Королеви не мають ніг

Нефф Владимир

— Тоді мовчіть і працюйте, бо мені страшенно кортить дізнатись, що в нас вийде, — сказав капітан.

Петр кинув кульку в тигель.

Кулька відразу ж розтопилася і обернулася на хмарку диму.

— Відійдіть якомога далі, — попросив Петр і взяв капітана під руку, щоб відвести його в глиб кузні.

Навіть звіддалеки було видно, як за дуже короткий час, можливо, за хвилину чи за дві, гладінь розтопленого олова затремтіла, мов драглі, а коли заспокоїлася, то почала поступово, крапля за краплею осідати, залишаючи стінки тигеля абсолютно чистими. Водночас горно, здавалось, почало остигати.

— Saperlipopette! — вигукнув капітан, цокотячи зубами, бо в кузні відчутно похолоднішало. — Це ваше олово, Петре, чомусь випаровується.

— Звісна річ, — відповів

Петр. — Воно повинно випаровуватись, коли обертається на золото, бо золото густіше за олово.

Він рушив був до міхів, щоб роздмухати згасаюче полум’я, але не дійшов.

— Геть! — закричав він, затуливши обома долонями вуха, й метнувся до дверей.

Вогонь у горні спалахнув і погас, немовби його залили водою, і водночас у кухні стало страшенно холодно. У запалій темряві, бо обидва віконця спершу побіліли, наче крейда, а потім перестали пропускати світло, Петр висадив ногою двері й вискочив надвір; слідом за ним, глухо виючи, вибіг і капітан. Але й надворі стало холодно, як у солодкій Італії не було ще з нащаду світу. Коваль, який аж до цієї хвилини чатував надворі, пустився навтьоки й на відчай душі кинувся в купу соломи, зарившись у неї з головою.

— Marchez! [109] — гримнув капітан на Гіно й Пуччо, зразкових вояків, які все ще стояли на своїх місцях біля вікон кузні.

Вони з радістю підкорилися й дали драла, причому Гіно, якому холод проник аж у бронхи, страшенно розкашлявся й сплюнув. Слина замерзла на льоту і застрибала по землі.

Петр і капітан, загорнувшись з головою в плащі, підскакували і тупали ногами, підстрибуючи, танцювали сальтареллу й присідали, але холод і далі валив клубами з кузні, такий щільний і густий, що його можна було краяти ножем. Діжка з водою, яка стояла біля ковадла, тріснула, й один з обручів, зірвавшись з неї, вилетів за двері, наче кинутий із пращі, а другий влучив у шкіряні міхи, і вони, луснувши, з дзенькотом посипались на підлогу, наче були скляні.

109

Марш! (фр.)

Цей дивовижний феномен припинив свою дію так само раптово, як і почався. Петр і капітан, які все ще пританцьовували, враз відчули, що їм робиться гаряче, зупинилися й вистромили голови з плащів. І справді, довкола знову було тепло, як у цих краях о цій порі року й має бути. З середини кузні хоч досі й тягло неприємним холодом, наче з льоху, але цей холод був уже далеко не такий, щоб від нього могли відмерзнути вуха й ніс. Коваль, який зарився в солому, нерішуче почав підводитись. Півень, якого хвиля холоду захопила саме в ту мить, коли він вискочив на курочку, стріпнув крильцями й швидко закінчив робити те, що йому перебили.

Капітан і Петр обережно ввійшли до кузні.

Світло, яке знову почали пропускати розмерзлі вікна, було слабке й тьмяне, однак достатнє для того, щоб роздивитись речовину, яка залишилася в тигелі, — щоправда, її поменшало майже наполовину, але вона була ясно—жовта й блискуча.

— Золото, — злякано прошепотів капітан д’Обере, смикаючи себе за вуса. — Це й справді схоже на золото.

— Так, воно має вигляд золота, — сказав Петр. — Наш імператор, який знався на таких речах, стверджував, що це щире й не фальшиве золото, але мій батько був абсолютно певен, що це щось краще й цінніше, ніж золото; та я не хочу відступати від свого переконання, що це — ущільнене, забарвлене в жовтий колір олово. Але це не має аніякісінького значення. Цього ніхто не зможе довести, а для того, щоб схопити за комір Джованні Гамбаріні і вчинити з ним так, як він хотів учинити зі мною, — для мене всі засоби добрі. І все ж таки наступного разу нам треба бути обережнішими.

— Наступного разу звольте гратись у цю гру сам, s’il vous pla^it, [110] — сказав капітан.

Заховавши тигель у шкіряний мішок, у якому вони раніше зберігали дріб, Петр і капітан заплатили ковалеві

на чотири скудо більше, ніж домовилися, щоб відшкодувати йому луснуту діжку й знівечені міхи, і знову вирушили в напрямку Рима тихою бурою рівниною. Капітан їхав мовчки, мовчав і Петр, згадуючи батькову розповідь, у якій не було й натяку на те, що під час перетворення олова на золото з’являлося щось таке дивне й незбагненне, як раптова хвиля нищівного холоду; здається, пан Янек з братом Августином зблизька й спокійно стежили за тим, як колір рідини в тигельку переходить із сірого в золотистий, і це явище нібито так схвилювало брата Августина, що його побив грець.

110

Прошу вас (фр.)

Капітан теж, напевне, думав про щось таке, бо раптом запитав:

— Але звідки, ventre—saint—gris, узявся цей холод?

— Не знаю, — відповів Петр. — Бо якщо припустити слушність одного пояснення, котре спадає мені на думку, то з нього довелося б зробити висновок, що речовина, яку ми сьогодні одержали, — справді золото, а не просто забарвлене в жовтий колір олово.

— Що ж це за пояснення? — запитав капітан.

— Ми підігріли наше олово до температури плавлення, — сказав Петр. — Але температура плавлення золота набагато вища, ніж температура плавлення олова. Тому, коли розплавлене олово почало обертатися на розплавлене золото, це золото, щоб бодай ненадовго утриматись у рідкому стані, — мабуть, це необхідно, — під ударами Філософського батога зразу ввібрало в себе все тепло з близького оточення. Через те наступного разу нам доведеться нагріти олово до набагато вищого ступеня — принаймні до такого, при якому плавиться золото.

— Я вже вам сказав, mon petit, що наступного разу вам доведеться маніпулювати з цим самому, — зітхнув капітан, розтираючи свого примороженого носа. — Жити поруч вас — вельми ризиковано навіть на мій смак, і буде розумніше, коли для себе особисто я зведу цей ризик до мінімуму.

Вони поминули череди буйволів, які, вистромивши з боліт свої рогаті голови, дивилися їм услід гарними, спокійними очима.

«А якщо це дійсно так, як я думаю, — розмірковував тим часом Петр, — то тут справді нема ніякого шахрайства, виходить, і батько, й імператор мали слушність».

І з цих несміливих його припущень неминуче випливав новий незаперечний висновок: які дива і які добродіяння зробив би він, і на які висоти підняв би розгублене і стражденне людство, він, людина, така всебічно обдарована, й здібна, й до того ж така шляхетна і чесна, що в цьому з ним ніхто не зрівняється, — адже навіть герцоги з пошаною говорять про нього як про особу, благословенну небом, — якби тільки він знав, ох, якби тільки він знав, куди його безталанний, упертий батько заховав власне ядро свого Філософського каменя.

Частина четверта

СТРАМБСЬКА ІНТРИГА

ПУСТЕ ДІЛО

Сонце вже сідало за Монте Маріо, коли Петр із капітаном д’Обере й двома вояками доїхали до Рима; а тим часом у густіючих сутінках незліченні палаци, й собори, й руїни, й будинки, й хатини, які заповнювали долину між сімома історичними пагорбами, поступово зливалися в щось суцільне, схоже на величезний чорний кристал, пронизаний дрібненькими сяючими цятками — вогниками ліхтарів і смолоскипів, скіпок, воскових свічок і лампад, які мерехтіли за незавішаними вікнами; на півдні контури Альбанських гір вимальовувалися ще в рожево—пастельній півсутіні, а на півночі уже виднів зигзаг Сабінських гір на тлі бузкової заграви. Над цим чудовим видовищем римських сутінків гули, й шуміли, й перегукувалися голоси трьохсот римських дзвонів; можливо, вони благовістили на вечірню молитву, а можливо, оскільки для вечірньої молитви вже було надто пізно, вони дзвонили на честь чогось винятково радісного й слави Господньої достойного, можливо, нової звитяги військ Його святості над покірною Венецією або тимчасового перемир’я, укладеного з нею, а можливо, якоїсь іншої, для християнського світу сприятливої події.