Королеви не мають ніг
Шрифт:
Петр хвилину посидів мовчки з заплющеними очима, а тоді запитав:
— Решта членів Суду підтримують цю пропозицію? Одинадцять мудреців шанобливо закивали головами на
знак згоди.
— Але ж хлоста — слово багатозначне, — сказав Петр. — Вам належало б висловитися точніше, синьйори. Моя думка така: кожного з них треба стукнути по лобі ополоником, як це роблять матері, коли їхні синочки рвуть на парканах штанці, або відшмагати мітлою, певна річ, тією її частиною, якою метуть, щоб не боліло.
Оскаржені юнаки явно стривожились і насторожилися.
— Скажіть мені, синьйори, — вів далі Петр, — як, згідно з кодексом Страмби, карається крадіжка курки?
Дон Тімонель зволікав з відповіддю, потім, облизавши губи, сказав придушеним голосом:
— Шибеницею, ваша високосте.
— А крадіжка коня?
— Теж шибеницею, після попереднього виламування ребра.
— А підпал?
— Запіканням на малому вогні.
— А фальшування грошей?
— Зваренням у киплячій олії.
— А вбивство?
— Колесуванням.
— І це, по—вашому, справедливо?
— Виходячи з обмежених людських можливостей, справедливо, — відповів дон Тімонель. — Бо курокрад, приміром, якщо його вдалося зловити, розплачується за тисячу інших злодіїв, котрих упіймати не вдалося.
— А карати хлостою негідників, винних у віроломстві, військовій зраді й зловмисному вбивстві свого командира це, по—вашому, справедливо?
— Щиро кажучи, — відповів дон Тімонель після гнітючого мовчання, — ми всі сподівалися, що ваша високість почне своє благослевенне і всім страмбським людом схвалене правління великодушним вчинком, себто амністією, під яку підпадуть і ці сердеги. Оскільки цього не сталося, ми прагнули… я прагнув… з огляду на їхню молодість…
— А Джованні Гамбаріні теж розпочав своє благословенне правління оголошенням амністії? — запитав Петр.
— Так, ваша високосте.
— Але вчора, коли я в’їжджав у Партенопейську браму, — сказав Петр, — я бачив на пагорку шибениці, густо обвішані трупами, та п’ятьох колесованих, і серед них жінку, яку ви засудили до страти за те, що вона допомогла мені втекти з темниці.
— Ми її не страчували, ми її не засуджували! — злякано вигукнув дон Тімонель. — Присуд їй виніс Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, навіть не запитавши нашої думки.
— Тепер це вже не так суттєво, — сказав Петр. — Перше ніж винести свій рішенець, я хотів би підкреслити, що зовсім не жадоба влади спонукала мене домагатися герцогського трону, а переконання, яке я проніс через усе своє життя, що розум, справедливість і правда — це не порожні слова, а святі й дієві принципи; підняті з грязюки, куди їх було затоптано, вони здатні вивести людство з того мороку, в якому воно блукає з незапам’ятних часів. І поки я виконуватиму свої обов’язки правителя, я хочу бути захисником і втілювачем у життя цих трьох принципів, щоб моя Страмба стала їхнім оплотом і явила цілому світові взірець, який надихає людей, робить їх досконалішими й кличе за собою. Один із моїх попередників нібито проголосив, що він могутніший за Бога, оскільки Бог не може чинити несправедливості, тим часом як він може робити все, що йому заманеться. Що ж до мене, то я якнайрішучіше відкидаю цю точку зору й, навпаки, хочу бути покірним слугою справедливості, розуму й правди. Певна річ, я усвідомлюю, що ці й подібні до них слова проголошувалися вже незліченну кількість разів і щоразу без належного результату, бо залишалися тільки словами — за ними не йшла дія. Тепер мені вперше випала нагода втілити в життя свої переконання, і я хочу скористатися цією нагодою. Ви кажете, що чекали від мене оголошення загальної амністії. Ні, шановні, ви не дочекаєтесь від мене дешевих і гарних жестів, бо дешеві й гарні жести — привілеї тиранів. Я хочу правити в згоді зі своїм сумлінням, зовсім не зважаючи на те, що справедливість, якщо вона варта називатися справедливістю, не знає жалю до тих, хто сам був безжальний до інших, що правда часто буває страшна, а розум доходить висновків, кричущо нестерпних. Виходячи з цього принципу, я наказую: Алессандро Барберіні, ініціатора зради, більше того — вбивцю свого командира, капітана д’Обере, колесувати, а його шістьох помічників — повісити.
У залі запала така тиша, що стало чутно, як шашіль точить старі лави, де повсідалися мудреці. Оскаржені юнаки були такі приголомшені, що спочатку навіть не повірили, що Петр ці свої грізні слова вимовив цілком серйозно. Першим отямивсь Алессандро Барберіні.
— Змилуйтесь! — вигукнув він плачучи і впав навколішки. — Синьйоре, мені тільки шістнадцять років!
— Це я вже чув, — сказав Петр.
— Не забувайте, ваша високосте, що я врятував вам життя!
— Це не дає тобі право вбивати інших, — відповів Петр.
— Я також був першим, хто назвав вас високістю, — ридав Барберіні. — І ви пообіцяли мені, що ніколи цього не забудете.
— Твоя правда, я тобі це обіцяв, — відповів Петр після короткої паузи, трохи збентежений. — Гаразд, я помилую тебе, ти не будеш колесований, тебе повісять так само, як твоїх друзів. — І, обернувшись до мудреців, провадив далі: — Синьйори, я не хочу чинити як самодержець, а тому ладен вислухати все, що ви бажаєте сказати про мій рішенець.
— Дякуємо вашій високості за те, що ви зволили зважити й на нашу думку, — мовив Джербіно, наче гребенем, розчісуючи широко розчепіреними пальцями свою гарну леонардівську бороду. — Та перше ніж це станеться і ми висловимо вашій високості все, що нас гнітить, я пропоную
вивести з зали оскаржених дітей і далі розгляд цієї справи проводити за зачиненими дверима.
— Згоден, — сказав Петр.
Коли гвардійці вивели перуджанців, які плакали й опиралися, аптекар Джербіно мовив таке:
— Ваша високосте, ви, напевне, звернули увагу, що наш голова дон Тімонель кілька разів нагадав про юний вік оскаржених хлопців. Це тільки здається зайвим, бо якщо страмбський кодекс, — і про це вже згадувалося, — за крадіжку курки визначає смертну кару через повішання, то він нічого не говорить про вік злочинця. Однак ми дуже добре знаємо, що дон Тімонель мав на увазі не вік оскаржених, а зовсім іншу, вельми важливу обставину, про яку він не хотів при цих дітях говорити на повен голос, а саме: оскаржені — громадяни не Страмби, а Перуджі. Так, доне Тімонель?
— Так, достеменно так, — закивав головою дон Тімонель.
— Не розумію, — знизав плечима Петр. — Невже перуджанцям дозволено безкарно убивати і зраджувати?
— В Перуджі — ні, — відповів аптекар Джербіно. — Але якщо перуджанець постає перед страмбським судом, то не завадить врахувати, що Перуджа — багата, сильна і войовнича, а Страмба, яка постійно з нею на ножах, слабка і в даний момент геть виснажена фінансово. У нас і так будуть ускладнення через те, що горяни вбили дев’ятьох юнаків з віроломного почту вашої високості. Через те ми вважаємо за потрібне проявити добру волю щодо Перуджі, тільки формально покаравши вцілілих і відіславши їх додому. В своїй блискучій промові ваша високість кілька разів покликувалася на розум і підкреслювала, що на своєму високому посту правителя і голови держави ви маєте намір керуватись розумом — повсякчас і неухильно; через те я й питаю: чи буде розумним з нашого боку зайвий раз дражнити осине гніздо?
— Те, що ви називаєте розумом, я називаю обережністю і боягузтвом, — відповів Петр. — Коли справа доходить до конфлікту між розумом і справедливістю, то це означає, що або з розумом, або зі справедливістю щось не гаразд. Ви вважаєте розумним залишити злочин без покари, щоб Перуджа на нас не розгнівалася; я вважаю це нерозумним, бо злочин, залишений без покари, спонукає до нових злочинів. Що ж до багатої і сильної Перуджі, то в мене про неї зовсім протилежне враження: це місто розділене на два непримиренних табори, і там от—от спалахне бунт. Синьйори, я відмовляюсь вести далі обговорення: або ви приймаєте мій присуд без дальших дебатів, або я ще сьогодні оголошу народові Страмби про своє зречення престолу й про причини цього зречення.