Королеви не мають ніг
Шрифт:
— C’est un beau pays, l’Italie! — вигукнув капітан д’Обере, підкручуючи вуса. — Прекрасна країна, ця Італія. Майже така ж прекрасна, як і la Gascogne. [100]
Близько десятої години ранку вони дісталися до річки Тібріс, або Тібр, яка відділяла землю Сполетську, або Ум—брію, багату виноградниками, оливковими гаями і фіговими деревами, від краю Тосканського. У давнину ця річка називалася Альбула, як свідчить про це божественний Вергілій у восьмій книзі «Енеїди» такими чарівними рядками:
100
Гасконь (фр.)
А на скелястому пагорбі між цією річкою й овальним озером, яке називається Тразімено, з трьома острівцями, незліченними оборонними вежами укріплених палаців та будівель у небо здіймалося місто Перуджа, оточене фортечними мурами, котрі пам’ятали ще давніх етрусків; по всій Італії воно славилось хоробрістю своїх громадян, через яку перуджанців називали «Perusini superbi, boni soldati». [101] Оскільки цю свою всім відому хоробрість перуджанці не могли постійно доказувати в поважних справах, вони, за браком чогось кращого, билися, воювали й мордували один одного і самі себе; звідси й очевидний надмір згаданих приватних оборонних веж.
101
Перуджанці — горді, хоробрі воїни (іт.)
Петр і капітан д’Обере в’їхали до цього багатого, славного міста й поселилися в заїзді «Беневенто» з краєвидом на чудовий водограй перед фронтоном пріорського палацу. Вони були голодні й стомлені, а Петр до цього ще й конче потребував лікування надірваного вуха, розбитих губ, а також правого ока, в яке під час бійки з лакеями йому добряче зацідили, від чого око посиніло й запливло, і Петр на нього майже нічого не бачив.
Подорожні піддали ретельному оглядові речі, якими Джованні нав’ючив свого коня; виявилось, що, на випадок вимушеної втечі, він планував, так само як і вони, зупинитись у Перуджі, бо в кишені сідла були заховані акредитиви загальною вартістю в дві тисячі скудо, виписані на пред’явника, а один акредитив, вартістю в двісті скудо, підлягав оплаті в банкірському домі Андреуччо да П’єтро в Перуджі. Думка про непоправне, можна сказати, навіть фатальне невезіння Джованні з акредитивами, коли першу частину цих цінних паперів він утопив у болотах поблизу Відня, а другу віддав у руки своїх ворогів, викликала в Петра напад такого гучного й нестримного реготу, що капітан д’Обере майже не сумнівався, що він збожеволів; але коли Петр йому пояснив, у чому річ, капітан приєднався до нього, і обидва довго реготали й аж стогнали від сміху, особливо коли ввічливий скарбник фірми Андреуччо да П’єтро, хоч і занепокоєний їхньою поведінкою, виклав на пульт банку двадцять рівних стовпчиків по десять скудо; посягти на маєток зрадника, яким без сумніву був Джованні Гамбаріні, не суперечило кодексові рицарської честі, й через те капітан д’Обере не мав нічого проти, щоб гроші забрати й чесно ними поділитися.
— Це сповнює мене райдужною надією на майбутнє, — сказав капітан д’Обере. — Бо віслюк, котрого переслідує така d'eveine [102] з грішми, як Гамбаріні, довго не втримається на чолі Страмби.
— Шкода, що один із нас двох не дочекається цього райдужного майбутнього, — зітхнув Петр. — Не забувайте, що нас жде поєдинок.
— Нічого не поробиш — честь є честь, — сказав капітан. — І все ж таки, враховуючи ту обставину, що там, де у вас раніше було чудове праве око з прегарною бровою, тепер видніється щось схоже на пригорілий, здутий млинець, і що ця вада, як не крути, заважала б вам відбивати мої нещадні атаки, я пропоную наш поєдинок знову відкласти.
102
Невдача (фр.)
— На коли, дозвольте поцікавитись? Скільки мені ще судилося жити? — запитав Петр.
— Якщо дозволить ваше око, то на завтра, — відповів капітан, похмуро розмірковуючи, чи не образитись йому ще раз, бо в жалісливому запитанні Петра він відчув іронію.
Після славної вечері, щедро запитої приємним тосканським вином, вони довго спали, на превелику радість обох парубків, Гіно і Пуччо, незвиклих до такої розкоші, а о десятій годині ранку вирушили далі, до Рима, міста міст.
Поминули Тоді, який розкинувся на лівому березі Тібру; звідти дорога на Рим повертала від річки до міста Нарні, навислого над ущелиною, якою плине річка Неро. Там вони зупинилися на ночівлю, так і не здійснивши свого поєдинку, бо Петрове око все ще було у вельми поганому стані; та оскільки до Рима було вже недалеко,
— Зважаючи на ваше підбите око, я фехтуватиму лівою рукою, щоб зрівняти наші шанси, — додав він.
— Не вигадуйте, — сказав Петр. — Синець під оком — не виправдання в такому делікатному питанні, як честь. Якщо вже божеволіти, то до кінця й без ніякої пощади.
Якщо гра мас бути захватною, то до неї слід ставитись з усією серйозністю.
Вони хотіли дістатися до Рима надвечір, отож другого дня встали дуже рано, ще до перших півнів; мчали клусом берегом Неро, а коли розвиднілося, почали шукати підхоже місце, де можна було б схрестити шпаги. Петр наполягав на тому, щоб це був лужок, як у потойбіччі, всіяний білими квітами асфоділа, щоб його перехід із цього світу на світ той відбувся якомога гладше: на лужку з асфоділами він поляже й на цьому ж лужку прокинеться до життя вічного; до того ж це буде так зворушливо, коли він лежатиме з простромленими грудьми на шовковистій травичці, спрямувавши згасаючий погляд свого лівого ока (на праве він усе ще нічого не бачив) у небесну блакить, тим часом як в алебастрову чашу однієї з квіток скотиться червона, пекуча крапля його крові. Капітан д’Обере, навпаки, бажав битись на твердій скелястій площинці, бо для нещадного поєдинку під ногами потрібний твердий терен, і ніякі лужки, квіточки та інші подібні дурниці. Так вони сперечалися, не знаходячи ні лужка з асфоділами, ні скелястої площинки, і раптом — хочете вірте, а хочете ні — побачили і те, і те: велетенський плаский валун тридцять кроків уздовж і впоперек, обточений водами Неро, на березі якого він лежав, а поруч — трав’янистий лужок, усіяний білими зірочками ніжних квітів у формі невеликих чашечок.
— Ну от! Те, що треба! — вигукнув Петр і, зіскочивши з коня, скинув капелюх і камзол. — Почнемо, щоб позбутися цього клопоту.
Капітан д’Обере, здивований його готовністю до бою, залишився в сідлі.
— А де ж ми почнемо? — запитав він. — На моєму камені чи на вашому лужку?
— На камені, хай буде по—вашому, — відповів Петр. — Потім я відступатиму, і ви вб’єте мене на лужку.
— Гаразд, — погодився капітан. — А це справді асфоділи?
— Яка різниця, я все одно не знаю, які вони на вигляд — ті асфоділи, — відповів Петр. — Але я їх собі уявляв саме такими, а не інакшими.
— Чудово, тоді битимемось тут, бо кращого місця нам не знайти, — сказав капітан. — Тільки спершу треба поснідати. Бо нема нічого жахливішого, ніж умирати на голодний шлунок. З’їдемо вниз, до Орте, я знаю там одну невеличку корчму, де готують чудові paupiettes. Ви їли коли—небудь paupiettes? Тут, в Італії, їх називають полпеті. Слово честі, на світі немає нічого кращого за полпеті. Телячі котлети, фаршировані шампіньйонами. Коли вам подадуть їх на тарелі під золотисто—коричневою, густою, запашною підливою і коли ви відріжете перший шматочок і покладете його на язик, а потім проковтнете й зап’єте ковточком червоного вина, — ви зрозумієте, що наше злиденне життя на цьому нещасному світі все ж таки мас й свої світлі сторони. Хоч ця страва італійського походження, але їй це можна пробачити; не можна дивуватися, що його величність король Франції одружився з італійською князівною, на ім’я Марія, тільки для того, щоб виманити в неї рецепт paupiettes. Поласувавши ними, ми вернемось сюди ri завершимо нашу суперечку.
— Ви старші за мене, до того ж мій начальник, через те мені залишається тільки скоритись вашому бажанню, — сказав Петр.
Проте єпископське містечко Орте, яке лежало при впадінні річки Неро у Тібр, маленьке і спокійне, того дня аж кишіло вояками з дружини якогось високого римського сановника, котрий учора прибув сюди й разом зі своїм почтом зупинився в будинку єпископа; і ці вояки, ненажерні й голодні, мов сарана, встигли пожерти не тільки всі paupiettes, на які так гострив зуби капітан д’Обере, але й взагалі усі харчі, навіть сколотини та козячий сир. З поважним виглядом і гонором ходили вони по містечку, чіпляючись до дівчат, і роїлися на майдані перед єпископським будинком, наче бджоли перед льотком.
— Ні, тут нам щастя не всміхнеться, — сказав капітан. — Поїдемо до Рима й, може, дорогою натрапимо на якусь місцину, котру поки що не заполонили ці терміти.
— Осмілюсь стверджувати, що це було б нашою фатальною помилкою, — озвався Петр. — Погляньте он туди, нагору.
Капітан глянув і в одному з вікон єпископського будинку побачив дрібненьке жіноче личко, позначене виразом безтурботної недоумкуватості.
— Saperlipopette! — вигукнув він. — Bianca matta!
— Саме так і не інакше, — підтвердив Петр. — А де Bianca matta, там і герцогиня Страмби, а де герцогиня, там і принцеса, і я не став би сперечатися, що та висока римська особа, чий почет супроводжує обох дам, — його Еміненція, кардинал Тіначчо. Так чи ні? — запитав він одного з вояків, котрий саме заплітав у гарну косу хвіст свого коня.