Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Так, привести або, як випливає з твоєї розповіді, притягти молодого Гамбаріні до міста, куди входити йому було заборонено, — це злочинна легковажність, яку виправдує хіба що твоє незнання італійських умов. Без сумніву, молодий Гамбаріні знав, що герцог Танкред усупереч моїм найвищим вказівкам прийме його з розкритими обіймами…
— Він був у цьому переконаний, — зауважив Петр, — і герцог Танкред, хоча спочатку він і повівся з Джованні немилосердно й суворо, зрештою поступився перед бажанням страмбського народу…
— Поступився перед бажанням страмбського народу? — глузливо перепитав папа. — Перед волею Божою він мав поступитись, а не перед бажанням народу.
«Я бачив народ той, — сказав Петр, —
— …тоді як ти, mi fili, — знову лагідно урвав його папа, — зрозумів усю мерзенність його починань і, послушний настановам пріора Інтрансідженте, мого вірного слуги, затаївшись, чекав слушної нагоди, щоб розладнати підлі, ворожі моєму престолу герцогові задуми. Ти мав слушність, mi fili, кінець твоєї розповіді й справді нецікавий, точніше кажучи, нецікавий для мене, бо я його вже знаю.
— Боюся, що реляції про страмбські події, які отримувала Ваша святість, були не зовсім точні й доходили до Вас у спотворенім вигляді, — сказав Петр. — Якщо по щирості, то пріора картезіанського монастиря в Страмбі, на прізвисько Інтрансідженте, я ніколи й у вічі не бачив, а вже тим більше не міг бути послушним його настановам. Я був далекий від того, щоб кувати лихо проти герцога, котрий був до мене ласкавий і добрий; я відчував до нього синівську прихильність і спалахнув любов’ю до його дочки.
Петр помітив, що папині вуста знову здригнулися від стримуваного сміху.
— Він, Петр із кошика з гніздом для квочки, спалахнув любов’ю до принцеси Ізотти! А чому б і ні — в Італії все можливе. Певна річ, реляції, які я отримував, хоч були позбавлені тієї звичної людської суті, яка не зайва навіть у найтонших дипломатично—політичних відносинах, але в основному вони були правдиві. Отже, ти, Петре з квоччино—го гнізда, накинув оком на герцогську дочку, а коли герцог відіслав принцесочку зі Страмби геть, затаїв на нього злість і під час запального обміну думками з цього приводу вгородив йому в серце меч, але, злякавшись свого вчинку, взяв ноги на плечі й чкурнув з міста. Ти, юний навіженцю, помилився, стверджуючи, що в кінці твоєї розповіді не буде вже нічого такого, що розвеселило б Мою святість. Навпаки, та обставина, що в страмбських подіях була замішана й синьйора Ізотта, моя люба донечка, голівка, начинена знаннями, і серденько, сповнене цнотливості, — ні, це нездоланно провокує мене на сміх.
І папа, знову склавши на животі обидві руки, сміявся доти, аж доки помітив, що Петр не поділяє його веселості й дивиться на нього з поважним, заклопотаним виразом обличчя.
— Ну? — сказав він. — Що тебе ще мучить? Далебі, я не можу собі навіть уявити, що було б, якби я, намісник Божий на землі, сприйняв твою справді гідну осуду історію цілком спокійно.
— Історія, яка так розвеселила Вашу святість, сталася не зі мною, — відповів Петр. — Покійний герцог Танкред принцесу Ізотту в мене не відбирав, а якраз навпаки. Перед самою своєю смертю він покликав мене до себе й висловив думку, що я єдиний, хто здатен урятувати корабель Страмби від бурі, яка кидає ним на всі боки, пообіцяв мені руку своєї дочки, а відтак призначив мене верховним начальником над страмбським військом. Папа на хвилину замислився.
— Дивно, справді дивно, — мовив він. — Герцог Танкред був віроломник і зрадник, але він не був дурень і розбирався в людях; і якщо в тому, що ти розповідаєш, є бодай крихта правди, то це означає, що надзвичайно приємне враження, яке ти справив на Мою святість, вродливий юначе, поділяють й інші люди. Він пообіцяв тобі, заблуді, який прибився невідомо звідки, руку принцеси й призначив тебе маршалом свого війська. —
Петр почекав, поки в залі запанує ніякова мовчанка, а тоді тихо відповів:
— Я його не вбивав, Ваша святосте. Герцог помер від отрути підступного вбивці, якого до нього підіслав Джованні Гамбаріні й свій злочин переклав на мене, щоб підірвати мою популярність у страмбського люду, якою я користувався, і щоб самому зостатися чистим. Така правда, Ваша святосте. Я знаю, що ця правда для мене несприятлива, але я волію вмерти, аніж покрити чиюсь брехню. Інакше я не вмію.
Сите, добродушне папине обличчя почервоніло, він двічі підіймав руку до стрічки, прив’язаної до дзвінка, щоб когось покликати, однак не зробив цього й мовчав; заговорив він тільки тоді, коли серце його вгамувалося, а обличчя набуло первісного кольору.
— Що ж тепер, що робити, Боже, чиїм намісником на цій землі я є? — мовив він тихо, нібито розмірковуючи вголос. — Я бажав хоч один—єдиний раз побачити в цьому світі лицемірства й брехні людину, яка наполягала б на правді й трималася б цієї правди навіть ціною власної загибелі; і от я зустрівся з нею, зараз вона стоїть переді мною, і від цього я почуваю себе розгубленим і нещасним, бо правда, яку ця людина захищає і яку обстоює, для мене політично неприйнятна. Та й чи правда це? Адже ти, юначе, який тут, перед моїм троном, видаєш себе за фанатика правди, насправді авантурник і, попри свою молодість, чимало вже поблукав світом, а недавно тебе впіймано під час відчайдушної спроби втекти з в’язниці, куди тебе було кинуто за крадіжку. Тут якась суперечність, а Моя святість ненавидить суперечності. Говори й спробуй цю суперечність пояснити так, щоб у моїй душі знову запанував мир і спокій і щоб я знову засміявся. Але якщо це тобі не вдасться, я не визнаю твою особу з’ясованою, і тебе повісять на мосту Сан—Анджело, поряд із тим, хто так само, як і ти, видавав себе за Петра з Кукані.
І папа зняв табличку, яка висіла на бильці його трону, поклав її собі на коліна й забарабанив по ній трьома пальцями правої руки.
— Завдання, яке поставила переді мною Ваша святість, — сказав Петр, — надзвичайно складне, бо я не можу пояснити тих суперечностей, яких сам не бачу й не відчуваю. Ваша святість називає мене авантурником; що ж, якщо моє життя авантурника нікчемне, то нікчемна й моя непоступливість у питаннях правди, бо, як мені одного разу дорікнув граф Гамбаріні, справа не в моїй чесноті, а в прояві себелюбства і самовпевненості. Якби я міг визнати власну малість і нікчемність, то говорив би, як говорить більшість людей, тобто так, як це зараз до речі, без огляду на правду; але я, з моєю недоречною пихою, підношуся над багатьма із них, принаймні, тим, що кажу правду. Саме ця моя схильність і привела мене на гідний зневаги шлях авантурника без сім’ї, без батьківщини й зробила мене схожим на давніх скіфів, які кочували з місця на місце, не маючи сталого пристанища, сталого даху над головою. Коли мене, після згаданого мною нерозважного поєдинку, сімнадцятирічного юнака, кинули до темниці, граф Гамбаріні, мій тодішній володар, виявив бажання подати мені руку допомоги й вивести на волю, але за умови, що я публічно визнаю й заявлю, що королеви не мають ніг.
— Що? — вигукнув папа. — Що королеви не мають ніг?
— Саме так, — підтвердив Петр, знову всміхаючись. — Через цю формулу етикету й дійшлося до мого злощасного поєдинку. Мій суперник визнавав її буквально й дослівно, а я оголосив її чистісіньким безглуздям, і через те ми з ним билися; розлютований граф Гамбаріні по тому відвідав мене у в’язниці й сказав: «Я попрошу імператора, негіднику, щоб тебе випустили на волю, але спершу ти повинен ясно й недвозначно заявити: мовляв, я визнаю, що королеви не мають ніг».