Королеви не мають ніг
Шрифт:
«Червоний, з перламутровим полиском», — згадував Петр, щодуху женучи конем назад. Червоний, з перламутровим полиском; такий, здається, має вигляд Філософський камінь, винаходу якого пан Янек присвятив більшу частину свого життя, так, здається, описують його початківці, яким пощастило його винайти. «Червоний, з перламутровим полиском, але будь обережний — він вибухає у вогні». Порошок, який юродива Б’янка розсипала з Петрового персня, був червоний і блискучий; а герцогиня звеліла його підмести й укинути в піч. Але можливо, що піч тоді вже встигла вихолонути. Або, можливо, служниця не виконала точно наказ своєї синьйори і висипала зметений порошок із совка в ящик, який стояв біля печі. Якщо Петр устигне вчасно проникнути до кухні єпископського будинку, то, можливо, він іще щось урятує, адже того порошку висипалася малесенька крихточка. Хоч Петр завжди виказував свою явну незацікавленість до батькової роботи, він усе ж таки не забув, що Філософський камінь діє так само, як Філософський батіг, а це означає, що при перетворенні олова в золото вистачить малесенької крихточки Каменя, щоб реакція відбулася, точніше кажучи, того Каменя й не повинно бути більше, ніж малесенька крихточка, щоб реакція завершилася без перешкоди. Петр чітко пригадав свою останню розмову з батьком. «Філософський камінь — субстанція, така страхітливо небезпечна, — сказав йому пан Янек, — що нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, не довірю, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…»
Тут Петр перепинив пана Янека, мовляв, йому нічого не треба, навіть цієї малесенької крихточки. Але якби він був не перепиняв батька, то цілком імовірно, що той цю фразу був би закінчив такими словами: — «…заховано в порожнині персня, котрий я щойно надів тобі на палець».
Щастя, що він не докінчив цю фразу, бо імператор, який підслухував біля каміна, був би схопився й за цю малесеньку дещицю.
Петр мчав прудко, наче вітер, припавши обличчям до гриви свого коня, якого шмагав, скільки мав сили, але саме в той момент, коли він наблизився до перших садиб, що приліпилися до фортечних мурів довкола містечка Орте, над дахом єпископського будинку, який чітко вимальовувався на тлі темно—синього неба, бо він на цілий поверх здіймався над сусідніми будинками, звився сліпучо—ясний стовп оранжевого вогню, супроводжуваний розкотом грому.
Коли капітан д’Обере зі своїми вояками наздогнав його, Петр стояв на краю шляху, його побите обличчя спотворював вираз досади, а сам він розглядав якийсь маленький предмет; наблизившись, капітан побачив, що це розкритий перстень—печатка, якого Петр носив на пальці.
З боку містечка долинав тупіт і крики людей, що збігалися до місця вибуху, над яким здіймався рівний стовп бридкого диму, внизу тонкий, а вгорі — розширений, неначе капелюх, так що скидався на гриб, який виростав із чорної, потворної діри, що зяяла в даху єпископського будинку на місці димаря, котрий щез невідомо куди.
— Кара господня, — сказав селянин, який поганяв до містечка свого мула, нав’юченого двома великими, натоптаними мішками. — Єпископа забрав сатана. Сатана завжди забирає грішників через димар, коли перевершиться міра їхньої підлоти. І єпископ це цілком заслужив. То був негідник з негідників. Він брав із мене два скудо орендної плати за нивку завбільшки з долоню.
І безжалісними ударами палиці він почав підганяти свого сполошеного мула, щоб якомога швидше дістатися до місця події й на власні очі побачити, що ж там сталося.
— Що все це означає? — запитав капітан жалісливим голосом. — Чому цей rustand [107] вважає, що єпископа забрав сатана? Чому не кардинала і не герцогиню? Це була б справедлива відплата за те, як вони з нами повелися.
— Сатана не забрав ні єпископа, ні кардинала, ні герцогиню, — відповів Петр. — Сатана здійняв у повітря величезний скарб, за який ми могли б купити десять Страмб і маркграфство Трезанті на додаток. Але, на щастя, дещо від цього майна вціліло, завдяки тому, що Б’янчині губи були вимащені солодощами й що цими губами вона облизувала мій перстень.
107
Тюхтій (фр.)
— Mon Dieu, [108] — засмучено зітхнув капітан. — Fou. D'ecid'ement fou. Навіженець. Справжнісінький навіженець.
— Завдяки цьому, — вів далі Петр, — до мого персня приліпилося шість дрібочок Філософського каменя, а ще чотири дрібочки лишилися всередині, на завісі вічка. Разом маємо десять дрібочок. З допомогою цих десятьох дрібочок ми зможемо виготовити десять тигельків такої речовини, яку ніхто в світі не відрізнить від справжнього золота. Я бачив це на власні очі й пам’ятаю, яким завбільшки має бути цей тигельок. У кожен з них уміститься, скажімо, півтора фунта води. Але олово, наскільки я пам’ятаю, більше ніж у десять разів важче за воду. Це означає щонайменше сто п’ятдесят фунтів, або вагу чоловіка в тілі, а за сто п’ятдесят фунтів золота ми спорядимо військо, яке рознесе фортечні мури Страмби, наче іграшкові. Якщо не помиляюсь, капітане д’Обере, ми знову врятовані. Я знаю, що ви носите з собою все необхідне й, очевидно, цизорик теж; будь ласка, позичте мені його, щоб я зміг перемістити ці шість неоціненних дрібочок Каменя, прилиплих до вічка персня, всередину, під вічко, де вони будуть у безпеці.
108
Боже мій (фр.)
Увечері ще того ж таки дня коваль на ім’я Карло Сергуїді, чесний муж, який справляв своє суворе, як кажуть, чорне ремесло на околиці рідного села Монтератоне, що неподалік від Рима, був ушанований і здивований візитом двох шляхетних рицарів явно родовитого походження; один із них був іще зовсім молодий, другий теж не дуже старий; їх супроводжували двоє вояків у незнайомій формі; вони нічого від нього не вимагали, анічогісінько, хіба що попросили віддати ненадовго в їхнє розпорядження свою кузню з роздмуханим горном, бо, мовляв, їм треба приготувати якесь незвичайне зілля, і щоб він їх не турбував. За цю послугу вони запропонували йому два скудо, тобто набагато більше, ніж коштувало б підкувати їхніх чотирьох коней, і ще два скудо на додаток, якщо він мовчатиме й подбає про те, щоб вони спокійно робили й завершили свою справу, якби хтось спробував їм перешкодити, або підглядав, або якось заважав.
Ковалеві ця пропозиція видалася непевною, бо він уже трохи знав цей світ, і він подумав, що синьйори, мабуть, задумали якусь капость, але коли вони підвищили плату до трьох скудо на руки і три — на прощання, він сказав собі, що синьйори зрештою завжди роблять самі капості, тож буде цілком справедливо, коли він, Карло Сергуїді, матиме з цього хоч якусь користь. І тоді він впустив Петра і капітана д’Обере, — бо, уявіть собі, це були вони, — до своєї кузні й показав їм, як дмухають міхами, що, звісна річ, було зайве, бо Петр, син алхіміка, чудово знав, як поводитися з такими речами. Відтак він сів перед замкненими ворітьми кузні, щоб віднадити можливих замовників вивертом — мовляв, у нього поламалося ковадло, або вирвався зі сволока гак, або щось у цьому дусі; бо це був муж не тільки порядний, але й тямковитий. Гіно і Пуччо вартували біля двох віконець кузні. Петр і капітан узялися до роботи.
Спершу вони наповнили чистий, зовсім новісінький плавильний тигель, який їм пощастило купити в місцевого аптекаря, кількома пригорщами дробу й засунули його в горно; коли дріб розплавився й злився, вони підсипали нові й нові порції, аж поки тигель по вінця виповнився сірою гарячою рідиною. Хоч капітан д’Обере дотримувався того погляду, що для розплавлення дрібки олова їм не потрібне ковальське горно, бо для цього вистачило б звичайної кухонної плити, Петр, у якому нарешті й справді прокинувся син алхіміка, заперечив, що ковальське горно їм послужить швидше, не кажучи вже про те, що ніде в світі не знайдеш справну кухонну плиту, біля якої не крутилися б цікаві жінки; і капітан д’Обере змушений був визнати, що Петр, як завжди, має слушність.
Потім настала та велика мить, коли Петр кінчиком капітанового цизорика вийняв із порожнини персня одну з десятьох уцілілих дрібок Каменя, заліпив її в наготовлену грудочку воску й зробив із неї кульку.
— Ventre—saint—gris, — бурмотів капітан. — Ventre—saint—gris. Далебі, я здаюсь собі справжнім imbйcile, що асистую при такому безглуздому, несусвітному глупстві.
— Моліться, капітане, — сказав Петр. — Я справді не знаю, як при цьому поводяться алхіміки і до яких застережних заходів удавався мій батько, перше ніж виробив свій перший і останній тигельок золота. Можливо, все минеться, але цілком імовірно, що станеться щось жахливе.