Королеви не мають ніг
Шрифт:
— On verra, — сказав Петр у капітановій манері, сподіваючись цим розвеселити його.
Але капітан д’Обере тільки насуплено пахкав люлькою.
Перуджанці поводилися, мов знавіснілі, розмахували руками, перебивали один одного й штовхали; здавалося навіть, що вони пританцьовують. Та раптом вони заспокоїлися й стихли: одні повсідалися край дороги, інші стояли, зіпершись на мушкети або списи, дехто з вершників зістрибнув з коней.
— Ось тільки тепер починається справжня нарада, хтось узяв слово, — мовив капітан д’Обере і примружився, щоб краще бачити. — Ну звісно ж, це наш випробуваний Алессандро Барберіні. Ах, dire que, [155] ці нікчеми, ці пройди, невідомо звідки вони тут узялися, і тепер вирішують нашу долю! Петре, ще є час, вони далеко, досить сісти на коней…
155
Подумати
— Ви боїтеся? — запитав Петр.
— Ma foi, боюся, — відповів капітан.
— Я теж, — сказав Петр. — Ця їхня нарада щось надто затяглася. Що їм товкмачить цей хлопчисько? Ситуація настільки ясна, що не потребує ніяких коментарів: або йти з нами далі, або вернутися до Перуджі.
Вродливий юнак Алессандро Барберіні, сидячи на своїй кобилі, нібито арабської крові, промовляв і промовляв, час від часу розмахуючи при цьому списом, гостряк якого іноді зблискував на сонці, мов золота іскра, а решта слухали, наче вкопані; та раптом від них відокремилася самотня постать і нерішуче, ходою людини, котра не знає, чи правильно вона вчинила, пішла назад до Губбіо. Зробивши кілька кроків, перуджанець зупинився й озирнувся, але тієї ж хвилини за ним рушили ще двоє, потім троє, четверо хлопців.
— Вертаються, — сказав Петр з надією в голосі. — Навіть не попрощалися з нами.
— Поки що перуджанців ще цілком достатньо для того, щоб розірвати нас на шматки, — зітхнув капітан д’Обере.
Незабаром і решта, кінні й піші, безладно розсипаними групами рушили до міської брами, звідки зовсім недавно вийшли бойовою колоною, яку Петр гордо називав своїм військом і яка, здобувши Страмбу, мала допомогти йому підкорити весь світ, залишилося чоловік п’ятнадцять — двадцять, і серед них шестеро вершників. Перуджанці стояли без руху, немовби ще й досі про щось радилися, а потім раптом швидко почали наближатися до двох самотніх чоловіків — Петра і капітана д’Обере.
— Сидіть і не вставайте, хай вони не думають, що нам кортить довідатися, що вони хочуть нам повідомити, — сказав капітан д’Обере.
Алессандро Барберіні їхав попереду, — очевидно, він був визнаним речником перуджанців, які залишилися; охайний юнак Акілле теж був серед них. Алессандро Барберіні вдавав із себе веселого й привітно кивнув Петрові й капітанові.
— Я зробив усе, що було в моїх силах, аби умовити хлопців, що їхній обов’язок — залишитися на службі у вашої високості, але марно, — повідомив він, під’їжджаючи. — Та я, разом зі своїми найближчими друзями, залишаюся вірним своєму слову й чекаю дальших ^наказів вашої високості.
— Небагато ж вас залишилося, — сказав капітан д’Обере, поволі зводячись на свої довгі ноги. — Навіщо ви нам тепер потрібні?
— А ось навіщо, — відповів Алессандро Барберіні й, розмахнувшись списом, щосили увігнав його капітанові д’Обере в груди.
Петр завив так, наче спис пронизав його власне тіло; тієї ж самої миті перуджанські дикуни накинулись на нього і в один мент зв’язали йому руки за спиною, а капітан д’Обере, який упав на стовбур виверненого бурею дерева, тим часом поволі сповзав на землю, аж поки уткнувся в неї сталевим гостряком списа, котрий ззаду вийшов йому між лопатками.
— J’ai bien dit ca, — простогнав він, коли Алессандро Барберіні, впершись ногою йому в груди, витягував спис із рани. Потім з рота йому вдарила тоненька цівка крові, очі закотилися, голова впала на плече, і він віддав Богові душу.
«J’ai bien dit ca» — такі були останні слова капітана д’Обере. Це означало: «Я ж казав». Бо капітан д’Обере був людина проста й не мав схильності до ефектних передсмертних висловлювань.
— Навіщо ти це зробив, навіщо ти це зробив, ти, виродку, ти, недолюде? — кричав Петр, опираючись і відштовхуючи тих, хто його тримав.
— Бо він нам тільки заважав би, — сказав Алессандро Барберіні, усміхаючись. — А ще я хотів йому віддячити за всіх тих лобуряків, лайдаків і шмаркачів, якими він мене почастував. Зате ви, високосте, можете принести нам великий прибуток, бо, крім вас, є ще один герцог Страмби, справжній, і, на відміну від вас, він не сидить без гроша й буде нам вдячний, коли ми приведемо до нього вашу високість живою, гарненько, на налигачі, наче вола, якого тягнуть на заріз. — Показавши на вбитого капітана батіжком, він
— Будь проклятий цей світ! — кричав Петр, задихаючись від глибоких і страшних схлипувань, які не міг у собі притлумити. — Будь проклятий, проклятий!
— Ahim'e! Ahim'e! Oh! Madonna Santissima aiutatemi! [156] — глузливо бідкався Алессандро Барберіні. — Гарненького героя ми взяли в полон, нічого сказати! Але на вашому місці, високосте, я не проклинав би цей світ, бо в вашому становищі ви вже на ньому довго не порозкошуєте. — І він двічі уперіщив Петра батіжком по обличчю. — Ось тобі, собако, за виродка й за недолюда. Подякуй іще, що так дешево відбувс я. А тепер нагору, до Страмби. Avanti! [157]
156
Ой, лишенько! Падку мій! О свята Мадонно, допоможи! (іт.)
157
Уперед! (іт.)
Так почалася Петрова мука.
Він ішов пішки між двома вершниками, Алессандро й Акілле, який пересів на його коня; руки в нього були зв’язані за спиною, на шию було накинуто мотузку, обидва кінці якої перуджанці прив’язали до своїх сідел, але не ця ганьба, не це приниження, не цей безславний і гротескний програш завдали йому нестерпного болю і розпуки, а смерть і тільки смерть капітана д’Обере; на саму лише думку про те, що він більше ніколи його не побачить, що більше ніколи не почує його французьких лайок і сентенцій, що більше ніколи не сяде з ним до столу, щоб поласувати paupiettes, бо доброго капітана д’Обере вже немає в живих, серце його так стискалося, що він ледве дихав і йому не хотілося вже нічого, тільки вмерти й нічого не відчувати. Пов’язка на голові знову просякла кров’ю, міцно зв’язані руки затерпли, і його била така люта пропасниця, що він мусив стискати щелепи, аби не цокотіти зубами. А перуджанці рухалися швидко, не розбираючи дороги, були веселі, жартували й баляндрасили, бо не сумнівалися в тому, що їх чекає щедра винагорода, і підганяли свого бранця ратищами.
Пізньої пообідньої години, коли вони вже перетнули кордон страмбського герцогства, Петр несподівано побачив Ізотту в одежі послушниці — вона стояла край дороги й показувала йому язик; потім селянин, який сидів на ослиці, обернувся на папу й простяг Петрові ногу, щоб він її поцілував; за хвилину вони вже проходили крізь стрій знайомих людей, котрі зливалися й щезали, щоб знову з’явитися в іншому місці; вони щирилися, робили безглузді жести й показували Петрові сідниці — серед них був єзуїт з жовтими мішками під очима, а також подеста міста Перуджі в окулярах, Фінетта з оголеними персами й маленьким кинджалом у руці, покійний імператор, герцог Танкред, і цей герцог Танкред, у чудовому вбранні з плямою від вина на грудях, зненацька щез, а на його місці виріс чоловік із сокирою в руці і з кошиком за спиною, з вигляду горянин, зарослий щетиною і непривітний; він окинув Петра і його супровідників похмурим поглядом З—під навислих кущистих брів. Коли вони до нього наблизилися, горянин щез, але грубих і суворих людей, схожих на нього, поблизу дороги з’являлося дедалі більше — хто стояв поодинці, хто купками, хто виходив з кущів і з—за дерев, хто збігав зі схилів і видирався з ярів, при цьому посеред дикого, вечірнього лісу пролунав і покотився на всі боки, відбиваючись від пагорбів і гірських вершин, протяжний, безперервний зойк, схожий на квиління сичів, спершу невиразний, але поступово набираючи дедалі точнішої звукової форми, отож уже можна було розібрати, що це одне—єдине коротке слово, яке складається із двох складів і безперервно повторюється невидимими юрбами, розсіяними в сутіні: Duca, duca, що означає: Герцог, герцог. На обрії, на гірці, схожій на соснову шишку, спалахнуло багаття, а в шумі людських голосів залунав тягучий спів пастуших ріжків; і все це бачив і чув не лише Петр, охоплений гарячковим маренням, але й ті, хто волік його на мотузці,— вродливий підліток Алессандро Барберіні й охайний юнак Акілле, бо вони занепокоїлися й сповільнили ходу своїх коней, тоді як Петр, навпаки, випростався і пішов швидше, бо зрозумів, що діється: це була Страмба, його Страмба, яка упізнала його, вітала й посилала йому назустріч голоси свого народу.