Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Я відповім з великою охотою, — відгукнувся подеста, — бо знаю святого отця й певен, що про цю грамоту, якщо вона взагалі вийшла з його канцелярії, він волів би вже забути. — Він повернув Петрові буллу й провадив далі: — Сховайте її собі на пам’ять, юначе, і візьміть у рамці; я гадаю, що більшої користі, ніж оздоблювати вашу кімнату, від неї не буде. Та мова зараз не про це. Папа має право надавати титул, кому хоче і як хоче, але я теж маю право наполягати на своєму, а крім того, мій обов’язок — дбати про виконання чинних законів. Ваша присутність у цьому місті небажана, і я закликаю вас негайно покинути його межі, передавши перед цим мені свій вербувальний список, який я вже раніше оголосив конфіскованим.
Петр скрутив дудочкою список завербованих перуджанців і відповів чітко й виразно, так, щоб усі чули і всі його зрозуміли:
— Я володар Страмби, а не Перуджі, я тут чужинець, ба навіть гірше — чужинець небажаний, як ваше подестів—ство зволило висловитись, через те мені не залишається нічого іншого, тільки підкоритись вашому рішенню й, не зволікаючи, разом зі своїм другом, забратися з цього міста, не дочекавшись своїх trecciolli і budelluci в sangue, які я недавно замовив у цього гостинного господаря. — Він обернувся до хазяїна заїзду, який за плечима в нього вже розводив у каміні вогонь. — Звеліть негайно приготувати наших коней, і ось вам винагорода за пляшку вина, яку нам не було дозволено допити. — Він кинув йому золотого й провадив далі: — Що ж до бажання вашого подестівства…
— Я забороняю вам надалі так безглуздо мене називати, — спаленів подеста.
— Перепрошую за цей новотвір, я помилився, гадаючи, що він полестить вашому слухові, — сказав Петр. — Так от, щодо вашого бажання одержати вербувальний список, то нагадую вам, що я, як герцог Страмби, маю свої обов’язки стосовно людей, які виявили бажання проливати за мене кров і докласти зусиль для того, аби хоробрими воєнними діями виконати волю Його святості, намісника Божого на цій землі. Ні, такого, Бог дасть, не буде, — герцог Страмби не зрадить своє військо.
Петр швидко ввійшов до кімнати, запалив у каміні скручений дудочкою список, а тоді підняв його, охоплений полум’ям, над головою і почав розмахувати ним, вітаючи людей, котрі вибухнули криком, оплесками й вигуками «слава»; і поки подеста, стиснений хвилями юрби, що ринула до веранди, старечим голосом безпорадно щось вигукував, Петр і каштан д’Обере спокійнісінько вийшли у двір, сіли на коней і безперешкодно виїхали через північну браму Перуджі.
Капітан д’Обере був сердитий і злісно докоряв Петрові за те, що той не зміг краще використати ситуацію, яка, мовляв, складалася так, що найкращі мужі Перуджі ладні були начхати на подесту і вирушити слідом за Петром і за ним, капітаном; чи усвідомив він, що подеста в Перуджі тішиться такою ж симпатією, якою свого часу тішився у Страмбі покійний capitano di giustizia? І якщо Петр того разу зумів уколошкати capitano, то чому тепер він не розправився з подестою, а головне, чому в найслушнішу хвилину взяв ноги на плечі й ушився?
— Не знаю, — зітхнув Петр. — Тепер я вже нікого не викликав би на дуель за твердження, буцім королеви не мають ніг, й, очевидячки, capitano di giustizia теж не застрелив би. Від усього цього мене починає нудити.
— Якщо людина вирушила в звитяжний похід, то вона не має права на такі почуття, — зауважив капітан.
— Чому ж ви не перехопили ініціативу в свої руки? — запитав Петр.
— Я не улюбленець долі, як дехто, mon chou, і до того ж ваш підданий, як ви любите це мені нагадувати. Але тепер я вже не знаю, що нам робити далі. Перуджа й справді прекрасне й войовниче місто, і якщо нам тут не поталанило, то де ж тепер нам шукати вояків?
— Їдьмо до Ріміні, — запропонував Петр. — У портових містах, кажуть, вештається маса ландскнехтів, готових найнятися на службу.
— Мабуть, це справжня потолоч, — зітхнув капітан.
Подолавши дві милі на північ від Перуджі, вони звернули у бік від Тібру, чарівні води якого досі супроводжували їхню мандрівку, і широким шляхом рушили до єпископського містечка під назвою Губбіо, котре розкинулося на південному схилі римських Апеннін. Оскільки треба було рахуватися з тим, що подеста, тільки—но йому вдасться утихомирити юрбу, пошле їм навздогін своїх посіпак, аби ті приволокли їх назад, — якщо вже все зіпсувалося так, як це зіпсував Петр у Перуджі, заявив капітан д’Обере, то треба приготуватися до найгіршого, — і вони погнали коней чвалом і зупинилися аж увечері, коли каштанів огир уже спотикався з утоми, напівдорозі до Губбіо, у Скрітто, невеликому селищі, добре відомому тим, що там вирощували вельми приємні на смак фіги. А що в заїзді, де вони вирішили переночувати, зналися на готуванні paupiettes, то настрій у капітана д’Обере знову піднісся.
— Нарешті ми знов у безпеці, — сказав він, випроставши свої довгі ноги, коли, попоївши, потягував люльку й маленькими ковтками відсьорбував огняний напій, який пахнув абрикосами. Він почувався в безпеці до такої міри, що навіть не поворухнувся, коли за віконцем, заскленим грубими випуклими скельцями, почувся тупіт трьох чи чотирьох коней, які швидко наближалися.
— Ce n’est rien, [144] тільки спокій, — сказав він Петрові, коли той нервово потягся до меча, що лежав на столі. — Вони їдуть із півночі, з боку Губбіо, а не з Перуджі.
144
Дурниці (фр.)
Вершники зупинилися перед заїздом, й один із них покликав господаря. Він вимагав фураж для коней. Капітан д’Обере з дзенькотом поставив на стіл келих, з якого щойно попивав вино.
— Mille tonnerres! [145] Цей голос видається мені знайомим, — сказав він.
— Мені теж, — зауважив Петр.
— Такий пискливий голос курчати може мати тільки Цанкетті, — сказав капітан. — Але це неможливо.
Цанкетті, як ми пам’ятаємо, був той нещасний юнак, якого під час своїх перших відвідин страмбських казарм Петр застав у момент, коли він під капітанову команду намагався вистрелити з мушкета, той самий негідник і протеже Джованні Гамбаріні.
145
Побий мене грім! (фр.)
— Чому це неможливо? — запитав Петр. — Джованні, либонь, уже донесли про те, що ми йому готуємо, і було б цілком природно, якби він послав мені назустріч своїх людей, аби ті дорогою нишком перерізали мені горлянку.
— On verra, — сказав капітан д’Обере і простяг руку до свого ременя, який висів на гаку біля вікна.
І вони справді побачили, бо за хвилину в дверях з’явився плюгавий Цанкетті, мов намальований. Забачивши Петра й капітана д’Обере, він спершу страшенно перелякався, а тоді заверещав:
— Вони тут! — і притьмом щез.
Петр стрибнув до дверей, якими Цанкетті грюкнув за собою, рвучко розчинив їх, і тоді з темного коридорчика, куди ті двері виходили, гримнуло два постріли з пістоля. Якусь мить у Петра було таке відчуття, ніби його вперіщили ломакою по голові, а потім усе раптом кудись провалилося.
Через невизначений час, коли непритомність, переривана безладними снами або видіннями, в яких важливу і якусь підозріливу роль відігравав птах грифон з гербом міста Перуджі в поєднанні з веселим дракончиком із папського герба, Петр побачив, що він лежить у ліжку, а поряд на вузькому ослінчику сидить літній чоловік з обвислими щоками, кругленьким черевцем і тримає його за праву руку так, як це роблять лікарі, мацаючи пульс; ліва Петрова рука була забинтована, голова теж перев’язана. В ногах ліжка, спершись на стіну, стояв той вродливий юнак із Перуджі, який першим записався у вояки під іменем Алессандро Барберіні, спираючись на закривавленого списа.