Королеви не мають ніг
Шрифт:
Щастя, яке так несподівано всміхнулося йому, сприяло й тут. Пилка страмбської вироби виявилася високої якості, та не менш якісними виявилися й грати, тож Петр три дні й три ночі ревно трудився, відкладаючи пилку тільки для короткого сну, поки перепиляв грати в шістьох місцях — двічі внизу, двічі ліворуч і двічі праворуч; і протягом цих трьох днів і трьох ночей ніхто не проявив до нього аніякісінького інтересу, хіба що вранці на початку десятої тюремник приносив йому глек води, миску овочевої юшки, шматок хліба і йшов геть, щоб знову з’явитись аж через добу. В панів від юстиції, очевидячки, були куди важливіші справи, ніж займатись невідомим крадієм акредитивів, а Петр використовував їхню зайнятість з вдячністю, скільки ставало сили і якнайкращим чином.
Третього дня, коли він вовтузився біля п’ятого і шостого перерізів, усі римські дзвони знову видзвонювали з раннього ранку аж до пізньої
А Петр, тим часом, пиляв і пиляв.
Уранці четвертого дня, коли довкола вже знову запанувала тиша, він закінчив сьомий переріз, цього разу ліворуч угорі, і йому залишилося перепиляти тільки в одному місці, праворуч угорі, другу вертикальну грату, яка досі була з’єднана з муруванням віконця. Не поспішаючи він міг би впоратись із цим до сутінків, щоб потім під покровом ночі, як каже поет, накивати п’ятами.
Але тут несподівано сталося нещастя, яке зруйнувало його ретельно продуманий план: коли сьомий переріз було закінчено і чудова страмбська пилка пройшла ним наскрізь, усі грати зненацька перехилилися й полетіли вниз, і за кілька секунд Петр почув, як вони з металевим брязкотом упали на брук біля підніжжя вежі. Петр переоцінив міцність їхньої опори — остання грата, переріз якої, він гадав, займе цілий день, поза його волею й без його допомоги вирвалася з муру, куди, як виявилось, була загнана не надто глибоко, — вивалилася із свого гнізда, і віконце враз стало незвично порожнє: невідомий ремісник, мабуть, полегшив собі працю тим, що не надто міцно, як можна було сподіватися, з’єднав грати з муром.
Отже, тепер не було вже іншої ради, ніж якомога швидше брати ноги на плечі й тікати, не гаяти ні секунди й накивати п’ятами, звіятись раніше, ніж сюди з’явиться тюремник, котрий, якщо він не сліпий, з першого ж погляду помітить, що віконце в темниці явно зазнало суттєвої зміни, й, виконуючи свій службовий обов’язок, зчинить галас. Петр в один мент прив’язав кінець мотузки до обрубка лівої вертикальної грати, котрий, як уже згадувалося, навмисне залишив у мурі, викинув назовні з віконця клубок мотузки, відтак просунув голову і, не вділивши ані найменшої уваги трагічній красі світанкового Рима, що розкинувся перед ним аж до неозорої далечі, швидко почав спускатися вниз, перебираючи руками й притримуючись при цьому ногами за вузли на мотузці. Кинувши побіжний погляд униз, Петр пересвідчився, що дальша втеча, якщо він торкнеться твердої землі, цілком можлива, бо вежа знаходилась у середині невеликого бастіону, оточеного захисним зубчастим муром, а цей мур був не дуже високий, до того ж нагорі на ньому була галерея, до якої для потреби захисників вели численні сходи і драбини.
Літописи тих часів розповідають, що такі й схожі на них утечі відбувалися дуже часто, але, як правило, закінчувалися тим, що мотузка обривалася і втікач ламав собі кістки; так, наприклад, відомий англійський алхімік, який служив у нашого імператора, двічі був заточений у фортецю й двічі спускався по мотузці з вікна, але в обох випадках мотузка переривалася і в обох випадках алхімік ламав собі ногу — спершу ліву, потім праву, а може, й навпаки; як відомо, Бенвенуто Челліні теж зламав собі ногу під час уже згадуваної вище втечі з замку Сан—Анджело. Ну, а мотузка, по якій спускався з вежі Петр Кукань із Кукані, не перервалася, хоч вона й була тонка, однак міцно сплетена з кінського волосу, а крім того, досить довга, отож Петр мав усі шанси щасливо дістатися вниз.
І все ж таки, досягши вже середини страшного муру, по якому він спускався, Петр скоріше інстинктом, аніж розумом відчув щось недобре: мотузка немовби якось ожила, ледь ослабла під його вагою, і Петра пойняло почуття непевності й смертельного жаху, і не без підстав, бо обрубок грати, до якого він прив’язав мотузку, був замурований у стіну так само недбало й неглибоко, як і інші кінці ґрат; через те він не витримав і вихилився зі свого гнізда, немов хворий зуб, якого фельдшер щипцями витягує з ясен. Те, що сталося по тому, було вже не сковзанням на руках, не спусканням згори вниз, а карколомним паданням, диявольським
Петр зіщулився і розкинув руки, щоб по змозі не втратити рівновагу й будь—що впасти на підігнуті ноги — так, як його багато років тому вчив друг Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, коли вони ходили разом красти груші й іноді їм доводилося стрибати з дерева й кидатися навтьоки. Але те, що йому легко вдавалося хлопчаком, цього разу вдалося лише наполовину, бо висота, з якої він падав, була набагато більша, ніж висота груші; ноги хоч і ослабили удар, але не змогли зм’якшити його зовсім, отож Петр спершу різко приземлився на власні п’яти, а потім — на кам’яний брук, неподалік від перепиляних ґрат; тієї ж миті впала звільнена мотузка, улігшись перед ним гарною звивистою спіраллю, і шматок залізної грати, який пролетів майже над самісінькою його головою. Це був тяжкий шок, який без сумніву вбив би когось менш витривалого, але Петра він не паралізував — Петр не відмовився від свого наміру; у цю хвилину він думав тільки про одне — яке це щастя, що мотузка теж упала, бо вона стане йому в пригоді, коли він перелізатиме через мур; і, схопивши шматок грати, до якого й досі була прив’язана мотузка, він квапливо підвівся, щоб тікати далі, але в очах йому раптом потьмарилося, він упав і втратив свідомість.
Прийшовши до тями, Петр відчув приємний повільний рух і погойдування, й за хвилину до нього дійшло, що цей повільний рух і погойдування спричиняють грубі польові ноші, на яких він, Петр, лежить, і які спереду, у нього в ногах, несе чоловік у темно—сірому мундирі, шпичастому шоломі й кільчастому панцері без рукавів — точнісінько так були вдягнені двоє стражників, які заарештували його в банківському домі синьйора Лодовіко Паккйоне і грубо вкинули у в’язницю; начальник цих грубіянів, здоровань з підковоподібними вусами, які облямовували його м’ясистий рот, ішов з правого боку від нош. Побачивши, що Петр розплющив очі, він сказав таке:
— Нічого не бійтесь, синьйоре да Кукан, лежіть спокійно й не ворушіться, я послав по лікаря, це особистий лікар синьйора начальника фортеці, в нього золоті руки, він вас огляне й зробить усе, що треба.
«Це гумор катів, іронія неуків», — подумав Петр. Він знав із чуток, що коли деліквента тягнуть до катівні, то катові поплічники мають звичку бридко жартувати: «Постараймося, хлопці, щоб синьйорові в нашім славнім товаристві було якнайвеселіше», — говорять вони, прив’язуючи ро—кованого до драбини, або: «Зігріємо цього сердегу, щоб не хапав дрижаків», — коли збираються присмалити своїй жертві смолоскипом бік. Щось подібне діялося зараз і з Петром: під цим «лікарем із золотими руками», який зробить для нього все, що треба, начальник стражників, без сумніву, мав на увазі головного ката, страхітливо жорстокого і здібного на вигадки душогуба. Петрове становище справді було жахливе; та обставина, що, як видно, вони знали його ім’я, свідчила про те, що йому приписували не лише викрадення безіменного акредитива, але й, — і цього він найдужче боявся, — убивство герцога Танкреда; виходить, він уже ніколи не зможе виправдатись і скрутити в’язи Джованні Гамбаріні, аби помститись йому за підлу, віроломну зраду. Від думки про це його охопила така шалена лють, що він раптом відчув себе здоровим і дужим. «Хай буде що буде, а мені ніщо не завадить померти, як личить чоловікові», — сказав він подумки і сів на ношах.
— Зупиніться, — звелів він стражникам, які його несли. — Я бачу, ви не знаєте синьйора Петра Кукана да Кукан, якщо гадаєте, що, стрибнувши з вашої сміховинної вежки, він зашкодив своєму здоров’ю.
Начальник поблажливим жестом дав стражникам зрозуміти, щоб вони не зважали на маячню пораненого і обережно несли його далі, але ззаду раптом озвався знайомий голос:
— Eh bien, [121] ви що, не чули, що вам наказав мосьє де Кюкан?
Петр зіскочив з нош, виявивши при цьому, що, крім відбитих сідниць, інших серйозних пошкоджень у нього немає, й побачив капітана д’Обере, який, приязно всміхаючись, стояв на своїх лелечих ногах у товаристві невисокого, худорлявого патера з жовтуватими мішками під стомленими очима, затіненими гострокутним клобуком, члена ордену єзуїтів. Петр на радощах міцно, по—чоловічому обійняв капітана.
121
Гей ви (фр)