Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Ой, тьху! Та тут отрута!
Виявилося, що, поки Петр розповідав, юродива перестала облизувати перстень і спробувала його відкрити, і це їй зрештою вдалося; з порожнини персня—печатки на білу мармурову підлогу висипалося кілька крихточок червоного порошку, який нагадував потовчене скло рубінового кольору.
— Отрута, — повторила Bianca matta. — Там носять отруту.
Герцогиня, неприємно вражена цим утручанням, рвучко підвелася, вихопила з Б’янчиної руки перстень і віддала його Петрові.
— Що ви носите в персні? — запитала вона з бридливістю. — Це справді отрута?
— Не знаю, ваша високосте, — відповів Петр і, закривши обслинений перстень, знову надів його собі на палець. — Цей перстень належав моєму батькові, й не виключено, що він і справді зберігав у ньому отруту.
Герцогиня закалатала дзвіночком і послала по служницю, щоб та підмела і вкинула у піч підозрілий порошок, який
Коли він закінчив свою розповідь, герцогиня не промовила ані словечка; зате озвався його Еміненція, який досі мовчки сидів біля вікна. Кардинал був з виду як усі кардинали — високий, стрункий, худий на лиці, виснаженому постом і безсонням, з тонким довгим носом, який нагадував про його кревну спорідненість з герцогом Танкредом. Тонка смужка строгих уст з опущеними кутиками губилася в густій шпакуватій бороді й вусах, коротких, але пишних, які розкішною дугою випиналися вперед, що додавало кардиналові виразу рішучості та непоступливості. На голові в нього був високий червоний берет, і його тверді, загнуті складки нагадували роги Мікеланджелового Мойсея. За винятком цього берета, він не мав на собі нічого, що свідчило б про його достойний сан; зодягнений кардинал був у мирське, дорожнє вбрання із сірого сукна.
— Дозвольте мені кілька слів, ma ch`ere cousine, [103] — мовив він, звернувши до герцогині свої чорні, з молодечим блиском очі. — Я розумію ваші гіркі слова, які ви кинули в лице цьому благонадійному юнакові, слова, породжені болем і гнівом, але розуміння ще не означає згоди; навпаки, я дозволю собі нагадати вам, що біль і гнів — дуже погані порадники і ще гірші судді. Я уважно вислухав звістку, яку вам приніс синьйор да Кукан, я вірю в його правдивість і вважаю, що він ні в чому не винний. Що ж до самої змови, то в нього не було ні сили, ні можливості завадити найгіршому. Жоден із Цезарових друзів не годен був запобігти його вбивству. Філіппа Македонського убив Павзаній, коли він ішов до храму разом зі своїм сином і зятем, оточений тисячею озброєних воїнів. Іспанському королеві Фердінанду прохромив шию якийсь жебрак, що стояв у натовпі. Випадковість, яка кілька років тому врятувала життя моєму кузенові Танкреду, не могла ще раз повторитися; і вона й справді не повторилася. Це сумно, але це сталося з волі Божої. А що стосується втечі, то я пригадую, що й королі тікали з поля програних битв. Вислів Річарда Третього, який вигукнув у битві під Босвор—том: «Королівство за коня!» — цілком відбиває палке й, можна сказати, жагуче бажання цього короля стрибнути на коня і втекти з бойовища; якби він цього коня одержав, — так само, якби, між іншим, і не одержав, — історія Англії нині мала б цілком інакший вигляд. Синьйор П’єтро Кукан да Кукан утік із Страмби й поспішав зустрітися з нами і сповістити про те, що сталося; якби він цього не зробив і ми поїхали б далі, то не виключено, що ми попали б у скрутне становище; а так, попереджені, ми негайно повернемось до Рима й зробимо все від нас залежне, аби розібратися в новій ситуації й опертися несприятливим для нас речам. І в цьому розумінні саме вам, синьйоре да Кукан, ми повинні завдячувати, і я, як єдиний з уцілілих членів роду д’Альбула, висловлюю вам свою глибоку вдячність за все, що ви зробили для користі міста й держави Страмби, і даю вам своє благословення на дальші ваші життєві кроки.
103
Моя дорога кузино (фр.)
Він перехрестив Петра й повернув свій строгий, аскетичний профіль до герцогині.
— Я теж дякую вам, синьйоре Куканю, і нехай вам сприяє щастя, — тихо, ледь ворушачи губами й відвертаючи погляд, проказала герцогиня.
— Ось так, — мовила Bianca matta. — А тепер можеш забиратися під три чорти.
— Якщо ми вам щось винні, то зверніться до нашого скарбника, — докинула герцогиня. — Те ж саме може зробити й капітан д’Обере, якого ми теж з ласкою відпускаємо.
Петрові, звичайно, навіть на думку не спало бодай словечком запротестувати проти цього вигнання, тільки ледь—ледь підсолодженого приємним дипломатичним відзивом кардинала про нього, й спробувати послатись на герцогове рішення, яке той прийняв перед смертю і яке тепер можна було б вважати його останньою волею. Відповідь на запитання, які ще зовсім недавно не давали йому спокою, була ясна й недвозначна: прочитавши
Віддавши герцогині приписаний етикетом поклін, він віддалився бездоганними pas du courtisan — ходою придворного, яким уже не був.
Bianca matta висолопила йому вслід язика.
Капітан д’Обере нетерпляче походжав майданом перед єпископським будинком, сердитий, ображений, що його підлеглий дістав у герцогині тривалу аудієнцію, тоді як він, начальник страмбської залоги, мусить чекати надворі.
— Ну що? — запитав він гостро й неприязно, коли Петр нарешті вийшов.
— Усе гаразд, — відповів Петр. — Герцогиня і кардинал ласкаво вибачили нам те, що ми не зуміли запобігти вбивству герцога Танкреда.
— Ma foi! [104] — вигукнув капітан.
— А те, що ми втекли із Страмби, дістало найвище визнання й похвалу, — вів далі Петр, тактовно замовчуючи той факт, що про капітана д’Обере впродовж усієї аудієнції мова майже не заходила.
— Parbleu! — вигукнув капітан.
— Унаслідок цього обидві високі особи висловили нам свою найщирішу подяку й дозволили забиратися під три чорти, як це дуже точно визначила Bianca matta, — сказав Петр. — Вам, капітане, першому дозволено з’явитись до скарбничого й попросити, щоб він видав вам решту платні.
104
Оце так! (фр.)
Merde! — вилаявся капітан і так почервонів, що, здавалось, від припливу крові в нього от—от лусне голова.
Потім він кивнув Гіно й Пуччо, щоб вони привели коней, і стрибнув у сідло.
— Що ви збираєтесь робити? — запитав Петр, теж сівши на коня.
— Передусім поснідати, — відповів капітан. — А потім я пропоную відвідати в Римі банк Лодовіко Паккйоне й одержати гроші на другий акредитив графа Гамбаріні. У всьому іншому я підкоряюся вашій ініціативі. Як на мене, наше суспільне становище тепер зрівнялося. Що ви хочете зробити насамперед? Викрасти принцесу Ізотту? Чи здобути Страмбу? І в першому, і в другому випадку я з двома своїми вояками до ваших послуг.
— Я ще не вирішив, із чого почати, — відповів Петр. — Але не забудьте, що нас іще жде поєдинок.
— Zut! — вигукнув капітан. — Облиште ці дурниці, Петре, і повторіть мені слово в слово, що було в герцогині й що finalement [105] спонукало її дати нам обом копняка під зад.
Поки вони їхали клусом, супроводжувані Гіно й Пуччо, гарною рівною дорогою, облямованою рідкими старими пініями, Петр докладно переповів капітанові свою розмову з герцогинею, не обминаючи й таких подробиць, як інтер—меццо з перснем, котрий йому з веління герцогині довелося позичити юродивій Б’янці і який та засунула в рот, так що він потерпав, аби вона його не проковтнула. А коли він дійшов до того моменту, де Б’янка розкрила перстень і розсипала на білий мармур якийсь блискучий червоний порошок, напевне, отруту, що її пан Янек носив при собі про всяк випадок, Петр зупинився, скрикнув і обома руками схопився за голову.
105
Врешті—решт (фр.)
— Але ж це зовсім не отрута! Мій батько ніколи не носив при собі ніякої отрути, інакше він нею неодмінно скористався б! Це була не отрута, це був Філософський камінь!
Він завернув коня й, мов навіжений, помчав назад до містечка Орте.
«Ні, сьогодні в мене явно нещасливий день, — подумав капітан д’Обере. — Спершу пожерли всі мої paupiettes, потім мене витурили з війська, і нарешті мій compagnon [106] зсунувся з глузду».
Однак він теж завернув коня й помчав наздогін за Петром.
106
Компаньйон (фр.)