Королеви не мають ніг
Шрифт:
І капітан д’Обере широким жестом показав на Петра, який, приєднавшись до його гри, сперся поряд на бильця веранди, як це робив покійний герцог Танкред, гордий і бундючний, немовби позував портретистові, значуще стискаючи в правій руці папську буллу.
— …єдиним законним, справжнім господарем і правителем Страмби, герцогом П’єтро Кукан да Кукан!
І капітан д’Обере, сяючи від захвату, хилитав і бряжчав дзвінком. Промова його мала успіх, бо перед заїздом почала збиратися юрба цікавих.
— Єдина умова для вступу до нашого війська, — вів далі капітан, — це хоробре серце, здорові руки й ноги і добра зброя. Скористайтеся
— A скільки ви нам заплатите? — спитав вродливий чорнявий підліток, який стояв у першому ряду юрби, спираючись на списа, якого явно носив недарма, бо спис був вимащений кров’ю.
— Пішим списоносцям десять цехінів на руки, кінним — двадцять, пішим мушкетерам — двадцять на руки, кінним — тридцять, а тому, хто має меча і вміє ним орудувати, три цехіни на додаток, за кожен годящий пістоль — два цехіни на руки, платня всім без винятку півцехіна в день плюс харчі й фураж! — оголосив капітан д’Обере.
— Капітане, ви збожеволіли! — прошепотів переляканий Петр.
— Дешевше не вийде, — відповів каштан.
— А кому ви віддаєте перевагу — raspanti чи beccecherini? — питав далі вродливий підліток з закривавленим списом.
Це було делікатне запитання, одначе капітан д’Обере легко дав собі з ним ради.
— Я запрошую raspanti, щоб вони покарали графа Гамбаріні за те, що він підступно видає себе за одного з них; водночас beccecherini зроблять добру справу, якщо намнуть йому вуха за те, що він так само незаконно примазується до їхнього табору.
— Я згоден! — сказав хлопець.
— Ім’я? — запитав капітан.
— Алессандро Барберіні. Я з конем.
— Алессандро Барберіні, — повторив капітан і, поклавши папір на поруччя веранди, подав юнакові гусяче перо, вмокнувши у чорнило. — Підпишіться отут.
— Я не вмію писати, — сказав юнак, оголивши гарні зуби.
— Не страшно, я підпишу за вас, а ви поставите поруч три хрестики, — сказав капітан.
— А гроші? — запитав юнак, поставивши біля свого імені ляпку й три незграбно перекреслені риски.
— Кожен отримає їх завтра на світанку, перед початком походу, — відповів капітан. — Бо якщо я вам, негідники, виплачу їх зараз, ви щезнете й завтра сюди не прийде жодна душа.
Він знав, що виграв, через те дозволив собі говорити просто, по—військовому.
— Наступний, — сказав він.
— Блазіо Бероальдо.
— Наступний.
— Джорджо Перуцці. У мене меч і мушкет.
— Наступний.
— Джованні Паніні.
Імен більшало, їх було вже двадцять, потім стало тридцять, сорок, п’ятдесят, сімдесят, і Петр з тривогою підраховував, скільки ж це їм коштуватиме, як раптом помітив, що до веранди, накульгуючи, наблизився літній добродій, очевидно, хворий на подагру, охайно вбраний, з окулярами на носі і з якимсь папером у руці; супроводжували його п’ятеро озброєних людей у мундирах, з гербом міста Перуджі на грудях — птахом грифоном, обвитим гірляндою квітів. На майдані на цей час усе вже вляглося, з вікон палацу пріора, з яких іще недавно стріляли, визирали, зручно спершись на підвіконня, спокійні люди, про яких ніхто ніколи не сказав би, що вони вміють тримати в руках зброю; селянин у повстяній блузі нарешті відважився покинути фонтан і незграбними мокрими
Кульгавий неквапливо наблизився до веранди й шепелявим голосом звернувся до Петра та капітана д’Обере:
— Синьйори, хоч би хто ви були й хоч би звідки приїхали, владою подести високославного міста Перуджі закликаю вас припинити свою незаконну, що суперечить добрим звичаям, діяльність. — Виголошуючи цю тираду, він безперервно заглядав у свій папір, немовби хотів упевнитись, що говорить правильно, згідно з буквою закону. — По—перше, в республіці і в місті Перуджі суворо заборонено займатись будь—яким вербуванням і виводити таким чином наших громадян за межі держави, нотабене — для досягнення авантурних, підозрілих, ба навіть сумнівних цілей.
Позад нього загуло кілька невдоволених голосів, а біля фонтана хтось навіть свиснув, але все враз стихло, тільки—но подеста обернувся, шукаючи очима порушника тиші.
— Тихо, вам, шибеники, нема чого бурчати й свистіти, у мене тут точно записано, хто бився і хто що скоїв, але про це ми ще поговоримо в слушний час. — Він знову обернувся до веранди й забубонів далі, не перестаючи зазирати у свій папір. — Це по—перше, синьйори. Ваш вербувальний список правом, даним мені моєю посадою, я конфіскую, і ті, хто завербувався, поплатяться за це. А тепер по—друге. Один із вас буцімто видає себе за герцога Страмби. Це правда?
— Ні, — озвався Петр. — Я не видаю себе за герцога Страмби, я є ним насправді.
Подеста похмуро глянув на нього поверх своїх окулярів.
— Так, так, ви зволите бути герцогом Страмби, це справді цікаво. І коли ж ви ним стали?
— Тиждень тому, — відповів Петр.
Юрба вибухнула реготом, але подеста, позбавлений почуття гумору, навіть не всміхнувся.
— Тихо, а ви, синьйоре, будете відповідати за легковажне ставлення до офіційних законів, — сказав він.
— Ох, так багато відповідальності! — здивувався Петр. — І все ж таки це робить мені честь, що я можу бути першим серед усіх тих, хто має відповідати перед вашим подестівством. Прошу вас зазирнути в цей документ.
І, вклонившись, він простяг подесті папську буллу.
Літній добродій обережно й недовірливо взяв грамоту і грунтовно оглянув печатку, причеплену до неї, перше ніж розгорнув її й заходився читати. Обличчя його при цьому лишалося незворушним; і все ж таки Петрові й капітанові здалося, ніби він трохи зіщулився.
— Ну, якщо ця булла справдешня, — мовив він, дочитавши до кінця, — то це ще один із тих випадків, коли святого отця зрадило перо.
— Боюся, що папа звелить притягти вас до відповідальності за ці слова, — сказав Петр з властивою йому усмішкою недосвідченої молодості, радісно відзначаючи, що в людях, які ще хвилину тому мовчали, знову почало пробуджуватися життя; шепіт, посвистування, покашлювання зливались у суцільний, схожий на дзижчання комах гул, і було очевидно, що небагато треба для того, аби знову вдарила буря, бо для збуджених, загублених у юрбі людей ніщо не страшне.