Королеви не мають ніг
Шрифт:
«Видно, мені все ж не уникнути четвертування, а Фінетті доведеться таки послухати, як я кричу», — подумав Петр і міцно зціпив зуби, які в нього раптом зацокотіли зі страху.
З брами виїхав загін блакитних гвардійців, очолюваний чоловіком зі смолоскипом у руці. Поминаючи Петра та його супровідників, вони уповільнили клус.
— Ви не зустріли дорогою самотнього їздця? — крикнув через плече чоловік із смолоскипом.
— Parlez, [98] — шепнув Петрові капітан, котрий, побачивши блакитні мундири, миттю заховав свій пістоль.
98
Кажіть (фр.)
— Зустріли, — відповів Петр. — Він помчав до узбережжя, в напрямку Ріміні.
Гвардійці підострожили своїх коней і зникли.
— Але вас до міста ми не впустимо, — сказав один із вартових біля брами, яка все ще стояла розчинена навстіж. — Сьогодні в’їзд заборонено всім без винятку і без пощади, навіть для самого папи.
— Не страшно, ми зачекаємо до ранку, — відповів Петр.
— Уранці теж нікого не дозволено впускати, — сказав вартовий. — Нас про це суворо попереджено.
— У Страмбі щось сталося? — запитав Петр.
— Убито нашого герцога, — відповів вартовий, і стулки брами зачинилися з жалібним рипінням.
— Тепер ви самі побачили, — сказав Петр, обернувшись до капітана.
— А я й казав, що побачимо, — відповів капітан. — Затямте собі: якщо я сказав, що це станеться, то воно таки станеться.
— Гаразд, затямлю, — сказав Петр. — І я був би вам щиро вдячний, якби ви були такі люб’язні й звеліли Гіно та Пуччо перестати впиратись у мої ребра своїми пістолями.
Капітан сердито буркнув, віддаючи належний наказ.
— Схоже, ви змінили свою думку про ситуацію ще до того, як почули автентичну інформацію, що я не брехав, — зауважив Петр, коли нони знову рушили вперед, цього разу повернувшись до Страмби спиною.
— Атож, — притакнув капітан. — Я звелів вам говорити, бо не хотів, щоб упізнали мій ледь помітний акцент. Я вже зрозумів, що тут сталося: герцог був би послав навздогін за вами наших хлопців, але ні в якому разі не блакитних. Одначе з брами виїхали блакитні. Ergo… [99]
99
Отже (латин.)
— Ergo, даємо драла, — докинув Петр.
Слід зазначити, що це він, на втіху капітанові, докинув по—французькому, зворотом не менш грубим, — foutons le camp.
І справді, капітана це потішило.
— Слушно, foutons le camp, — погодився він. — Здасться, нічого кращого в цій ситуації не придумаєш. Але куди?
— Ясна річ, до Рима, де зараз герцогиня зі свосю дочкою, — сказав Петр. — їхній господар, кардинал Тіначчо, герцогів кузен, дуже впливова особа, і з його допомогою ми виб’ємо брами Страмби й схопимо за комір Джованні Гамбаріні.
— Я з великим нетерпінням чекаю цього, — відгукнувся капітан. — Я поквитаюся з ним за того покруча від осла й верблюда, і за того ідіота, і за інші ваші люб’язності, які з його вини мені довелося проковтнути.
— А я за підлого негідника, зрадника і бридку тварюку, — зазначив Петр.
— А може, нам не треба нічого ковтати, а самим розквитатися один з одним? — запропонував капітан з запитальною інтонацією в голосі.
Петр здивовано звів брови.
— А навіщо? — запитав він.
— Боюся, що це справді справа нашої честі, — відповів капітан.
— Але чому?
— Як на мене, я висловився цілком зрозуміло, — мовив капітан. — Ідеться про нашу честь. Ми взаємно образили один одного, а такі образи можна змити лише кров’ю.
— Ви справді маєте мене за підлого негідника, зрадника й бридку тварюку? — запитав Петр.
— Ні, не маю, — відповів капітан, — але я висловився саме так.
— У такому разі вибачтесь, якщо, по—вашому, це так серйозно, — мовив Петр.
— Спершу вибачтесь ви за осла й ідіота, бо ви молодші за мене, — не здавався капітан.
— Гаразд, я вибачаюсь перед вами, і по всьому, — сказав Петр.
— Ні, не по всьому, — заперечив капітан. — Кодекс рицарської честі вимагає, щоб вибачення було висловлено зі смиренням і без будь—яких застережень. Певна річ, той, хто вибачається, в такий спосіб завдає шкоди своїй честі.
— Ідіть ви до бісової матері з цією своєю честю, — розсердився Петр.
Навіть у темряві було видно, як капітан розпростав плечі й надувся.
— Мосьє, такого мені досі ще ніхто не казав.
— Ну, то тепер ви почули це від мене, — заявив Петр, якому вже почала набридати ця суперечка. — Ви справді смішний, ви чутливіший за кавалера, в якого тільки й мови, що про честь, ви нітрохи не замислюєтесь над тим, що означає ця високоповажна честь і з чим її їдять. Схоже, що в питанні честі для вас не важить, добрий я чи поганий, а важить, хто й що про мене заявить. Нікчему мають за людину честі доти, доки хтось не назве його нікчемою; після цього він зі зброєю в руках мусить захищати свою честь; але в такій же ситуації опиняється й людина, до самих кісток порядна і чесна, яку хтось незаслужено обізвав нікчемою. Це смішно до сліз, капітане. Те, що ви справді поводилися як ідіот і що себе й мене з пістолем у руці доволокли трохи не до самого порога смерті, — про це нічого й казати, це в порядку речей, а от що я вас, розлютований цим, обізвав ідіотом, — це можна, по—вашому, змити тільки кров’ю. Колись я теж був такий — гонористий й уразливий — аж страх. Але те, що ви, літня людина, яка починає вже сивіти, гонористий й уразливий, мене, далебі, дивує.
— Я гасконець, а ми, гасконці, бідні, і єдине наше багатство — наша честь, — відповів капітан д’Обере. — І в своїй дивній апології нечесності, якої я від вас, юначе, не сподівався, ви знову кілька разів зачепили мою честь. Те, що ви послали мене з моєю честю до бісової матері, — нехай. Але те, що ви заявили, буцім я фактично поводився як ідіот, а головне, що ви назвали мене літньою людиною, яка починає вже сивіти, — цього я вам не подарую.
— Ну й не даруйте, — зітхнув Петр. — Прошу, я до ваших послуг. Але не зараз — зараз для цього надто темно.
— Гаразд, я вб’ю вас завтра, — погодився капітан. Вони поїхали далі й питання честі більше не торкалися. Діставшись до місця своєї сьогоднішньої драматичної зустрічі, до розтоку, вони ще здалеку побачили жовте світло смолоскипа, яким блакитні освітлювали собі дорогу, посуваючись у напрямку узбережжя, і звернули в протилежний бік — у глиб італійського півострова, до Перуджі.
А коли сонце, що сходило, стерло сліди руху місяця і зірок, у рожевуватому серпанку вранішнього туману їхнім очам відкрився чудовий краєвид, схожий на зеленкувате море, серед якого проступали примарні острівці, оздоблені розгалуженими деревами й синюватими тінями від колон та мурів, з горами величезних валунів, справіку накопичених поганськими богами; ці голі велетні видобували їх із дна річок, струшуючи зі своїх кучерів сріблясті водяні бризки, сп’янілі від неймовірної розкоші хаотичного творення. По годині їзди повітря так очистилося й стало таким прозорим, що за цілі милі попереду можна було розгледіти кожний листочок дикого плюща, який стелився по рештках давньоримського акведука, кожну очеретину, яка росла на берегах голубих, мов небо, озер, і кожне віконечко далеких будиночків, замків і соборів.