Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Cr'e bon sang! [131] — вигукнув капітан і вдарив себе кулаком по коліну. — Яке це має значення, вбивали ви чи не вбивали? Хіба це когось цікавить? Хіба вас про це хтось питає? Хіба хтось дбає про ваше сумління, crebleu? Хіба хтось дошукується того, як усе було насправді? Хіба це правда що цариця Клеопатра самохіть наклала на себе руки? Хіба це правда, що Трою здобули з допомогою дерев’яного коня? Хіба це правда, що Нерон підпалив Рим? Так, це правда, бо так записано, і цьому вірять. А хіба це правда, що герцога Страмбського на кару за те, що він провинився перед Його святістю, згладив зі світу посланий небом герой Петр Кукань із
131
Чорт забирай! (фр.)
— Ні, — відповів Петр. — Бо Петр Кукань із Кукані — це я. А я герцога не вбивав.
Капітан д’Обере спалахнув гнівом, але Петр провадив далі:
— Я б не прийняв папиного благословення за вчинок, якого я не звершував, навіть якби ішлося про вчинок, гідний похвали. А я повинен признатись у зумисному вбивстві, яке вчинив хтось інший, більше того — у вбивстві людини, яка завжди ставилася до мене прихильно й була зі мною ласкава? Ні, капітане, цього не буде. Я не хочу, щоб мій батько перевернувся через це в труні.
Капітан д’Обере перестав сердитись і сумно й пильно подивився Петрові у вічі.
— Тоді, mon petit ami, [132] вам каюк, — мовив він, зітхнувши. — І мені теж.
У цю хвилину відчинилися двері, і—в них з’явився знайомий уже Петрові патер—єзуїт.
— Якщо ви готові, синьйоре Куканю, то можна вирушати в дорогу до Його святості, — сказав він. — Почесний супровід уже чекає.
Ішли пішки, — єзуїт по ліву руку від Петра, між двома щільними рядами папських швейцарців у червоних камзолах і жовтих штанях; швейцарці були охайні, пряжки ременів начищені до блиску, алебарди, що їх вони несли, щільно притискаючи до плеча й правого боку, виблискували на сонці, але ця чистота, охайність і блиск було єдине, чим почесний Петрів ескорт відрізнявся від звичайної варти, яка супроводжує в’язня.
132
Мій юний друже (фр.)
Скраю мосту Сан—Анджело, по якому вони проходили, біля кам’яного поруччя стояла широка рама шибениці, на якій легко й вільно могло поміститися троє чоловік, але на якій гойдався тільки один—однісінький труп. Це був чорноволосий молодик, на грудях у якого висіла табличка з написом, перекинута на шпагаті через шию: «Я — не П’єтро Кукан да Кукан».
Петр, який досі не перемовився з патером жодним словом, побачивши це видовище, не витримав і зауважив:
— Я не знав, що не бути Петром Куканем із Кукані — злочин, який карається ганебною смертю.
Патер відповів:
— Не бути Петром Куканем із Кукані, звісно, не злочин, бо якби це був злочин, то ви залишилися б єдиною праведною людиною на землі. Але є злочином незаслужено видавати себе за Петра Куканя з Кукані й намагатися підступно присвоїти собі його заслуги, обманюючи Його святість. За такі дії Його святість карає безжально. Петр нічого на те не сказав.
— Цей чоловік не заслужив нічого кращого, бо він був не лише шахрай, але ще й дурень, — промовив за хвилину єзуїт, гордовито показавши пальцем на шибеницю. — До того ж він не знав латини, чого Його святість, великий знавець латини старої доброї школи, не терпить. А ви знаєте латину?
— Бувають хвилини, коли мої шкільні знання цієї мови здаються мені досить свіжими, — відповів Петр.
— Тим краще, — сказав патер. — А він, себто цей шахрай, навіть не знав, у якій країні і де взагалі знаходиться та Кукань, звідки нібито походить його
— Дякую, це для мене важливо знати, — зауважив Петр.
— Нема за що, бо вам не загрожує жодна небезпека, — сказав патер, пильно зазирнувши Петрові у вічі. — Бо ви справді П’єтро Кукан да Кукан, і цього досить.
— Так, я справді П’єтро Кукан да Кукан, — підтвердив Петр.
— Тим краще, — вдруге повторив патер. — Тепер зостається запам’ятати лише кілька дрібних правил із приписаного етикету. Під час малої аудієнції, яку ви одержите, не треба папі цілувати черевик, як це годиться робити під час аудієнції великої, на якій присутнє вище духовенство, достатньо поцілувати його перстень, звісно, приклякнувши на одне коліно; однак Його святість при його самолюбстві втішило б, якби ви все ж таки поцілували йому черевик. Титулувати його ви повинні Pater Beatissimus, але буде краще, якщо ви звернетесь до нього «Ваша святість». Якщо папа звелить подати вина, що він охоче робить під час приватних бесід, то буде добре, якщо ви вклякатимете щоразу, коли він підноситиме до вуст келих, як це приписано робити під час великих учт.
Папа, про якого саме йшла мова, увійшов в історію християнства тільки тим, що спотворив композицію базиліки святого Петра, наказавши переробити план, котрий спочатку мав обриси грецького хреста, на хрест латинський, чим зруйнував гармонію пропорцій і обтяжив її гігантським фасадом, на якому красувалося троє імен — двоє написаних маленькими літерами, — святого Петра і Христа, і одне — величезними — його, папине. Це був чоловік високого зросту, плечистий, який, за одностайним твердженням літописців, особливо імпозантно виглядав у просторому святковому облаченні; обличчя в нього було гладеньке, повне, з ледь помітними сивими вусиками над яскраво—червоними хтивими губами і рідкою, тупою борідкою; чоло високе, спокійне, а маленькі очка завжди сльозилися й мружились, немовби їх безперестанку подразнював ядучий дим. Одягнений він був у білу сутану і довгий мереживний стихар.
Папа прийняв Петра сам у малому залі для аудієнцій у палаці святого Петра, сидячи на позолоченому троні, без сумніву, змайстрованому спеціально для нього, бо нагорі цей трон був оздоблений знаком його роду — орлицею з розпростертими крильми, що ширяла над головою кумедного дракончика зі шпичастими крильцями, який присів на жаб’ячих ніжках з орлиними кігтями, й довгим язиком, котрий він вистромив з усміхненої, роззявленої пащі. Над щитом, там, де звичайно виблискують коштовності, було зображено два схрещені ключі святого Петра й папську тіару. По праву руч від папи висіла зелена, вишита золотом стрічка, прикріплена до дзвінка над його головою; на лівому бильці трону, на якому спочивала невелика, пухла папина рука, на грубій шворці, просунутій через дві дірки, висіла табличка з написом:
«Я — НЕ П’ЄТРО КУКАН ДА КУКАН».
Щойно за Петром зачинилися двері, куди його ввів, низько вклонившись при цьому, так званий clericus Aquilanus, клірик Римського орла, інакше кажучи — папин особистий слуга, camerier segreto, чоловік пихатий і впливовий, без чийого посередництва ніхто не отримував аудієнції у Його святості, Петр наблизився до трону належними pas du courtisan і, приклякнувши на ліве коліно, поцілував annulus piscatorius — папин перстень з печаткою, на якому було зображено святого Петра на риболовлі. Відтак він підвівся, відступив на крок і запитально глянув на папу з невинним усміхом наївної молодості, що, як він знав з досвіду свого недовгого, зате багатого на пригоди життя, завжди прихиляло до нього людей і викликало в них симпатію.