Королеви не мають ніг
Шрифт:
Папа склав руки на животі й засміявся.
— Граф Гамбаріні вчинив слушно; я, далебі, повівся б точнісінько так само. Але ти, mi fili, наскільки я тебе знаю, відмовився.
Петр скрушно кивнув головою:
— Так, я відмовився, і граф покинув мене в темниці. І, мабуть, не треба далі доводити, що мій життєвий шлях битого долею авантурника, вживаючи вираз Вашої святості, почався саме з цієї пригоди, в якій ішлося тільки про розум і правду й ні про що інше. З цього випливає, що між моєю відданістю правді й нерівністю мого життя немає суперечності, а, навпаки, існує причинний зв’язок.
— Припустімо, — погодився папа. — Так, припустімо слушність твого пояснення, звичайно, з тим застереженням, що в твоїй історії, яку ти мені щойно повідав, ішлося не про принципові питання правди і честі, а про дурощі, оправдані твоїми тодішніми сімнадцятьма роками. Однак під час твого останнього ув’язнення йшлося вже не про правду, не про дурощі, а про звичайнісіньку крадіжку. Ти таки розважив мене своєю розповіддю и ще раз, як я того бажав, розсмішив, але тепер, коли я досхочу насміявся, я усвідомлюю, що від головної суті мого запитання ти ухиляєшся, як кіт від гарячої каші.
І папа різко смикнув за стрічку дзвінка; двері зразу ж відчинилися, на Петрову радість, увійшов слуга, який явно чекав цього знаку, і приніс келих вина. Він поставив його на столик із червоного дерева на віддалі витягненої правої руки папи й знову тихо вийшов. Папа квапливо схопив келих і з явним задоволенням відпив ковток.
— Ну? — промовив він за хвилину.
— Так, із погляду правосуддя це безперечно була крадіжка, — сказав Петр. — Це я припускаю, але без будь—якого почуття сорому й вини. Бо кого я тут обікрав? Свого колишнього друга, який завдячує мені все, що він має, в тому числі й власне життя. Упродовж усієї нашої подорожі з Чехії до Італії я постійно тримав над водою його неповноцінне кволеньке підборіддя, що, звичайно, треба розуміти переносно, бо єдине, від чого нас уберегла доля, то це від того, щоб ми впали у води Інна або Дунаю; за винятком цього, ми звідали все, що тільки можна собі уявити, в тому числі й землетрус, й удар ножа в спину, і напад розбійників. Я оберігав його й рятував знов і знов, отож якби не я, він уже десятки разів попрощався б із цим світом, а він, негідник, віддячив мені тим, що звинуватив у вбивстві, яке сам і вчинив. Ні, я не святий, Pater BeaTissimus, і мав би себе за дурня та недотепу, якби не спробував, принаймні, скористатися акредитивом, який знайшов у сідлі його коня. Ні, я не шкодую, не б’ю себе в груди, а, навпаки, твердо обіцяю, що не знатиму в житті спокою доти, доки не здеру шкуру з Джованні Гамбаріні.
— Нічого такого ти не зробиш, молодий capitano, — сказав папа.
— Покірно схиляю голову перед словами Вашої святості, бо, якби я її не схилив, мені й справді вже ніколи не судилося б учинити з Джованні Гамбаріні так, як того жадає моє серце. Папа засміявся.
— Дотепно сказано, але свою заборону я наклав цілком серйозно, capitano. Бо, до твого відома, capitano, молодий граф Гамбаріні повністю підкорився моїй владі і моїй волі, писемно пообіцяв, що, коли я визнаю його правителем Страмби, він зійде з дороги опору й підлості, на яку став герцог Танкред, і цією урочистою заявою про покірливість і смирення дістав моє найвище прощення. Бо Гамбаріні врешті—решт — старовинний рід, представники якого славно пройшли через усю історію Італії…
— Джованні Гамбаріні зрадить вас, — сказав Петр і зціпив зуби, щоб приборкати свою гіркоту й лють.
— Не зрадить, capitano, бо твоїм завданням буде перешкодити йому в цьому. — Папа знову відпив ковток вина й повів далі: — Ти навіть не дивуєшся, чому й навіщо я вже чотири рази назвав тебе capitano?
— Ні, не дивуюсь, бо я до цього вже звик, — відповів Петр похмуро. — Покійний герцог Танкред теж ні сіло ні впало обдарував мене титулом маркграфа, який мені, звісно, не належав.
— Цей титул і справді не міг тобі належати, бо герцог не мав права тобі його дарувати, — сказав папа. — А от я маю право називати тебе так, як тільки мені захочеться, юний вродливцю. Я обдарую тебе посадою страмбського capitano di giustizia, яку герцог Танкред незаконно скасував, посадою мого уповноваженого й наперсника, посередника між троном герцога і троном Моєї святості, а це означає, що справжнім володарем Страмби будеш ти, звісно, поки не станеш супроти моєї волі; та обставина, що ти ненавидиш молодого графа Гамбаріні, мені цілком на руку, бо чим лютіше ти його ненавидиш, тим сильніше припиратимеш його до стінки. Те, що ти, мабуть, не був тим, хто, згідно з моєю волею, покарав герцога Танкреда смертю, нічого не важить, бо я, як твій найвищий повелитель, наказую тобі про це не розводитися й зберігати в силі те, у що вірить народ і що йому було показано в вигляді живої картини на моїй алегоричній колісниці. Так я вирішив і так я подолав труднощі, спричинені твоєю щирістю. Якими ж були, capitano, твої плани, заради яких ти приїхав до Рима? Що тобі тут, крім інкасування акредитива, було треба?
— Я хотів викрасти принцесу Ізотту й зробити її своєю дружиною, — признався Петр. — А потім, пошлюбивши останню представницю роду д’Альбула, мав надію здобути Страмбу й покарати Джованні Гамбаріні.
— Здобути Страмбу? — здивувався папа. — Де ж ти збирався взяти для цього військо?
— У мене є троє чоловік із страмбської залоги — капітан і двоє простих вояків, — відповів Петр. — Це не безумство, Ваша святосте. Я переконаний, що перед сміливістю і рішучістю не встоять жодні укріплення, жодні брами. Трою здобула жменька хоробрих мужів. Ханаанейське місто Сіхем здобуло двоє синів Іакова — Сімеон і Левій. Усе моє життя, Ваша святосте, пов’язане із Страмбою. Я не зречуся Страмби й не зречуся принцеси Ізотти.
— Страмбу тобі не треба здобувати, capitano, — сказав папа. — Страмба сама, за найвищим велінням Моєї святості, під звуки сурм і вигуків «слава», розчинить перед тобою свої брами, а Джованні Гамбаріні, хай навіть скріпивши серце, скориться перед силою твоєї влади. Ну, а щодо маленької Ізотти…
Папа, всміхаючись, двічі смикнув за дзвінок. Двері тієї ж миті відчинилися, і clericus Aquilanus, суворий, стриманий, ледь помітно вклонившись, чим він ушановував людей нижчого стану, ввів принцесу Ізотту. На ній було сіре чернече вбрання, руки схрещені на грудях, а маленька горда голівка схилена.
— Ну, Ізотто? — весело озвався папа. — Того молодика, який зараз гойдається на мосту Сан—Анджело, ти не знала. Але цього щасливого ставного юнака, який мені дуже припав до вподоби, сподіваюсь, ти знаєш?
Ізотта, яка досі стояла, обернувши до Петра свій дитячий сідловидний профіль, неквапливо повернулася до нього анфас і глянула порожніми, здавалося, незрячими очима.
— Ні, цього молодого мужа я теж не знаю, Ваша святосте, — сказала вона. — І ніколи раніше його не бачила.
Вона знизала плечима й задерла голову, немовби хотіла сказати: «Я розумію, вам треба, щоб я його впізнала. Але я його не знаю, на збитки, на збитки, так, на збитки».
Папа якусь хвилину здивовано мовчав, а тоді запитав:
— Ти не помиляєшся, дочко? Ти добре бачиш?
— Я бачу так добре, — відповіла Ізотта, — що можу з певністю повторити: цього молодого мужа я не знаю.
— Але цей юнак, — сказав папа, — за час короткої аудієнції у Моєї святості навів стільки переконливих подробиць зі свого життя, що виключається, аби він був не той, за кого себе видає, тобто Петр Кукань із Кукані, інакше це сам диявол.
— Він і справді диявол, Ваша святосте, — сказала Ізотта.
— Звідки ти це знаєш, якщо раніше його ніколи не бачила?
— Я кажу про справжнього Петра з Кукані, який при нашому дворі отримав смішну синекуру — arbiter linguae latinae і rhetoricae. Того я знала добре. Але цього молодого синьйора, повторюю востаннє, сьогодні бачу вперше.
Й Ізотта легенько топнула ніжкою, якої не видно було з—під її довгої волосяниці.
Папа повільно почав червоніти й розпалюватися гнівом.
— А ти що? — накинувся він на Петра, який і досі тихо стояв і посміхався. — Чому не захищаєшся? Невже не розумієш, що для тебе означає Ізоттина відповідь?