Королеви не мають ніг
Шрифт:
Сказавши це, Петр підвівся і вийшов, лишивши за своєю спиною дванадцятьох розгніваних мудреців.
Страта сімох юнаків із Перуджі перед Партенопейською брамою, здійснена за вироком і наполяганням Петра, викликала значний інтерес і велике хвилювання — чимало жінок оплакували красу й молодість рокованих, коли одягнені в чорне катові поплічники під моторошний гуркіт барабанів вели їх до місця екзекуції; але Петр користувався в Страмбі такою глибокою симпатією і його престиж був такий непохитний, що люди легко переконали себе: новий володар добре знає, що робить, і зрештою давно вже пора було провчити цих зарозумілих перуджанців.
Через два дні Велика рада Перуджі прислала Великій раді герцогства Страмбського довгий, рішучий протест, у якому звинувачувала Страмбу взагалі і її нинішнього правителя—узурпатора зокрема у винищенні цвіту перуджанської молоді. Незважаючи на попередження подести міста Перуджі про те, що там суворо заборонене будь—яке вербування, нинішній узурпатор Страмби — якийсь Петр Кукано, авантурник і шахрай, який заволікся сюди з єретичної країни Богемії, підлесливістю, обманом і віроломними обіцянками, наче казковий щуролов, виманив з міста згаданий цвіт перуджанської молоді кількістю в шістдесят великонадійних юнаків. Щоправда, більшість із цих великонадійних юнаків незабаром розгадали підлі заміри Петра Кукано й повернулися до рідного міста, але шістнадцятеро залишилися в нього на службі, й коли з допомогою цих ошуканих юнаків, — причому більшість із цих нещасних поплатилися життям, — Петр Кукано досяг своєї узурпаторської мети, він без будь—яких підстав наказав стратити вцілілих, спокушених ним нещасних дітей. Цей інцидент своєю жорстокою безглуздістю повністю суперечить відносинам між італійськими державами і містами, що склалися історично; відколи Італія є Італією, ще ні разу не було допущено чогось такого страхітливо—жорстокого і нелюдського, волаючого до неба, сумного, катівського й знущального над найголовнішими підвалинами гуманності, й відворотного Богові. І все ж влада Перуджі, добре усвідомлюючи, що не всі громадяни герцогства Страмбського несуть відповідальність за те, що сталося, а, навпаки, всі чесні страмбанці стогнуть під узурпаторським ігом негідника, котрий захопив страмбськнй трон, і продовжуюючи традиції великодушності, шляхетності і терпимості, які прикрашали історію Перуджі, твердо сподівається, що вищезгаданого недолюда незабаром буде позбавлено злочинно захопленої ним влади, яку він використовує так ганебно; через те вона готова заплющити очі на цю трагедію і задовольнитися відшкодуванням у сумі двох тисяч скудо за кожне загублене молоде життя, що разом складає тридцять дві тисячі скудо, які мають бути виплачені негайно й без зволікань, і
— Я не дорікаю їм за те, що вони намагалися видерти в нас гроші, навпаки, я дуже здивувався б, якби вони цього не зробили; я дорікаю їм за поганий стиль, — сказав Петр, коли на терміново скликаному засіданні Великої ради герцогства Страмбського обговорювалося це послання. — Я гадаю, синьйори, що ви поділяєте мій спокій і мій веселий настрій, викликаний цим посланням. Якщо хтось із вас має бажання відповісти цим перуджанським особам кілька гострих слів і показати їм, як треба писати листи, то він може це зробити; якщо такого бажання немає ні в кого, то я це зроблю сам. А тепер, синьйори, перейдемо до важливіших питань. Мене дивує, що в Страмбі й досі діє ганебний темний припис, згідно з яким усі громадяни іудейського віровизнання зобов’язані носити на грудях жовте кружальце. Я пропоную цей припис скасувати. Я думав над тим, що зробити з палацом Гамбаріні, хай буде прокляте їхнє ім’я, і дійшов висновку, що засную там вищу школу й назву її університетом Помпонацці. Хто такий був П’єтро Помпонацці, ви, очевидно, знаєте; а кому це світле ім’я вивітрилося з пам’яті, я нагадаю, що цей великий мислитель, який помер майже сто років тому, заперечував безсмертя душі й стверджував, що казочку про вічне життя в раю або в пеклі було придумано тільки для того, щоб тримати в шорах людей недалеких і темних; він був противником будь—якої містики й метафізики і скеровував свою увагу передусім на вивчення природи та її законів. Отож у дусі цього філософа, чиє ім’я носитиме страмбський університет, там вивчатимуть виключно експериментальні природничі науки і математику, а всякі схоластичні вчені нісенітниці будуть якнайрішучіше і якнайпослідовніше викорінюватись. Я маю намір запросити до Страмби найкращих і найвідоміших професорів природничих наук і математики з усіх кінців Італії та цілого світу; плата триста п’ятдесят золотих дукатів на рік, яку я їм гарантую, безперечно, привабить їх сюди.
Mіністр фінансів, банкір Тремацці, дрібненький, сухий чоловік, який хворів шлунком, застогнав.
— Не треба лякатися цих видатків, — вів далі Петр, — бо вони стократ оплатяться; наш університет у фінансовому плані буде вельми активний, бо дух, який у ньому запанує, і високий науковий рівень, за яким я стежитиму сам особисто, без сумніву, привабить потоки багатих, платоспроможних студентів. Нічого не вдієш, синьйори; мої попередники злочинно мало займалися питаннями освіти і шкільництва, і тепер настав час почати надолужувати згаяне; якщо Страмба має стати оплотом справедливості, розуму, правди і поступу, то вона не обійдеться без свого наукового центру. Дальший пункт. Я скасовую заборону продавати і вживати м’ясо в п’ятницю, бо вважаю це мракобіссям, недостойним сучасної людини. Звісна річ, я свідомий того, що найубогіші шари громадян нашого герцогства, рибалки з Піньї й Фінале, внаслідок цього скасування зазнають певних збитків; через те я не маю нічого проти того, щоб вони й далі привозили в п’ятницю до столиці на продаж свій вилов, бо той, хто любить рибу, хай собі вживає її, скільки душа забажає; і я скасовую податок, який рибалки мусили платити, в’їжджаючи до міста.
Банкір Тремацці знову застогнав.
— З другого боку, я розпускаю осоружну й сміховинну службу контролерів, єдиним обов’язком яких було щоп’ятниці стежити й нюшити попід вікнами страмбських кухонь, чи не готуються там м’ясні страви, отож певний збиток, якого державна скарбниця зазнає внаслідок скасування податків, що ними обкладалися рибалки, таким чином, буде значною мірою компенсовано. Дальший пункт. Я ліквідовую жовту гвардію, бо цей загін ще з тих часів, коли він служив як особиста охорона недоброї пам’яті capitano di giustizia, став в очах громадян Страмби символом жорстокості й утисків; я наказую розпустити її й приєднати до війська; я сам особисто простежу за тим, як цей розпуск буде проведено.
Петр працював гарячково, бо завдання, які він поставив перед собою заради врятування і блага своєї Страмби, були неосяжні, а також заради того, щоб заглушити своє цілком обгрунтоване почуття гнітючої самотності, бо довкола не було нікого, хто звернувся б до нього «mon petit», як звичайно звертався до нього капітан д’Обере, або «carissimo», як його називала нещасна Фінетта, або просто «Петре», як його називав Джованні у ті часи, коли вони ще були друзями. Тепер усі, шанобливо схилившись, величали його «високосте» і тільки «високосте», і Петр, щоб уникнути цього звеличування, яке дратувало його, наказував шити собі все нові й нові вбрання, не з марнолюбства, а тільки заради того, щоб мати нагоду поговорити з добрим майстром Шютце, який і далі незворушно називав його «гер фон Кукан» і був далекий від того, щоб йому лестити. Від цієї чудової і справедливої людини Петр, крім іншого, довідався, що при дворі всі з жахом хрестяться від його реформ, наказів і заборон і абсолютно впевнені, що Петр звихнувся. Всі засуджують його за те, що він так легковажно ставиться до погрозливого протесту, надісланого з Перуджі, й одностайно вважають, що це спричинить великі і криваві події. Простолюд, який без застережень симпатизував Петрові, починає тривожитися. Рибалки просто—таки бунтують, бо жителі столиці бояться купувати в них рибу, аби їх не запідозрили, що вони й далі дотримуються п’ятничного посту, скасованого Петром, а тому та обставина, що Петр звільнив їх від основного податку, не мас для них ніякого значення.
— Що ви думаєте з цього приводу? — запитав Петр.
— Я не кажу ні так, ні сяк, а тільки шию вбрання, — відповів майстер Шютце. — Але бувши вами, гер фон Кукан, я утримався б від такого нововведення до того часу, поки справді міцно не всівся б на герцогському троні.
Петр здивувався.
— Ви вважаєте, що я ще й досі не сиджу на ньому міцно?
— До цього вам ще дуже далеко, гер фон Кукан. Ваше становище зміцниться сяк—так лише тоді, коли до вас усі звикнуть настільки, що трактуватимуть вас як неминуче зло, і коли ви поберетеся з принцесою і матимете з нею дітей. А до того часу ні про яку міцність вашого становища нічого й казати. Герцогиня Діана це теж усвідомлює й тому вичікує, що буде далі, а поки що відмежовується від вас.
— Герцогиня носить жалобу, — заперечив Петр. Майстер Шютце іронічно захихикав.
— Гарна мені жалоба! Щовечора в своїх герцогських апартаментах вона влаштовує музичні вечори й різні вечірки. Чи запросила вона вас бодай на один такий вечір? Не запросила, правда ж?
— Коли повернеться принцеса Ізотта, все буде інакше, — сказав Петр.
— Hoffentlich, — погодився майстер Шютце. — Будемо сподіватися. Вбрання буде завтра готове, хоч я й не знаю, навіщо воно вам.
Коли Петр мав час, він брав свою чудову рушницю Броккардо, — після повернення він з радістю виявив, що вона скромно висить на гаку в Рицарській залі, — й один, у супроводі хіба що гончака на кличку Перотіно, виїжджав із столиці на лоно природи на лови, а головне, поміркувати й розібратися в своїх почуттях до Ізотти й зрозуміти, чи кохає її й досі і чи жде з нетерпінням на її повернення з Рима; він навіть не усвідомлював, що самим уже тим фактом, що ставить собі це запитання, він відповідає на нього негативно; а одного разу він не без страху констатував, що не може як слід пригадати Ізоттине обличчя. Він, звичайно, знав, що Ізотта тендітна, що в неї сідловидний профіль і карі очі, але не міг нічого зробити, щоб її образ постав перед ним так ясно й пластично, як малювалося досі щоразу, коли він із сумом згадував про нього, Фінетти—не лице — то живе, таке, яким він побачив його вперше, схилене над плетінням, то мертве й страшне, з вигнилими очницями замість очей.
Тижнів через три після від’їзду кардинала Тіначчо в Рим до Страмби примчав гонець зі звісткою, що кардинал і принцеса Ізотта покинуть Вічне місто наступного вівторка, тобто через два дні, й вирушать у дорогу до Страмби. Зважаючи на слабке принцесине здоров’я, вони їхатимуть повільно, часто зупиняючись, через те треба сподіватися, що їхня подорож триватиме близько двох тижнів.
Петр негайно зібрав Велику раду, і вона на його пропозицію, яка викликала напад хворобливого переляку в міністра фінансів, виділила на урочистості з нагоди приїзду нареченої і весілля суму в десять тисяч скудо. Врешті—решт ішлося про закладення нової династії, а тому врочистості мали бути небачено пишними. Петр наказав припинити подавати воду до фонтана на piazza Santa Croce і в одному з сусідніх будинків установити величезне барило таким чином, щоб із фонтана в дні урочистостей витікало вино. Maоtre des cйrйmonies з білячими зубами склав велику програму балів, бенкетів, турнірів і боїв биків. Придворний поет Еванджеліста Варкі, на прізвисько Бомбікс, — у своєму найвідомішому вірші він оспівував бомбікса—шовко—пряда, — написав за одну ніч п’єсу «una bella e dolce ed amorevole commedia» — «чудову, вельми приємну й ніжну комедію», а придворний маляр Рінальдо Аргетто намалював для неї гарні декорації. Петр особисто стежив за репетицією цього бурлеску, зміст якого був захоплюючий і незвичайний: двоє юнаків закохуються в дівчину на ім’я Альвіджія і з ревнощів б’ються на відкритій сцені. їхній спільний друг намагається примирити їх і закликає Аль—віджію сказати, кому з них двох вона ладна віддати перевагу. Та Альвіджія не хоче відмовлятись від жодного з них і запевнює, що здатна втамувати любовну жагу обох. П’єса закінчується танцем і веселою пісенькою на честь велелюбного Альвіджіїного серденька.
Та дивна обставина, що герцог, який чекає на наречену, — чужинець, тим часом як наречена, котра верталася з далеких країв, була вроджена страмбанка, надихнула ще одного придворного поета, француза на ім’я Віктор Бенжа—мен, — про нього через його велетенську постать і незвичайну потворність жартома казали, що він — син Поліфема та кози, — на написання дуже милого віршика, який починався таким рядком: «Et pensez donc, ils pouvaient ne jamais se connaоtre» — «Подумати тільки, могло статися, що вони ніколи не зустрілися б», а закінчувався так: «Belle Isotte, adieu ton pucelage, tu n’en dois faire pleurs, car le pommier qui porte bon fructage vaut mieux que s’il ne porte que fleurs» — «Прекрасна Ізотто, попрощайся зі своїм дівоцтвом і не оплакуй його, бо яблуня, яка родить добрі плоди, цінується вище, аніж коли її оздоблює лише цвіт».