Королеви не мають ніг
Шрифт:
До якої партії приєднаєтесь? Я раджу вам піти до raspanti, бо beccecherini — це нікчемна голота, самі злодії й брехуни, і до того ж такі пихаті, що всіх чортів від цього аж нудить. Прошу, проходьте, raspanti, кажуть, уже зібралися біля палацу пріора за великим фонтаном. Але якщо ви, до речі, не бажаєте битись, то я раджу вам зупинитися на майдані в заїзді «Беневенто», який належить моєму братові Маркантоніо; у нього ви одержите найкращі на всю Перуджу trecciole [137] і budelluci а sangue [138] і звідти чудово видно все бойовисько.
137
«Кіски» (іт.)
138
Кров’яні ковбаски (іт.)
— В заїзді «Беневенто» ми ночували по дорозі до Рима, але trecciole і budelluci, наскільки пригадую, ми там не скуштували, — сказав капітан д’Обере, коли вони, проїхавши браму, звернули в першу вулицю, як звичне в Італії, дуже вузьку і круту. — Дарма, все, що ми тоді проґавили, надолужимо тепер; наскільки я пам’ятаю, це щось дуже гостре, з ягнятини. А що стосується тутешньої бійки, то мушу сказати, cher Pierre, що вам, як завжди, пощастило.
— Я дуже хотів би знати, в чому мені пощастило, якщо в Перуджі побилися raspanti з beccecherini, — відповів Петр.
— Ось побачите, покладіться в цьому на мене, я на такі речі маю нюх, — сказав капітан д’Обере. — Не забувайте, що ми вже наближаємося до Страмби, і хоч би ми були хтозна—які хоробрі, врешті—решт нам потрібні будуть вояки.
З образ і ляпасів, якими навзаєм почастували один одного згадані вже Маттео Реккйо, raspante, і Ораціо Сціпйоне, beccecherino, явно розростався величезний скандал, бо на головному майдані лютувала справжня, невтишимо—безладна битва, свистіли кулі, а на землі в крові валялися убиті й поранені. Центром сутичок був палац пріора, гордість Перуджі, який тепер атакувала банда raspanti, намагаючись колодою, наче тараном, висадити браму під охороною своїх друзів, озброєних усім, що тільки можна було використати як смертоносну зброю, в тому числі й вила, і кочерги, проти запеклої оборони beccecherini, котрі нападали на них справа й зліва, тоді як мешканці палацу стріляли в цю веремію з вікон і лили на напасників окріп; довкола театру воєнних дій, на всьому просторі майдану, точилося безліч дрібних сутичок і поєдинків, таких же впертих і кривавих; з прилеглих вулиць теж долинали стрілянина, крики й іржання сполоханих коней. Пристрасть убивати й нищити вочевидь пойняла всі верстви міського населення — від селян і прислуги в дерев’яних черевиках, солідних, добре вгодованих міщан до елегантних синьйорів з мереживними комірами і в крислатих капелюхах на завитих головах, — усі вони, від хлопчаків до шанованих старців, розмахували рапірами; жінки теж, бо й вони були тут, збільшували галас своїм вереском та лайками, билися між собою, дряпаючи нігтями одна одній щоки й учепившись у волосся. У вікні однієї з оборонних веж у північній частині міста бовваніли постаті двох борців, які всіма силами намагалися скинути один одного вниз; селянин у повстяній блузі занурював голову свого супротивника в фонтан перед палацом, силкуючись його втопити; по бруківці, глухо стогнучи й хриплячи, повз поранений, з уст якого текла кров, і хоч жити йому лишилося явно недовго, він усе ще штрикав своїм кинджалом у ноги й сідниці супротивників, які билися довкола; десь на околиці Перуджі горіло.
Петр і капітан д’Обере проїхали по цій арені безумства, спокійно й байдуже прямуючи до заїзду «Беневенто», де Петр кілька днів тому лікував своє підбите око. Господар упізнав їх, радісно привітав і запропонував кімнату, в якій вони ночували минулого разу, але капітан д’Обере відмовився від неї.
— Ні, цього разу нам потрібна кімната з верандою на першому поверсі, — сказав він. — А також пристойний дзвінок.
Господар подумав, що капітан—чужинець обмовився.
— Дзвінок? — перепитав він. — Синьйорові справді потрібен дзвінок, una campanella? Може, ви мали на увазі щось їстівне, скажімо, una costoletta, биту котлету?
— Ні, я сказав дзвінок. Мені справді потрібен дзвінок, — невдоволено відповів капітан д’Обере, бо він не любив, коли хтось недооцінював його знання італійської мови. — І до того ж масивний, важкий, щоб дзвонив як слід, а не просто дзенькав і деренчав. А щодо їжі, то постарайтесь довести, що ваш брат біля міської брами не обдурив нас, запевняючи, що ви вмієте готувати неперевершені trecciole і budelluci а sangue. А пляшку к’янті принесіть зараз же. І, крім того, мені потрібні знадоби до писання та папір.
— Капітане, ви поводитесь так, наче я — не ваш командир і повелитель, — докорив йому Петр, коли вони всілися в кімнаті на першому поверсі біля відчинених дверей на веранду, щоб, як у театрі, спостерігати за кривавою сценою на майдані. — Ви хоч би пояснили мені, навіщо вам веранда, дзвінок і знадоби до писання.
— Pardonnez—moi, [139] — стримано вибачився капітан д’Обере, — але я певен, що в таких речах маю більший досвід, ніж ви. Якщо ми хочемо мати вояків, то їх треба навербувати, c’est clair, [140] а для вербування потрібні поміст, дзвінок і знадоби для запису вояків, c’est classique. [141] Я вже казав, вам поталанило, що в Перуджі — ми, французи, це місто правильно називаємо Перус — воюють, бо якщо десь збирається багато галасливих і оружних людей і вони лупцюють один одного, вербування йде, наче з маслом, не те що коли одні сидять за обідом, другі ловлять рибу, а треті відсипляються після пиятики, це вже доведено, c’est prouv'e.
139
Даруйте мені (фр.)
140
Це ясно (фр.)
141
Це класика (фр.)
Тим часом господар заїзду Маркантоніо приніс вино й масивний дзвінок, який чіпляють на шию коровам.
— Їство подати синьйорам зараз? — запитав він.
— Ні, аж надвечір, — відповів капітан д’Обере й хилитнув дзвінком, пробуючи його. — Ca va, [142] — сказав він поблажливо, налив собі вина, жадібно напився, а тоді підійшов до поруччя веранди й почав щосили дзвонити.
— Громадяни, друзі, перуджанський люде! — закричав він дужим голосом, але куля, — очевидно, сліпа, бо капітан не був ні raspante, ні beccecherino, отже, в нього не було ніякої потреби стріляти, — прошила наголовок його капелюха і вп’ялася ззаду в одвірок.
142
Годиться (фр.)
— Merde, — вилаявся капітан і повернувся до свого вина. — Перус — місто надто дике навіть на мій смак, тут можна легко позбутися голови. Гопля!
Цей вигук стосувався до згаданої вже сцени у вікні оборонної вежі, де один із двох учасників бійки щойно зазнав поразки й, скинутий униз, безпорадно падав, аж поки щез за дахами.
— За віщо, цікаво, він наложив головою? За те, що був raspante, чи за те, що був beccecherino? — запитав засмучений Петр.
— Я вам це поясню, mon ami, — сказав капітан. — Він наложив головою за те, що не вмів битись, або просто тому, що його супротивник був кращий забіяка, ніж він. C’est la vie. [143] Але мені здається, що там уже все влягається. — Він підвівся і, щосили потрясши дзвінком, знову почав: — Громадяни, друзі, перуджанський люде…
143
Таке життя (фр.)
Його спостереження, що все уже влягається, відповідало істині, бо головне поле бою перед палацом пріора спорожніло, напасники, які силкувалися вибити браму, кинули колоду і, пустившись навтьоки, зникли в боковій вулиці; звитяжні beccecherini, наприндившись від гордості, демонстративно витирали піт і кров, не знаючи, що їм робити далі; селянин у повстяній блузі, який намагався втопити свого супротивника в фонтані, відмовився від цього наміру, випростався й стояв непорушно по коліна в воді, розчепіривши руки, як це роблять силачі після тяжкої праці. Його супротивник, пирхаючи, виринув з води й застиг поруч нього, здивований, очевидячки, не розуміючи, що з ним діється, а синьйори з мереживними комірами, які елегантно фехтували на сходах храму, тепер відпочивали. Що ж до капітана д’Обере, то він хилитав дзвінок і промовляв:
— Припиніть братовбивство й приєднуйтесь до нас! Вас чекають гроші, слава й подяка за добре діло! Святий отець винагородить кожного учасника нашого походу відпущенням трьох смертних гріхів! Ми прямуємо на Страмбу, так, ви не помилились, на Страмбу, до якої звідси зовсім недалеко, отож цей похід — навіть не похід, а приємна весела прогулянка, і наша мета — діло святе й богоугодне, а саме: вигнати й розбити мерзенного узурпатора, котрий захопив Страмбу, Джованні Гамбаріні, котрого святий отець прокляв за те, що в своїй підлості він видає себе то за raspante, то за beccecherino! А хто поведе вас до легкої і безсумнівної перемоги? Я, славний на весь світ воєначальник і кондотьєр, капітан д’Обере, разом зі своїм синьйором і найвищим повелителем…