Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Що це за люди? — запитав один із хлопців, які йшли ззаду за Петром. — І чому всі вони так на нас дивляться?
— Невже розбійники? — занепокоєно сказав Акілле.
— Що розбійники можуть від нас хотіти? — засумнівався Алессандро.
Але за хвилину уся дорога перед ними вже заповнилася людьми, і вони змушені були зупинитися.
— Кого це ви ведете? — запитав якийсь дід з білою бородою, яка, мабуть, ніколи не знала ножиць, озброєний більше ніж грунтовно, бо в обох руках він тримав по пістолю, за плечем у нього висіла рушниця, а за поясом стирчав ніж.
— А тобі що до цього, дідусю? — відповів Алессандро.
— Вони тільки думають, що ведуть мене, — сказав Петр. — Насправді це я їх веду.
— І куди ж ти нас, тварюко, ведеш? — удавано зареготавши, запитав Аіессандро, якому з ляку аж душа під п’яти сховалася.
— Я веду вас туди, куди слід вести зрадників і вбивць, — відповів Петр. — У катівню й на плаху.
Алессандро здійняв батіжок, щоб ударити Петра, але хтось сплигнув згори, з дерева, йому на плечі і звалив його з коня; серед жахливого галасу, що зчинився цієї ж хвилини, серед вигуків, які наростали, наче морська хвиля під поривом вітру, серед тріску віття й тупоту ніг, які наближалися, гримнули постріли, а потім залунали крики відчаю і жаху. Горяни плавом пливли з лісу, наче вода з прорваної загати, — несамовиті, дикі, — і їм не було ліку, і всі накинулися на перуджанців з такою люттю й перевагою, що все скінчилося ще до того, як почалося. Охайний юнак Акілле, прошитий стрілою в спину, ще якусь мить сидів на коні, мовби з подиву болісно скрививши вуста, а тоді полетів сторчма із сідла. Поки Петра звільняли від пут, дід з білою бородою упав перед ним навколішки і, обійнявши йому ноги, вітав його повернення, називаючи високістю і рятівником; а тут уже на кривавому кону з’явилися й жінки, одна з яких схопила Петрову руку й почала її цілувати, плачучи й примовляючи:
— Сердешний ти мій, красунчику ти мій, як вони тебе розмалювали!
Петра й справді «розмалювали», але ще дужче «розмалювали» сімох перуджанщв, які пережили цю різанину; серед них виявився й Алессандро Барберіні, жалюгідна жменька побитих, змордованих, до смерті переляканих сердег, нещасних жертв, — висловимося з цього приводу цілком сучасною мовою, — недостатньої інформації. Бо до їхнього слуху, коли вони були ще в Губбіо, докотилася тільки звістка про те, що за голову П’єтро Кукан да Кукан, нового претендента на герцогський трон у Страмбі, Джованні Гамбаріні оголосив високу винагороду; але про те, що того ж таки дня вранці той самий Джованні Гамбаріні втік зі Страмби й зник у невідомому напрямку, в Губбіо, виходить, не знали ще й досі. Виходить, погана інформація підвела і його, Джованні. Чутка, як ми вже якось згадували слідом за Вергілієм, має здатність не тільки летіти, але при цьому ще й розростатися; подібно до того, як звістка про землетрус у Відні, — ми це добре бачили, — поширюючись по світу, обростала новими страхітливими подробицями, так само звістка про воєнні плани й дії Петра Куканя з Кукані долетіла до Страмби фантастично перебільшеною. Джованні Гамбаріні боявся Петра, як самого сатани, бо надто добре його знав, і через те, тільки—но стало відомо, що Петр утік, він не знав і хвилини спокою й не мав сили забутися сном бодай на годину. А коли йому доповіли, що Петрові вдалося схилити на свій бік Його святість і що його, Джованні, папа прокляв, а Петра поставив на чолі свого війська, аби той здобув Страмбу, ця тривога переросла в страх, і як тільки Страмбою рознеслася вість, що Петр уже дістався до Перуджі, де вербує вояків і поповнює своє військо, цей страх змінився панікою. Коли ж убивці, яких Джованні у відчаї вислав назустріч Петрові, не повернулися, він, добре знаючи, що його власні вояки, а також більшість жителів Страмби симпатизують героєві, який наближається, і не маючи уявлення про те, що Петр насправді вже дише на ладан і що вбивці, хоч їм і не вдалося позбавити його життя, все ж таки дещо встигли зробити, нишком зібрав свої манатки й, очевидно, запасшись акредитивами на великі суми, чкурнув із міста, — буцімто потайним підземним ходом, котрий вів із герцогського палацу попід фортечними мурами, — ніхто не знає куди, так що, на відміну від свого батька, йому не довелося перебиратись жінкою.
Отже, всього цього, повторюємо, Алессандро Барберіні і його друзі не знали, за що й поплатилися гірше, ніж жорстоко.
А Петр, десятками сильних рук посаджений у сідло, почав свій тріумфальний похід до столиці герцогства, до своєї Страмби, скелястою стежкою, обабіч якої стояли селяни, котрі щиро його вітали.
Уже споночіло, але була місячна повня, й на горах, на пагорбах і на скелях палали великі вогнища, яскравим полум’ям освітлюючи небо, всіяне зорями; а коли перед ними відкрилася долина й, схожа на величезний пень, з’явилася гора Macca, яка на своєму камінному хребті несла Страмбу, Петрові здалося, що все місто палає, поглинуте вулканічним вогнем, а з його брам витікає розплавлена лава; та це була не пожежа і не розплавлена лава, а юрми людей, які розмахували смолоскипами й пливли з брам назустріч новому герцогові, котрий наближався; герольди з сурмами, дівчатка в білих суконьках, з повними свіжих весняних квітів кошиками, яких охороняли лучники в парадному вбранні на конях, барабанники, блазні й дударі, картезіанці в сніжнобілих шатах, які співали релігійних, але сповнених радості пісень, вояки в блакитному й гвардійці в жовтому, за ними — сам кардинал Тіначчо в супроводі вісьмох пажів, верхи на гнідому коні під кармінно—червоною, розшитою золотом попоною, за ним герцогиня—вдова в золотих відкритих ношах, пригорнувши до себе юродиву Б’янку, в оточенні всіх своїх придворних дам, які йшли пішки, кокетливо підібравши свої спідниці; за ними рухалася вся страмбська знать і багаті міщани і, нарешті, нескінченний людський потік — бідаки, усі в святковому, всі зі смолоскипами й ліхтарями, і всі до хрипоти вигукували своє duca, duca, evviva duca, duca.
Петр жадібно шукав серед них обличчя чарівної молодої жінки зі збудливо—грішними тінями під неймовірно великими очима, потрійну корону чорних кіс, які палали темним вогнем, але не знаходив її ніде; прекрасна Фінетта, яка після закінчення, за її власним висловом, спектаклю гніву й прикрості через втечу віроломного Петра Куканя без сумніву стала старшою управителькою, тільки вже не гам—барінівського, а герцогського палацу, і тепер, либонь, готувала чудову зустріч переможцеві, який повертався до міста; думаючи про неї, Петр відчував приплив тепла до серця, і його смуток, спричинений смертю капітана д’Обере, поволі відступав. «Якщо у мене в цілому світі немає щирого друга, то є бодай подруга, котра ніколи не зрадить», — думав він.
Юрба, яка супроводжувала Петра, попростувала до Партенопейської брами; в цьому, мабуть, ховався певний задум, бо ця брама була дещо збоку від їхньої дороги — нею, як правило, користувалися тільки ті, хто приходив із півночі, з Болоньї, але в жодному разі не ті, хто наближався до Страмби з півдня, з Умбрії. Як нам відомо, перед цією брамою височів пагорок для страт, і, очевидно, треба було, щоб новий правитель відразу, з першого ж погляду пересвідчився в жорстокості свого незаконного попередника, бо шибениці на цьому пагорку були обвішані трупами так само густо, як і того разу, коли Петр і Джованні вперше приїхали до Страмби, і в усі п’ятеро коліс, піднятих на палі, так само було вплетено спотворені тіла; одне з цих тіл, тонке, струнке, було жіноче. Волосся закатованої, грубо вистрижене катовими ножицями подекуди аж до самої шкіри черепа, вкрите пилюкою, болотом і кров’ю, було біле; обличчя невпізнанно змінилося, розклалося, і його роздзьобали птахи, так що на ньому можна було розрізнити лише дві ямки, в яких колись були посаджені очі, й чорне провалля вуст, і досі розверсте в останньому зойку болю. Все це нагадувало тліючу купку листя, розворушений мурашник, груду болота, розтоптану ратицями худоби; Петр здригнувся від жаху, побачивши це видовище; він був твердо переконаний, що це не тліюча купка листя, не розворушений мурашник, не розтоптана груда болота, а що це людське обличчя, точніше, було колись ним. Блідий Петр зблід іще дужче.
— Це… — сказав він, хоч уже здогадувався, хто це.
— Це, високосте, ніхто, — озвався поруч послужливий голос одного з придворних, які його супроводжували.
— Як це ніхто?
— Una niente, ніщо, — повторив голос придворного з таким підлесливим шепотом, яким розмовляють тільки з тим, хто щойно зійшов на найвищий щабель влади. — Колишня господиня заїзду, а потім полюбовниця Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я.
Підлесливий голос вів далі, немовби вві сні:
— Узурпатор Джованні Гамбаріні підозрював Фінетту, — так називалася ця особа, — що вона комусь… комусь… я точно не знаю кому… допомогла втекти з темниці, і вона в цьому зізналася під тортурами. Через те він наказав її колесувати. Але, повторюю, це була una niente, ніщо, особа, нічим не прикметна в кривавій історії цих днів… хіба тільки тим, що…
— Тільки тим, що? — перепитав Петр.
— Тільки тим, що вона відзначалася винятковою силою і волею до життя, — сказав придворний. — Відколи світ світом, ніхто такого не чував, щоб колесували жінку. Жінок вішають, спалюють, живцем закопують у землю, але щоб їх ламали в колесі — такого ще не було. Тож це перший відомий в історії випадок, і мушу вам сказати, що це була велика несподіванка, бо ще ніхто так довго не жив після того, як його вплели у колесо, як вона. Усі в Страмбі ходили дивитись на неї і навіть бились об заклад, чи довго вона ще витримає. А вона жила й жила, аж поки нарешті Господь покликав її до себе.
— І мучилася? — запитав Петр зі слабкою надією почути на відповідь, що Фінетта зразу знепритомніла й хоч іще жила, нічого вже не відчувала. Але підлесливий придворний з подивом глянув на нього:
— А як же інакше, високосте? Смерть на колесі невимовно тяжка.
Петр притис до очей обидва кулаки, здоровий і поранений, і простогнав:
— Будь проклята та хвилина, коли взагалі все це почалося!
Частина п’ята
FINIS STRAMВАЕ
Другого дня в головній залі герцогського палацу зібрався сенат, так звана Велика рада, ядро якого складав Суд дванадцятьох мудреців — giudizio de’dodici savi, розширений за рахунок представників цехів; єдиним пунктом програми цього засідання було формальне обрання нового правителя. Ситуація була ясна: узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, зник, бажання Його святості всім відоме, населення Страмби ставилося до Петра з явною прихильністю, і тому засідання, яке відбувалося за зачиненими, старанно пильнованими дверима, довго не тривало; вже через півгодини на галереях палацової вежі з’явилися барвисто вбрані герольди, які пронизливим вереском своїх сурм сповістили всіх, хто зібрався на piazza Monumentale, що вибори пройшли з успіхом, і юрба зустріла цю вість вигуками «слава». Невдовзі по тому на балкон, з якого в часи свого благословенного правління промовляв до народу герцог Танкред, вийшов голова Суду дванадцятьох мудреців, іспанський дворянин дон Тімонель дела Сафра, щоб радісну новину, яку щойно було повідомлено громадськості в музичній формі, підтвердити ще й усно; а відтак він шанобливим і привітним жестом запросив нового володаря, який досі тримався віддалік, підійти ближче і відрекомендуватися своїм підданим.