Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Справді, як я вже якось сказав, життя з вами ніколи не набридає, mon fils, — зауважив капітан. — Аж не віриться, що я знову бачу вас живим.
— Господь у своїй безмежній доброті і справедливості побажав, щоб синьйор да Кукан нічого собі не пошкодив під час свого карколомного стрибка, — озвався патер ясно й виразно, але з сильним іспанським акцентом. — Дякуємо вам, синьйоре да Кукан, за те прекрасне видовище, яке дала нам ваша втеча з вежі в’язниці, це було шляхетне підтвердження невинності, котра втікала з диявольської пастки. Я бачив янголів, які уповільнювали ваше падіння, внаслідок чого ви врятувалися від незаслуженої смерті, як Даниїл, піднятий з лев’ячої ями, про що в Святому письмі сказано: «І жодної шкоди не знайдено на ньому, бо він вірував у Бога свого». Ви втекли з вежі, шляхетний отроче, тож нехай ця вежа стане символом вашого життя і ви збагнете у всій повноті слова Святого письма: «Вежею поставив Я тебе серед народу Мого, стовпом, щоб ти знав і наглядав за їхніми дорогами». Чому ви посміхаєтесь, юначе?
— Тільки тому, — відповів Петр, — що вежа з Книги Пророка Єремії, яку ви щойно цитували, — варіант іншого вірша з того самого пророцтва, котрий звучить приблизно так: «Се вчинив я тебе днесь неначе утвердженим замком і залізним стовпом… проти царів… проти князів… проти священиків… землі сієї».
Єзуїт трохи похмурнів.
— Ну, — озвався він за хвилину, — якщо ви справді почуваєте себе здоровим, синьйоре да Кукан, а це, звичайно, так і є, то нема причини тут затримуватися. Рушаймо далі.
Петра знов охопила тривога.
— Куди? — запитав він.
— До папи, parbleu! — відповів капітан.
— Атож, достеменно так, — докинув єзуїт. — Його святість забажала побачити ваше лице й поблагословити вас як вельми заслужену й активну в найвищих інтересах святої церкви особу.
«Господар трьох твердинь», як велів називати себе каштелян в’язниці, іспанський дворянин дон Бласко Аббондіо де Асеведо, надав у розпорядження недавнього в’язня свою ванну на першому поверсі фортеці, щоб той опорядив себе до майбутньої аудієнції в папи; і поки Петр умивався й голився біля кам’яного кадоба, куди лилася вода з рурочки, що стирчала із стіни, капітан д’Обере, всівшись на голій лаві, на якій донові Бласко Аббондіо часто робили масаж, з усіма подробицями розповідав йому про те, що сталося за три дні, які минули після його ув’язнення, точніше, що він, капітан д’Обере, робив і зробив для порятунку свого молодого друга, і цією своєю розповіддю намагався, — хоч здебільшого й без успіху, бо доводилося говорити наздогад, — пояснити, чому Його святість ні сіло ні впало милостиво звернула свій зір на нещасного невдаху, яким був Петр, ба ще й крадія акредитива.
Петр довідався, що першим капітановим демаршем був візит до банкіра Лодовіко Паккйоне, якого він мав намір умовити, — підкупивши тигельком забарвленого олова, який залишився у нього, — щоб той заявив, буцім сталася помилка, непорозуміння, і буцім Петр невинний і чистий, як лілія. Так от, цей великий mercator christianus, que sa face se couvre de pustules, щоб його лице вкрили чиряки, саме тоді, коли капітан прибув до його бундючного дому, провадив довгі переговори з різними заморськими купцями, потім пішов на якусь нараду, а відтак зразу кудись поїхав і повернувся аж через дві години, отож капітанові д’Обере довелося чекати на нього майже до самого вечора; а коли, нарешті, банкір його прийняв, він не дав спокусити себе привабливою капітановою пропозицією і замість відповіді подзвонив слугам, аби ті випровадили його з будинку.
Так капітан утратив перший дорогоцінний день; другий день теж виявився нітрохи не успішнішим; рано—вранці він відвідав «Господаря трьох твердинь», тобто начальника трьох старезних фортецьок дона Бласко де Асеведо, в чиїй ванні тепер голиться Петр. І цей бундючний синьйор Ніхто, que sa descendence soit pourrie jusqu’`a la derni`ere g'en'eration, хай звиродніють його нащадки аж до останнього коліна, цей третьорозрядний служитель був, як—не—як, Петровим тюремником і водночас людиною вельми потрібною, але з капітаном д’Обере він повівся точнісінько так, як напередодні банкір Лодовіко Паккйоне, бо теж устояв перед спокусою тигелька з жовтуватим блискучим металом, якого йому запропонував капітан за умови, що той непомітно відпустить на волю його безневинного друга, і теж наказав витурити капітана — тільки вже не слугам, а стражникам. Ну, а на третій день був день народження папи.
— Про це я знаю, — сказав Петр. — Видзвонювали так, що в мене трохи не луснула голова.
Однак це видзвонювання, яке так дратувало Петра на третій день його перебування на вежі, було тільки скромною оздобою того прекрасного видовища, яке відбулося на вулицях Рима; за нехитрим, але докладним капітановим описом виходило, що святкування дня народження найвищого пастира християн було чимось незвичайним, таким, що своєю пишністю перевершувало навіть весілля французького короля, котрий узяв за дружину італійську княжну, бажаючи вивідати від неї рецепт paupiettes. Схоже, що Його святість — муж вельми марнославний, схильний до зовнішньої помпезності, і з цієї причини день його народження, як довідався капітан, з року в рік святкується дедалі пишніше. Цього разу через увесь Рим, від Латерано аж до замку Сан—Анджело, рухалася чудова процесія, якій не видно було кінця—краю. П’ятнадцять кардиналів, якщо капітан не помилився, на чолі з так званими papabili, як йому пояснили, тобто кардиналами, котрі мають шанси стати наступником папи, вельми достойними й величними старцями. За кардиналами їхало, мабуть, із тридцять, якщо не більше, патріархів та архієпископів, а за ними — близько сотні єпископів, абатів та пріорів — усі в понтифікальних облаченнях, хто на конях, хто на мулах; за ними йшли музиканти, які грали сієнських пісеньок, — родина Його святості походить із Сієни, — і їх супроводжували блазні в масках з носами у формі фалоса; хоч би скільки капітан д’Обере напружував свій нехитрий вояцький розум, він ніколи не зрозуміє, чому саме цей символ було визнано доречним для святкування ювілею папи. Далі рухалися загони легких кіннотників у барвистих формах дворянських родів Орсіні, Колонні, Савеллі, Конті й бозна—кого іще, потім сенатори з герольдом, який тримав яскраво—червону хоругву з золотими літерами S. P. Q. R., що означає Senatus Populusque Romanus; [122] не обійшлося й без найвищого представника справедливості, monsignore de la giustizia, [123] в золотому шоломі, з опущеним заборолом, — цим, можливо, він натякав на свою сліпоту, — і з оголеним мечем; він ступав на чолі групи катів та їхніх поплічників, котрі несли шибениці і різні дрібні знаряддя для тортур — кліщі і таке інше, що на публіку справило величезне враження. Коронним номером шестя були алегоричні колісниці, й заради цих алегоричних колісниць, власне через одну з них, капітан д’Обере й розказував про славну процесію з нагоди дня народження папи так докладно. Так от, у першій колісниці, попереду, їхав Орфей, який супроводжував грою чи то на лірі, чи то на лютні — в цих тонкощах капітан не розбирається — спів хлопчиків у білих сорочечках з золотими янгольськими крильцями на спинках, а в другій — ну, що було в другій колісниці? Цього Петр не відгадає, навіть якби він гадав тисячу років.
122
Сенат народу римського (латин.)
123
Їх величності юстиції (латин.)
Петр, який вирішив, що на цьому страшному світі його вже ніщо не здивує, заправив у штани шовкову, оторочену мереживом сорочку, яку йому позичив дон Бласко Аббондіо де Асеведо, і тільки після цього запитав якомога байдужіше:
— Ну? І що ж було в тій другій колісниці?
Капітан спершу й сам не зрозумів, що являє собою сцена, зображена в другій колісниці. Це був натяк на якийсь палац чи замок, а перед паперовою брамою цього палацу чи замку бовваніли дві постаті, одна біла, стояча, друга чорна, лежача. Біла постать стискала в руці меча, чорна тамувала долонями кров, яка нібито цебеніла їй із серця. Капітан д’Обере споглядав це, споглядав і ні про що під час цього споглядання не думав, та раптом у голові йому майнуло, що цей паперовий палац чи замок трохи нагадує, звичайно, дуже приблизно й туманно, герцогський палац у Страмбі — такі ж самі вікна, вежа, фасад і взагалі.
— Герцогський палац у Феррарі, кажуть, дуже схожий на палац у Страмбі, — зауважив Петр.
— Так, схожий, — погодився капітан д’Обере, підкручуючи вуса. — Тільки на тому паперовому палаці, як я відразу помітив, унизу, там, де насправді знаходяться в’язничні вікна, а під ними рів, великими червоними літерами було написано: «СТРАМБА».
— Ти ба! — здивувався Петр.
— Отож—бо й воно, я на це й справді дивився, наче з неба впав, — сказав капітан д’Обере, роздратований Петровою байдужістю, в якій відчув фальш. — Але потім я раптом глянув на поміст чи сцену, де лежала та чорна постать, яку виставляв лицедій з вимащеним у чорне обличчям, а ділянкою серця — в червоне, з диявольськими ріжками на сітці, котра покривала його волосся. І там було щось написано, і від того, що там було написано, мені перехопило дух.
Задоволений ефектом, який справили його слова, капітан д’Обере випростав довгі ноги, звів брови і заходився розглядати носки своїх черевиків.
Петр був молодий і занадто палко любив життя, щоб зміг довго витримати роль стомленого авантурника, якого вже ніщо не цікавить і ніщо не може здивувати.
— То що ж, карамба, було написано під тою чорною постаттю? — запитав він.
Капітан д’Обере відкашлявся, а тоді відповів:
— Там було написано: «Герцог Танкред д’Альбула зі Страмби».
— Не може бути! — вигукнув Петр.
— Mais si, mon petit, [124] — сказав капітан. — Але це ще дрібниця в порівнянні з тим, що було написано на підвищенні, на якому стояв білий лицедій з мечем. — І він знову втупився в носки своїх черевиків.
— І що ж там було написано, pour l’amour de Dieu? [125] — запитав Петр.
— За те, що ви так гарно запитуєте по—французькому, скажу вам не зволікаючи, — відповів капітан д’Обере. — Там було написано: «П’єтро Кукан да Кукан».
124
Ну звісно ж, мій маленький (фр.)
125
Заради Бога (фр.)