Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Смерть, Ваша святосте, — відповів Петр. — Але нічого не вдієш. Я навів стільки доказів, аби переконати Вас, хто я, що мене це вже втомило. Якщо вона заявила, що не знає мене, то нічого не вдієш. Як не знає, то не знає.
— Не знаю, — підтвердила Ізотта, байдуже втупившись у стелю.
Папа хитро примружив свої маленькі очка.
— А ти її знаєш, mi fili?
— Ну звичайно, знаю, — відповів Петр. — Це Ізотта, дочка покійного герцога Танкреда д’Альбула зі Страмби.
— Ти цього певен?
— Абсолютно.
— А тобі не спало на думку, що я міг покликати сюди зовсім іншу дівчину й, назвавши її Ізоттою, піддати тебе останньому випробуванню?
— Спало, і я навіть чекав чогось подібного, — відповів Петр. — Але Ваша святість цього не зробила. Ця дівчина — справді Ізотта, та сама Ізотта, з якою я на придворному балу в страмбському палаці танцював сальтареллу й зразу ж після перших па танцю освідчився їй, і запевняв її в цьому й після танцю в Залі тисячі пахощів і тисячі звуків, куди з дозволу Ізоттиних батьків я її супроводив.
Ізотта зашарілася.
— Прошу Вас, святий отче, захистити мене від таких безсоромних, неподобних моєму стану й убранню, до того ж і брехливих речей. З цим молодим мужем я ніколи не танцювала й ніколи не перекинулася з ним ані словечком.
Папа схопив табличку, яку досі тримав на колінах, і шпурнув її на підлогу.
— Я від цього збожеволію! — вигукнув він і показав Петрові на табличку: — Підніми.
Петр наблизився до трону двома зграбними pas du courtisan, підняв табличку й, уклонившись, подав її папі.
— Підстав голову! — звелів папа.
Петр підставив голову, й папа, накинувши йому на шию шворку, повісив табличку на груди.
— А тепер я накажу покликати катів і звелю тебе повісити, — сказав він.
— Якщо така воля Вашої святості, то нехай так і буде, — зітхнув Петр. — Але прошу Вашу святість спершу розсудити, чи може заява принцеси Ізотти, буцім вона мене не знає, справді правити доказом того, що напис на табличці, яка висить на моїх грудях, відповідає істині. Ізотта знала, що від її відповіді залежить моє життя; і цілком зрозуміло, що вона скористалася цією чудовою нагодою, аби помсти—тись мені, бо вона й досі вважає мене, так само як іще недавно вважали Ви, Pater Beatissimus, убивцею герцога Танкреда. Вона сказала: «Ні, я не знаю його», — бо вважала це за обов’язок вірної й засмученої дочки свого батька й наслідниці трону, який, на її хибне переконання, я хотів захопити, я, невідомий авантурник, що з’явився невідомо звідкіль. її серце й досі кривавиться, і її гордість і досі ображена зміною одежі — без сумніву, вона не з власної волі змінила шовкові шати принцеси на грубу волосяницю монастирської послушниці; і це вбрання — наочне свідчення політичного занепаду роду д’Альбула, про що дав зрозуміти й клірик Вашої святості, підлий і добре поінформований, як усі придверники, своїм недбалим поклоном, коли вводив принцесу до зали. І хіба вона, коли її запитали, чи знає мене, повинна була своїм палким підтвердженням дати мені змогу лишитись живим і неушкодженим і з нетерпінням чекати плодів свого злочину? Тисячу разів ні, Ваша святосте. Я передчував, що вона це заперечуватиме, і мене, навпаки, здивувало б, якби вона призналася до мене. Я не докоряю тобі за це, сердешна Ізотто, а, навпаки, як бачиш, схвалюю твою поведінку й цілком поділяю її, з тим лишень маленьким застереженням, що, як на мене, ти надто легко повірила в мою провину, надто легко. Невже ти не читала листа, що його твій нещасний батько перед самою своєю смертю послав терміновим гінцем твоїй матері?
— Ні, не читала, — ледь чутно відповіла Ізотта. — Але про існування цього листа ти знаєш?
— Знаю, — підтвердила Ізотта. — Тільки мама сказала мені, що в ньому не було нічого особливого.
— Там і справді не було нічого особливого, — погодився Петр. — Бо що особливого в тому, коли батько, — герцог чи проста людина, — обіцяє руку своєї дочки юнакові, який її любить і до якого він пройнявся довірою? Як вижив би рід Адама і Єви, коли б такі речі не відбувалися раз у раз? Любов — це, мабуть, чудо, бо люди, здається, за своєю природою влаштовані так, щоб ненавидіти один одного, але вони схильні й до того, щоб диво, яке бачать на кожному кроці, називати буденністю. І далі: що особливого в тому, коли володар ставить на чолі свого війська людину, яка виявила свій хист у вояцькому ремеслі? Отож твоя мати, Ізотто, мала слушність, сказавши, «що в тому листі не було нічого особливого; але, попри те, що в ньому йшлося про щось цілком буденне, вона негайно подалася з Рима до Страмби, щоб вибити з голови твого батька його цілком буденні задуми. Бо тим юнаком, про якого тут мовилося, був я, Петр Кукань із Кукані.
Ізотта глянула на Петра.
— Звідки тобі відомо, що мама поїхала з Рима?
— Я мав за честь зустріти її дорогою, в містечку Орте, з Bianca matta й кардиналом Тіначчо, твоїм дядьком, і вона коротко, але сердечно побесідувала зі мною, а відтак подякувала мені за вірну службу й милостиво відпустила.
— Милостиво відпустила, кажеш? — повторила Ізотта. — Це тому, що в той момент вона знала лише про твою зухвалість, з якою ти добивався моєї прихильності, і про твою нетактовність, з якою ти намагався сподобатись моєму горопашному батькові, але про твій злочин і гадки не мала.
— Так, вона ще не знала про приписане мені лиходійство, — погодився Петр.
Папа з цікавістю дослухався до цієї розмови, відсьорбуючи з келиха вино і чудово в такий спосіб розважаючись.
— Я вже казав, mi fili, що твоя розповідь викликала в мене таке почуття, немовби я дивився трагедію на кону; це почуття ще більше зміцніло тепер, коли я чую не тільки розповідь, але й діалог двох живих людей. Це дуже дивний діалог, якщо взяти до уваги, що ці двоє людей, як стверджує крихітка Ізотта, не знаються між собою.
— Я забираю назад своє фальшиве свідчення, — сказала Ізотта. — Так, це справді Петр Кукань. Ох, що це з нами сталося, що це з нами діється? — Вона заламувала руки, невидимі в широких рукавах, і ковтала сльози.
— Не бійся, Ізотто, все владнається і все знову буде добре.
— Не буде! — закричала Ізотта. — Ніколи вже не буде добре. Я сказала, що ти диявол; і справді, якби в Страмбі замість тебе з’явився сам диявол, він не зміг би накоїти чогось страхітливішого, ніж те, що накоїв ти.
— У Святому письмі сказано: «Багато лих спіткає праведного, але від усіх них його врятує Господь», — промовив папа. Кивнувши головою Петрові, щоб той нахилився, він зняв йому з шиї табличку й спробував її розірвати. — Руки Моєї святості звикли благословляти, а не шматувати й трощити, — зітхнув він і простяг табличку Петрові. — Зроби це сам, невгамовний юначе.
І невгамовний юнак, узявши табличку, розірвав її навпіл, потім на чотири частини, потім на вісім. «Якщо мені вдасться розірвати ще раз, — загадав Петр, — то це буде знаменням, що я все здолаю і виборсаюсь із цієї халепи».
І йому вдалося; але Спокусник підбив його спробувати ще раз.
Петр зібрав усю свою силу, так, як він зробив це досі тільки раз у житті, коли в страмбських казармах продемонстрував стрільбу з мушкета правою рукою без опори, — і шістнадцять частин таблички хруснули в його чіпких пальцях, і їх стало тридцять дві. Усміхнувшись, він глянув на папу, однак не побачив його, бо від нелюдського напруження перед очима в нього попливли вогненні кола і сипнули іскри.
Ізотта з холодною погордою стежила за проявом Петрової богатирської сили, але папа тільки хитав головою.