якби ви пройшлися всіма вуличками, з яких складається наше місто, ви помітили б, що абсолютна більшість страмбських будинків, скажімо, дев’яносто п’ять відсотків, мають менше ніж десять вікон, а такий будинок, як у дона Тімонеля, з сорока вікнами, як зволила припустити ваша високість, виняток. Тож якщо доведеться всім громадянам, чиї будинки мають менше ніж десять вікон і які сплатили десять цехінів, повернути їхні гроші, то для державних фінансів за нинішньої ситуації це буде не порятунок, а навпаки — неприємний і відчутний, якщо не смертельний удар.
Спантеличений Петр якусь хвилину мовчав.
— Я дуже неохоче відкликую свою пропозицію, — озвався він нарешті, — бо вона справедлива. Але при всій своїй справедливості, як видно, суперечить основній меті — збагатити державну скарбницю, через те я уповноважую вас, секретарю, в найкоротший термін детально розробити новий проект, такий, щоб моя головна ідея — приперти до стінки власників усіх будинків — була збережена і щоб бідарі вільніше відітхнули, а державна скарбниця збагатіла.
— Я так і вчиню, високосте, — сказав Мачісте й щось ретельно занотував до свого записника.
— Але на цьому, — вів далі Петр, — мій захопливий діалог з доном Тімонелем не закінчився. І я вас запитую: які ще податки, крім цих шістдесятьох золотих монет, ви сплачуєте щороку?
— Як член Великої ради, — відповів дон Тімонель, — я, за законом, увільнений від усіх інших податків.
— Отже, податків ви не сплачуєте, а за те, що засідаєте в Суді дванадцятьох, навпаки, отримуєте пристойну винагороду, — сказав Петр.
— Мізерне відшкодування, високосте, — заперечив дон Тімонель. — Судові розгляди забирають неймовірно багато часу, а час, як кажуть, гроші.
— Ну, тоді це відшкодування я скасовую, — сказав Петр. — Хто не хоче засідати в Суді дванадцятьох тільки тому, що вважає це почесним громадянським обов’язком, нехай відмовиться від цієї посади. Хто пристає на мою пропозицію? Дякую, бачу, що пристають усі. А що стосується привілею членів Великої ради — не сплачувати податків — то цей привілей я теж скасовую. Це смішно, обурливо і незбагненно, що ремісники цехів і дрібні торговці сплачують податки, тим часом як найбагатші з—поміж них, котрі репрезентують їх у Великій раді, від податкової повинності увільнені. Мені добре відомо, що це узвичаєна практика, запроваджена в усьому світі, — наприклад, у моєму рідному місті Празі коншели теж увільнені від податків, — але це не є підставою для того, щоб таке неподобство я терпів і тут, у Страмбі, яку я хочу зробити і зроблю, можете мені повірити, — взірцем того, якою має бути гармонійна і щаслива людська спільність, про яку мріяли Платон і Томас Мор. Ох, синьйори, сутужно вам доведеться, я вас попереджую, сутужно! Реформи, котрі я запроваджував досі, — скасування посту й припису євреям носити жовті кружальця, заснування університету, — це були тільки дрібниці й абищиці, з їхньою допомогою я лише перевіряв свої можливості; як бібліотекар, котрому доручили впорядкувати занедбану книгозбірню, найперш роззир—неться довкола, підніме з підлоги чийсь недолугий твір і покладе його на стіл, перед тим як розпочати свою справжню працю — класифікацію, облік і переставляння. Тепер ми зіткнемося з найсерйознішим і найболючішим — з питанням грошей, питанням податків, питанням державних доходів. Та оскільки я вояк і дипломат, а не фінансист, то ці питання я переношу на розгляд нашого чергового засідання і наказую вам, Мачісте, підготувати докладний і вичерпний проект суворого оподаткування великої власності. А поки що дякую вам, синьйори, за вашу увагу і виняткове порозуміння.