Королеви не мають ніг
Шрифт:
Через те Петр проковтнув гірке розчарування, низько вклонився і, всміхнувшись по—юнацьки щиро, відповів:
— Задоволений, Pater Beatissimus, і висловлюю Вам, святий отче, свою найсердечнішу подяку; милості, якими Ваша святість зволила мене обдарувати, такі великі, що я можу прийняти їх лише почасти.
Папа здивовано звів брови.
— Лише почасти? Мені не здається, що військо з трьох чоловік надто велике, коли йдеться про здобуття міста.
— Ваша святість недооцінює силу і вплив свого благословення, яке Ви мені, крім усього, ще вділили, — сказав Петр. — Це благословення для мене така велика підтримка, що з її допомогою я виконаю своє завдання легко, в одну мить і без тих трьохсот вояків, яких Ваша святість надала в моє розпорядження. Моя заява, яку я зробив раніше перед Вашою святістю про свою рішучість здобути Страм—бу з допомогою трьох вояків, була, звісна річ, — і я це визнаю, — перебільшенням, до того ж жартівливим, але я спробую дістати належну військову підмогу власними силами, легше й дешевше. Отже, від швейцарців, яких Ваша святість великодушно надала в моє розпорядження, я відмовляюсь зі щирою й покірною вдячністю; зате, в зв’язку з тим, що люди недовірливі й злі, а в Страмбі багато заможних і шанованих громадян, прихильних до Гамбаріні, прошу Вашу святість дати мені письмове підтвердження того, що Ваша святість, як найвищий ленний володар Страмби, дійсно призначає мене наступником убитого герцога Танкреда.
Петр з нетерпінням чекав відповіді, бо якби святий отець відмовився видати йому таке підтвердження, то це означало б, що його оптимістичний аналіз ситуації був хибний і що папа кардинально змінив свій учорашній погляд. Здавалося навіть, що Петрова просьба заскочила папу зненацька й неприємна йому, бо він довго мовчав і мружив свої сльозаві очиці, але зрештою все ж таки покликав свого секретаря, кардинала—красеня, підперезаного золотим ланцюгом, і звелів йому приготувати належну грамоту.
— Tout зa vaut mieux que la merde — це краще, ніж нічого, — трохи перегодя висловився з цього приводу капітан д’Обере, коли вони простували вулицями Рима, пробуючи для початку перед своєю новою авантурою продати тигельок золота, виробленого в кузні в Монтератоне. — Але раджу вам цілком серйозно, mon ami, якомога швидше звіятись із Рима, бо тепер, безперечно, ви стали для папи небажаним, а звичка страчувати небажаних людей з допомогою отрути або кинджала, в чому Борджіа досяг—ли високої майстерності, поки що не пішла в забуття, а в деякому розумінні навіть досягла дивовижного вдосконалення. Надто остерігайтесь яєчних омлетів; я чув, що яєчні омлети ідеальні для того, аби підмішувати в них новий вид отрути під назвою лисиця — volpe, яка діє повільно, але надійно, а саме: отруєний помирає смертю, котру ніхто не відрізнить від болотної пропасниці. А коли ви звертаєте в найближчу вулицю, завжди йдіть серединою проїжджої частини, бо невідомо, чи не чигає хтось на вас за рогом.
— Цим правилом керувався Бенвенуто Челліні не знаю вже скільки десятиліть тому, — зауважив Петр. — Давні римляни казали, що часи змінюються і ми змінюємося разом з ними, але це неправда. Люди завжди були, є і будуть шельмами, і я в свої двадцять років уже починаю від усього цього стомлюватись.
Розмова ця була похмура, але настрій обох друзів незабаром поліпшився, бо золотар, до якого вони завернули, ні на мить не засумнівався в тому, що золото, яке вони йому запропонували, — щире, і ладен був купити його за тисячу цехінів. Петр вважав своїм обов’язком поторгуватися і вказати на виняткову і незвичайну чистоту свого товару й попросив за нього півтори тисячі. Нарешті зійшлися на тисячі двохстах, і Петр з капітаном покинули крамничку ошукані, зате задоволені.
— Тепер ви бачите, капітане, що мій покійний батько не був ні причинний, ані фантазер, — сказав Петр. — А оскільки в нас залишилося ще дев’ять дрібочок тієї речовини, то ще є надія одержати загалом дванадцять тисяч, що дасть нам змогу утримати шістсот вояків упродовж сорока днів. А я переконаний, що Страмбу ми здобудемо значно раніше, ніж за сорок днів, та й шістсот вояків, як на мене, надто багато.
— Це корисні арифметичні вправи, гідні глибокого розуму, — мовив капітан д’Обере. — Та якби це був хтось інший, за такі розмови я послав би його до всіх чортів. Але ви, Петре, улюбленець долі.
— Так, я улюбленець долі, — сказав Петр, — хоч невдачі переслідують мене одна за одною: недавно я ледве уник зашморгу, а незадовго до цього трохи не скрутив собі в’язи; і все—таки, як ви запевняєте, я улюбленець долі.
— Саме тому, що ви уникли зашморгу й що трохи не скрутили собі в’язи, — зауважив капітан д’Обере. — Вас оберігають десять ангелів—хранителів, отож цілком можливо, що вам пощастить і цього разу.
Трохи перегодя, коли Петр і капітан почали готуватися до свого походу, виявилося, що обидва їхні страмбські вояки, Гіно і Пуччо, зникли. Чи то вони десь загубилися в римському мурашнику, чи то пішли шукати своє щастя десь інде, бо служба в цих авантурних господарів і командирів їм остогидла,’— невідомо, їх просто не стало, і Петрові з капітаном не залишалося нічого іншого, як вирушити з Рима вдвох, без війська, хай навіть воно складалося з двох вояків.
Вони подалися назад тією самою дорогою, якою приїхали кілька днів тому, тобто через містечко Орте, де теслі досі лагодили зруйнований дах єпископського будинку, на Нарні й Тоді, а звідти просто на північ, до Перуджі, з’їли силу paupiettes і спорожнили безліч пляшок к’янті, бо, як відомо, перед великим діянням треба особливо сумлінно дбати про пристойну їду. Випогодилося, земля пахла провесінню, й здавалося, що світ перебуває в блаженному й мудрому мирі та ладу.
— Чому ми, vieux idiots, [135] — сказав капітан д’Обере, коли вони сиділи за пляшкою вина в маленькій сільській остерії, де пахло цитриновим деревом, — прагнемо досягти мети, більше ніж сумнівної, яка, ймовірно, коштуватиме нам голови, а не віддаємо перевагу добропорядному, спокійному життю під крильцем якогось великого воєначальника, або не завербуємось у похід проти турків, чи шведів, чи ще когось?
135
Старі ідіоти (фр
— Не знаю, — відповів Петр. — Скажу вам повну й щиру правду, капітане, я справді цього не знаю, не знаю, і край. Я твердо знаю тільки одне — я радше умру, аніж здамся й не доведу до кінця те, що почав.
— Eh bien tant pis, [136] y такому разі я теж іду з вами, — сказав капітан. — Поки що, як на мене, нам подорожується спокійно і щасливо.
Але вже невдовзі на обрії перед ними забовваніли зубчасті контури войовничого міста Перуджі, до них долинула невиразна луна пострілів, до яких згодом, коли вони під’їхали ближче, долучилися крики й ревіння збудженої юрби; до обох південних брам міста, як було видно здалеку, хмарою сунули крихітні людські постаті, пішки й верхи, і це хвилювання, цей поспіх, разом з луною вибухів і галасом за міськими мурами прикро дисонували з благословенною красою високого блакитного неба й вогким блиском недалекого озера.
136
Ну що ж, тим гірше (фр.).
— В Перуджі щось діється, — сказав Петр.
— Я в захопленні від вашої проникливості й кмітливості, mon ami, — мовив капітан д’Обере.
Начальник варти найбільшої перуджійської брами Арко ді Аугусто, в яку вони в’їхали, був чоловік молодий і веселий; він з радісним сміхом зустрічав людей, які хмарою сунули до міста, вітав їх підбадьорливими вигуками:
— Вітаємо вас сто разів і навіть більше, хай у нас буде весело, вас уже всі ждуть, засукайте як слід рукава — і до діла! Бо навіщо, скажіть, у вас пики, як не для того, щоб їх вам роз’юшили? Ласкаво просимо, заходьте й не соромтесь — таких танців тут уже давно не було, а ми так занудились за справжньою розвагою!
На Петрове запитання, що тут діється, вояк весело відповів:
— Та от молодий Сціпйоне, Ораціо Сціпйоне, буцімто ні сіло ні впало почав лаяти Маттео Реккйо, того, який мешкає за костьолом, мовляв, син Маттео Джіроламо, цей негідник, зводить дочку Сціпйоне, а Маттео це не сподобалось, і він відповів, що Джіроламо — порядний raspante й що до дочки нікчемного beccecherino він навіть не доторкнувся б, і так, слово по слову, ляснув ляпас, потім другий, до Реккйо приєднався Маріо Бандінні, до Сціпйоне — Віченцо Роветто, і почалася справжня катавасія.
Начальник варти нестримно реготав, аж за живіт хапався.
— Що означає raspante і beccecherino? — запитав Петр. Веселий вартівник здивувався:
— Raspante? Raspante — це raspante, a beccecherino — це beccecherino. Наші дві партії, які чубляться між собою вже бозна—скільки років. І це, скажу я вам, добре діло, бо битися в нас заборонено, отож коли raspanti з beccecherini вчепляться одні одним у патли, та посипляться штрафи, а коли є штрафи, то воякам видадуть платню, і все, що досі не вдавалося зрушити з місця, зразу піде, як по маслу. Гроші — це чудова штука, синьйоре. Хочете взяти участь?