Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Барберіні, що ти тут робиш? — запитав Петр непевним і кволим голосом. — Як ти сюди попав?
Юнак усміхнувся:
— Його високість запам’ятала моє ім’я. Я ж зразу сказав, що його високість справжній зух.
— Я питаю тебе, що тобі тут треба? — запитав Петр.
— Що мені тут треба? — з подивом перепитав Барберіні. — А хіба я не завербувався у військо вашої високості? Тут майже всі, кого капітан записав, близько п’ятдесяти чоловік, і ми до послуг вашої високості.
— Perusini superbi, boni soldati, — прошепотів Петр і зітхнув з почуттям слабості і полегкості. — Ти, Барберіні, першим записався до мене на службу і ти перший, хто назвав мене моїм новим титулом. Цього я ніколи не забуду.
— Дякую, — вклонився Барберіні. — Я докладу всіх зусиль, щоб бути гідним довіри, яку виявляє мені ваша високість.
«Зарізяка, писати не вміє, а висловлюється, як справжній courtisan [146] », — подумав Петр.
Трохи перегодя Барберіні розповів, як після Петрового й капітанового від’їзду з Перуджі його, Барберіні, друзі без зайвих дискусій і роздумів вирішили втекти від подести, бо їм уже остобісіло жити під владою цього паскуди, і подалися слідом за його високістю герцогом Страмби: його високість, мовляв, справила на всіх них величезне враження, коли під самісіньким носом у подести спалила список з їхніми іменами, хоч вони й знали, що є список чи немає, подеста без особливих зусиль довідається, хто завербувався, й почне за це карати, штрафувати і переслідувати. Тим—то всі накивали п’ятами з міста, як тільки це стало можливим, а його, Барберіні, вислали вперед, щоб він затримав Петра й капітана, бо більшість із них піші, а в нього, Барберіні, кобила баска, навіть буцімто арабської породи. Оскільки вже смеркалося, Барберіні подумав, що застане його високість і капітана в Скрітто, де вони, либонь, зупиняться переночувати в тамтешньому заїзді; і справді — він їх там застав, але, maledetto, в якому стані! Капітан бився проти чотирьох розбишак, власне, проти двох, бо інших двох він уже поклав, однак з лівого плеча в нього цебеніла кров, і він уже ледве дихав, його високість лежала долі з простреленою головою…
146
Придворний (фр.)
— Не з простреленою, — поправив його лікар. — Куля тільки шкрябнула праву скроню, але вистачило й цього.
— Одне слово, з закривавленою головою і відірваними пальцями… — сказав Барберіні.
— Тільки з одним відірваним пальцем, — уточнив лікар. — Другий мені вдалося врятувати. Можливо, він не буде такий рухливий, як до того, але синьйор — не арфіст і не сопілкар.
— Тоді я оголив меч, — вів далі Барберіні, — але спершу прохромив одного з цих вояків ззаду пікою, а потім…
— Отже, у мене відірваний палець на лівій руці, — перебив його Петр, у голові в якого промайнула тривожна думка. — Який саме?
Перев’язана рука здавалася йому згустком болю, так що він не зміг би з певністю сказати, що на ній іще залишилося, а чого вже немає.
— Ось цей, — сказав лікар, показавши на другий палець зліва, — підмізинний.
— Весь чи тільки шматок?
— На жаль, весь, — зітхнув лікар. — Аж до самого кореня.
Петр зіскочив з ліжка.
— Де цей палець? Куди подівся цей палець?
— Лежіть, ви ще слабі, як муха, — сказав лікар і поклав його назад у ліжко. — 3 цим пальцем, навіть якби він і знайшовся, уже нічого не можна вдіяти, ніяка сила на світі вам його вже не приживить.
— Чому, ваша високосте, для вас такий важливий цей єдиний палець, та ще й на лівій руці? — запитав Барберіні, здивований Петровим відчаєм.
— Для мене важливий не палець! — закричав Петр. — Для мене важливий перстень, який був на тому пальці!
— Тут, на жаль, я нічим не можу зарадити, — стримано сказав лікар. — Це був коштовний перстень?
— Це була пам’ять про мого батька, — схвильовано мимрив Петр. — Алессандро, благаю вас, заради Бога, переверніть тут усе догори ногами і знайдіть мені цей перстень. У ньому чарівна сила, якою володію тільки я, а без неї ми всі загинемо, усі до одного! Це була звичайна каблучка, нічого особливого, з зображенням змії. П’ятсот цехінів винагороди одержить той, хто знайде цей перстень!
— Спробую, — сказав Барберіні і вийшов, дуже сумніваючись у здоровому розумі його високості.
Не зважаючи на лікареві протести, Петр увесь час уставав з ліжка, зі стогоном снував по кімнаті, проклинав і молився мовою, незнайомою лікареві, бо в своєму горі перейшов на рідну чеську, і зітхав, і скреготав зубами, палений гарячкою; на бандажі, яким була обвита його голова, проступила пляма свіжої крові.
Лікар розсердився:
— Так я ні за що не ручаюсь! Відколи живу, не бачив такого навіженого, упертого і нетямущого пацієнта! Я сиджу над ним два дні і дві ночі й доглядаю його, наче маленьку дитину, але все це собаці під хвіст — він хоче тільки свій перстеник! Пам’ять про таточка! Зараз же лягайте або я все покину й піду геть.
Але пацієнт не послухався, і справа ще погіршала, коли в халаті, якого йому позичив господар, прийшов капітан д’Обере, котрий досі спав у сусідній кімнаті, де він оклигував після поранення; довідавшись, що сталося, він почав бідкатись разом з Петром.
— Це означає, що ми foutus, complиtement foutus, [147] що ми збанкрутували й сидимо голою сідницею на розпеченій плиті! — кричав він. — Цим хлопцям я виплатив уже понад шістсот цехінів, а якщо порахувати, скільки ми витратили дорогою з Рима, то стане ясно, що ми сидимо на мілкому!
147
Пропащі, зовсім пропащі (фр.)
— Я це й сам бачу, — сказав Петр. — Ви краще порадьте, що нам тепер робити.
— Молитися, — відповів капітан д’Обере. — Нам не залишається нічого іншого, тільки молитися. Але я дуже сумніваюся, що Бог зарадить таким chenapans, [148] як ми, таким покручам без даху над головою, без домівки, без батьківщини, без грошей, з підірваним здоров’ям, обдертим, на кривому коні, без служби, з багатим і сильним ворогом, який підсилає до нас убивць; на цьому проклятому світі нам залишається тільки дві можливості!
148
Негідникам (фр.)
— Які саме? — запитав Петр.
— Темниця або шибениця, — відповів капітан. — Як не крути, а іншого виходу я не бачу.
Лікар слухав їх з неприховуваною цікавістю й нарешті зітхнув:
— А я гадав, що синьйори — люди впливові й заможні. Обидва друзі замість відповіді вибухнули гучним сміхом,
сповненим відчаю. Кривава пляма на Петровій пов’язці дедалі розросталася.
Лікар, тяжко ображений і скривджений, почав збирати своє причандалля, розікладене на столі: тазок для спускання крові, пінцети, бандаж, ланцети, щипці й щипчики, слоїки й пляшечки з різними мазями та оліями, екстрактами та есенціями, порошки й пігулки, — і складав усе це в саквояж.
— З вас — двадцять скудо за послуги, — сказав він холодно.
Петр і капітан знову зайшлися диявольським реготом.
— Двадцять скудо… Скільки ж то цехінів? — запитав Петр. — Бо скудо в нас немає, зате цехінів скільки хочете.
Капітан, усе ще здригаючись від сміху, що нагадував стогін, потягся рукою до сплющеного капшука, який іще кілька днів тому, коли вони виїздили з Рима, аж розпирало від двадцятьох сотень цехінів, і виловив у ньому жменьку золотих монет. Лікар узяв їх без жодного слова вдячності й відразу щез. Невдовзі до них прибіг розлютований господар заїзду; він був розтривожений звісткою про поведінку обох постояльців, про яку йому розповів лікар, і наполегливо зажадав оплатити рахунок, який, мовляв, переріс усі допустимі межі, оскільки вояки обох начальників, розміщені в стодолі й на горищі, жеруть і жлуктять вино так, наче вони три місяці голодували. Він вимагав сто вісімдесят цехінів, бо справедливо сподівався, що синьйори почнуть з ним торгуватися; і ті й справді так і вчинили, і поки вони торгувалися між собою, а господар заїзду ставав дедалі лихішим і безцеремоннішим і навіть почав погрожувати, що пошле по стражників і накаже всю цю їхню нікчемну, злочинну банду, а головне — цих шахраюватих синьйорів узяти під варту, до кімнати вбіг Барберіні, веселий і усміхнений, у супроводі привабливого чепурного юнака років шістнадцяти, одного із сміливців, завербованих у Перуджі, місті хоробрих вояків.