Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Високосте, ваш перстеник знайшовся! — вигукнув Барберіні. — Він був в Акілле.
— Прошу вашу високість якнайласкавіше вибачити мені, — сказав Акілле. — Я знайшов його на гною разом з пальцем вашої високості й оскільки не знав, що це може бути палець вашої високості, то стягнув перстеник із того пальця й надів собі. Але тепер, почувши від Алессандро, що ваша високість розшукує цей перстеник, я миттю прибіг, щоб повернути його вашій високості з належним вибаченням.
Петр хвилину стояв мовчки й насилу зводив дух, перше ніж дав ради почуттю неймовірної полегкості, яке його охопило.
— Дякую вам, хлопці, тепер усе гаразд, — сказав він, надіваючи з капітановою допомогою перстеник на підмізинний палець своєї правої руки. — А ви, господарю, забирайтеся геть. Завтра вранці, коли ми знову вирушимо в дорогу, ви одержите своє, а зараз я не бажаю вас більше бачити, щезніть, я хочу спати.
Господар, іще кілька хвилин тому брутальний і лютий, схилив перед його високістю голову і вийшов з кімнати без жодного слова заперечення. Багатьох великих вельмож бачив він за своє життя й чудово знав, що їхня поведінка та обходження з людьми часто залежать від дивних, віддалених, для простого смертного незрозумілих впливів та обставин, з цими синьйорами завжди треба бути обережним. Зміна в поведінці його високості, що настала після того, як хлопчиська принесли йому перстень, котрий він розшукував, переконала господаря заїзду, що Петр справді великий пан і що він, господар заїзду, дав маху, коли прийшов нагадати йому про оплату, ніби до звичайного волоцюги. Бог знає, який таємний і важливий сенс зашифрований у цьому персні; Бог знає, які страшні державні або церковні таємниці, відомі лише кільком впливовим утаємниченим особам, заховано в ньому; Бог знає, якою особливою владою обдаровано того, кому дозволено його носити; через те геть, геть звідси.
Отож, як ми вже сказали, господар заїзду забрався геть, вийшов і капітан д’Обере, позіхаючи й човгаючи позиченими капцями, тільки Алессандро й Акілле, виструнчившись перед його високістю, навіть не поворухнулися.
— Ну? — сказав Петр. — Ви чули, що я хочу спати?
— Ваша високість пообіцяла п’ятсот золотих монет у винагороду тому, хто знайде цей перстень, — сказав Алессандро. — Я домовився з Акілле, що ми ними поділимось. Це справедливо, бо якби не Акілле, палець вашої високості зжерла б свиня разом з перснем, а якби не я, то ваша високість не змогла б довідатись, хто цього персня знайшов.
— Ви одержите свою винагороду, — сказав Петр. — Але не раніше, ніж ми дістанемось до Губбіо. А тепер забирайтеся геть.
Юнаки грізно блиснули очима, але, не сказавши ні слова, обернулися й вийшли. Петр заліз під перину й заснув, як убитий.
Капітан д’Обере, вже вбраний у свій мундир, розбудив його зразу ж після того, як зійшло сонце, й запитав, чи почуває він себе настільки добре, аби вони могли знову вирушити в дорогу. Петр, чудово відпочивши, відповів, що почуває в собі силу на десять таких переходів, який їх іще жде, й на здобуття десятьох таких кубел, як Страмба. Вояки є, грошей буде доволі, то чого непокоїтись.
— Вояків мало, а знарядь до облоги ніяких, — зітхнув капітан, зграбно й з любов’ю перев’язуючи Петрові голову.
— Навіщо нам знаряддя до облоги? — здивувався Петр. — Я ж недарма навчав вояків закладати вибухові заряди.
— Але не забувайте, що ви навчали цього нашу залогу, а не цих голобородих перуджанців, — заперечив йому капітан.
— Я сам ладен підкласти петарди під браму й висадити її в повітря, — сказав Петр. — А після цього ми вступимо до міста маршем, мов на святковому параді.
Після сьомої години ранку капітан наказав своїм воякам вишикуватися перед заїздом, розбив їх на три загони й на чолі кожного з них поставив командира — того, хто з першого погляду видався йому найстаршим і найдосвідченішим: перший склали дев’ятнадцять піших списоносців разом з командиром, другий — двадцять три піших мушкетери і змішаний загін кінних списоносців та мушкетерів з дев’ятнадцятьох чоловік — загалом шістдесят один вояк, усього на дев’ять чи десять чоловік менше, ніж удалося завербувати в Перуджі. На чолі кінного загону в винагороду за заслуги, незважаючи на його молодість, Петр поставив Алессандро Барберіні. Потім він оплатив рахунок у розмірі ста сорока семи цехінів, який цим разом господар заїзду подав йому в писемному вигляді, і коли все було готове, капітан д’Обере випростався на своєму огирі, випнув груди і звернувся до своїх людей з короткою, але змістовною промовою:
— Вояки, з цієї хвилини кінець розвагам, ми вирушаємо в похід назустріч певній перемозі, яка принесе нам величезну gloire, [149] але якої нам не досягти без жорстокої й суворої дисципліни. Досі ви тільки жерли, пиячили й пухли від сну, а тепер будете служити і ще раз служити. Столуватися будете всі разом, спільно, а там, де для цього не буде ніякої змоги, кожен з вас одержить доплату в чверть цехіна на харчі денно; цього вам має вистачити, бо жодних рахунків за ваші гульбощі ми більше оплачувати не будемо. Будь—які грабунки й крадіжки суворо забороняються, а якщо когось застукають, що він посягнув на чуже добро, той буде повішений без жалю. Так само буде покарано й будь—яке непідкорення наказові. Ви пішли на військову службу, то й воюйте. Запитання є? Алессандро Барберіні підніс руку.
149
Славу (фр.)
— Eh bien? [150] Що тебе цікавить? — запитав капітан д’Обере.
— Коли ми одержимо платню за ті два дні, які ми простояли тут? — запитав Алессандро.
Капітан д’Обере побуряковів від люті, як належить справжньому воякові, і роз’ярився:
— Ти сказав: за ті два дні, які ми тут простояли, а мав сказати: за ті два дні, які ми тут пробайдикували, esp`ece de vaurien. [151] Ви самі щойно бачили, скільки його високість заплатила за вас господареві — свою платню ви прожерли, своєю платнею ви заливали горлянку, і ти хотів би ще щось одержати на додаток до цього? Ще одне таке зухвальство — і я так візьму тебе, голубе, в роботу, що ти забудеш навіть, як називаєшся. Битися ти мастак, а от про вояцьке ремесло не маєш аніякісінького уявлення. Військова служба — це не тільки вміти колоти, рубати й стріляти, військова служба — це також уміти підкорятись і тримати язика за зубами, зрозумів? Але я тебе цього навчу й виб’ю з твоєї голови всі витребеньки, ти, лобуряко, лайдаку, матусин синку, шмаркачу, шаговий красунчику, не думай, що коли ти раз показав себе і виконав свій обов’язок, який повинен був виконати, то тобі назавжди буде все дозволено й подаровано. Що іще?
150
Ну? (фр.)
151
Безсоромні ледарі (фр.)
Алессандро Барберіні міцно стулив губи і не сказав більше ані слова, але було видно, що він замислив недобре.
Тоді капітан оголив меч і, блиснувши ним у промінні ранкового сонця, скомандував:
— А тепер, вояки, шикуйсь, en marche!
Військо кількістю в шістдесят один чоловік, здебільшого підлітків, рушило в дорогу.
Рухалися вони швидким темпом і через три з половиною години, після одинадцятої, зупинилися перед брамою Губ—біо, яке притулилося біля підніжжя гори Монте—Кальво, на березі річки Каміньяна. Поки вони чекали дозволу ввійти до міста, який їм нарешті дали тільки завдяки папській буллі, Петр видав воякам гроші на харчі й фураж і спорожнив свій капшук аж до самого дна, залишивши тільки десять цехінів на закуп усього необхідного для виготовлення нової порції золота. А трохи згодом, саме тоді, коли на вежі губбійського собору почали видзвонювати полудень, Петр і капітан д’Обере старанно замкнулися в кузні, яку їм охоче за незначну плату в дві монети уступив її власник, муж богобоязний і чесний, виклали сировину, куплену дорогою, і взялися до роботи.
— Минулого разу я обіцяв, mon ami, що більше не асистуватиму при цьому вашому пекельному чаклунстві, — мовив капітан д’Обере, коли вони засунули тигельок у горно, — але я не можу покинути вас напризволяще, оскільки ви маєте лише одну руку disponible. [152] Та я збрехав би, якби стверджував, що не боюся зостатись цього разу без носа і обох вух.
— Якщо моя теорія хибна, — сказав Петр, — і станеться охолодження, навіть коли ми нагріємо олово аж до кипіння, то нам доведеться негайно вискакувати надвір, стрибати й танцювати. Та я певен, що в цьому не буде потреби.
152
У распорядженні (фр.)