Королеви не мають ніг
Шрифт:
В цьому й справді не було потреби, тільки з зовсім іншої причини, ніж припускав Петр.
Коли тигельок аж по самі вінця наповнився оловом і настала велика мить перетворення простого металу на золото, Петр простяг капітанові руку, і той обережно, за допомогою цизорика, відкрив вічко персня; і тут, зазирнувши в його порожнину, капітан ледь ворухнув вухами й бровами, вибалушив очі й завмер, наче громом ударений, наче з неба впавши, а коли глянув на Петра, то не побачив і на його обличчі бодай трохи розумнішого виразу; бо в порожнині персня лежав шматочок мотузочки, точніше волоконце з неї, старанно звите спіраллю, і більше нічого, анічогісінько; дрібочки Філософського каменя, червоні, з перламутровим полиском, які там лежали раніше, зникли без сліду.
— Hein? [153] — вигукнув капітан д’Обере, бо нічого слушнішого не спало йому на думку.
Петр не промовив ані слова, тільки застогнав, неначе в нього раптом заболіли зуби.
— Що це? — запитав капітан.
— Без сумніву, шматочок мотузочки, на якій когось було повішано, — сказав Петр. — Це іноді носять у перснях.
— Але де ж Філософський камінь?
— Зник, — прошепотів Петр, бо йому пересохло в горлі. — Акілле — охайний юнак, і коли він побачив, що перстень можна відкрити, як слід його вичистив, перше ніж уклав туди цю мотузочку.
153
Як? (фр.)
— Це означає… — пробелькотав капітан.
— Так, — підтвердив Петр.
— І все ж я бачу в цьому певну вигоду, — мовив капітан д’Обере.
— Яку ж це, цікаво?
— Учора ми вважали цей перстень утраченим, — сказав капітан д’Обере. — Отож удруге бідкатись немає потреби — ми вже це пережили.
Вони піднесли перстень до світла і обдивилися з усіх боків, чи не застряла в петельці вічка бодай дрібочка
Каменя, але марно. Акілле, перуджанський юнак, зробив свою справу бездоганно.
— Тепер найкраще було б foutre le camp, — мовив капітан.
— Пардон? — запитав Петр.
— Зникнути, — уточнив капітан. — Узяти ноги на плечі. Бо. наші хлопці, коли вони не одержать своє, розірвуть нас на шматки. І я цьому нітрохи не здивуюсь.
— Мудра думка, і я вам раджу, капітане, її здійснити, — відповів Петр. — Але я, герцог Страмби, не можу собі такого дозволити. Якщо я втечу від вояків, яких найняв, усьому настане кінець, кінець без вороття.
— А ви гадаєте, це ще не кінець? — запитав капітан. Петр не відповів.
За наказом, перуджанці вишикувалися рівно о другій годині на просторі перед старим будинком. Петр і капітан д’Обере чекали їх там верхи на своїх конях, бліді, як стіна, і похмурі. Як тільки Петр забачив молоденького Акілле, він кивнув йому, і юнак радісно підбіг, гадаючи, що його високість хоче виплатити пообіцяну винагороду.
— Акілле, — запитав Петр, — ти чистив мій перстень? Акілле з усмішкою вклонився:
— Атож, високосте, чистив, поки не вичистив, а головне — всередині. Під вічком перстень був вимазаний якоюсь бридотою.
— Добре подумай, Акілле, лерше ніж відповісти на моє запитання, для мене це дуже важливо, — вів далі Петр. — Як ти чистив цей перстень, а головне — чим? Мабуть, носовою хустинкою? Чи якоюсь щіточкою? Покажи мені ту хустинку або щіточку.
— Яка там хустинка, яка там щіточка, — усміхнувся Акілле. — У мене немає таких витребеньок. Я промив його водичкою в струмку, потримав під течією, а коли все вимилося, висушив його на сонці. Ту мотузочку, яку я туди вклав, можете, високосте, залишити собі, вона принесе вам щастя, бо на ній помер дядечко Вітторіо, брат моєї матінки, якого повісили за те, що в церкві святої Джулії він украв карнавку. У мене в кишені лежить іще один шматочок.
— Але, може, ти цей перстеник, — наполягав Петр, — поки тримав його під водою, ще й витирав пальцем? Ти часом не витирав його пальцем?
— Так, витирав, — відповів Акілле.
— Покажи мені цей палець, — сказав Петр.
Акілле, спантеличений дивацтвом його високості, простяг Петрові вказівний палець правої руки. Палець був чистий, за краєм нігтя — ані смітинки.
— Гаразд, можеш іти, — зітхнув Петр. Акілле ще вагався.
— Скажіть, будьте ласкаві, коли ми з Алессандро одержимо ті п’ятсот цехінів?
— Шикуйсь! — скомандував капітан д’Обере. — Кроком руш! En marche!
Найманці промарширували через місто й рушили дорогою, яка вела в бік гір, але вже через десять хвилин, коли ще було видно мури Губбіо, Петр кивнув капітанові, щоб той дав команду зупинитись.
— Хлопці, — почав він, коли всі зупинилися, — я мушу сказати вам кілька не дуже приємних слів. Я діяв за планом, у мене все було до дрібниць і точно продумано, але щось, що саме, пояснювати вам цього не варт, зірвалося, джерело надходження нових грошей, на які я так розраховував, що одержу їх у Губбіо, зникло, пересохло, його більше немає. Це означає, що я, герцог Страмби, стою тут перед вами без жодного мідяка в кишені, без амуніції, без змоги завербувати нові сили. Мені не лишається нічого іншого, як подякувати вам, вибачитись перед вами й порадити повернутись до свого рідного міста; може, дасть Бог, подеста не буде надто суворий і подарує вам цю кількаденну прогулянку. Вертайтесь, хлопці, я не можу вас більше затримувати, і не ображайтеся на мене за те, що сталося; такого удару я не сподівався і вже не здатен був йому запобігти.
Хвилину він почекав, поки перуджанці, такі приголомшені, що досі не наважились вимовити бодай слово протесту, до кінця усвідомлять значення цієї жахливої новини, а тоді повів далі:
— Нічого не вдієш, отакі наші справи. Через те, повторюю, я не маю нічого проти, щоб ви повернулися кругом і покинули нас із капітаном д’Обере. Щоправда, є ще одна можливість, можливість, яка вимагає ризику і відчайдушності, але мені, повірте, така можливість випадає не вперше, й оскільки я стою тут перед вами живий і неушкоджений, то ви бачите, що навіть найбільші перепони я завжди долав з успіхом. Відмовтесь від платні, яку вам було пообіцяно, і ходіть із нами далі. Навіть більше: поверніть мені частину тих грошей, які я вам уже виплатив, щоб я міг закупити амуніцію. Це — крайня жертва, якої я від вас вимагаю, але чим більша жертва, тим прекрасніша буде винагорода. Я пропоную вам, хлопці, над цим поміркувати. Порадьтесь і запитайте самі себе, котра з цих двох доріг, про які я щойно сказав, для вас краща — дорога каяття і повернення чи дорога слави і героїчної самопожертви. Я зачекаю на вашу відповідь.
Петр стиснув острогами боки коня і в супроводі капітана д’Обере від’їхав до ліска, який облямовував лужок ліворуч від шляху. Пролунав чийсь лютий вигук: «Падлюки!» і, тільки—но він змовк, як загули десятки роздратованих голосів, злившись за хвилину в деренчливий гамір розчарування і люті. Петр і капітан спішилися, коли вже не було чути навіть окремих слів, і сіли поруч на стовбур виверненого бурею дерева.
— Вони вам цього не подарують, — озвався за хвилину капітан д’Обере, роздмухуючи люльку. — Без платні вони б іще якось стерпіли, але вертати гроші — ca jamais. [154] Ви припустилися непоправної помилки, що взагалі про це заговорили. Це розлютило їх до сказу. Якщо я недавно казав вам, що вони розірвуть нас на шматки, то тепер я в цьому нітрохи не сумніваюся.
154
Ніколи (фр.)