Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Що це за люди? — запитав один із хлопців, які йшли ззаду за Петром. — І чому всі вони так на нас дивляться?
— Невже розбійники? — занепокоєно сказав Акілле.
— Що розбійники можуть від нас хотіти? — засумнівався Алессандро.
Але за хвилину уся дорога перед ними вже заповнилася людьми, і вони змушені були зупинитися.
— Кого це ви ведете? — запитав якийсь дід з білою бородою, яка, мабуть, ніколи не знала ножиць, озброєний більше ніж грунтовно, бо в обох руках він тримав по пістолю, за плечем у нього висіла рушниця, а за поясом стирчав ніж.
— А тобі що до цього, дідусю? — відповів Алессандро.
— Вони тільки думають, що ведуть мене, — сказав Петр. — Насправді це я їх веду.
— І куди ж ти нас, тварюко, ведеш? — удавано зареготавши, запитав Аіессандро, якому з ляку аж душа під п’яти сховалася.
— Я веду вас туди, куди слід вести зрадників і вбивць, — відповів Петр. — У катівню й на плаху.
Алессандро здійняв батіжок, щоб ударити Петра, але хтось сплигнув згори, з дерева, йому на плечі
— Сердешний ти мій, красунчику ти мій, як вони тебе розмалювали!
Петра й справді «розмалювали», але ще дужче «розмалювали» сімох перуджанщв, які пережили цю різанину; серед них виявився й Алессандро Барберіні, жалюгідна жменька побитих, змордованих, до смерті переляканих сердег, нещасних жертв, — висловимося з цього приводу цілком сучасною мовою, — недостатньої інформації. Бо до їхнього слуху, коли вони були ще в Губбіо, докотилася тільки звістка про те, що за голову П’єтро Кукан да Кукан, нового претендента на герцогський трон у Страмбі, Джованні Гамбаріні оголосив високу винагороду; але про те, що того ж таки дня вранці той самий Джованні Гамбаріні втік зі Страмби й зник у невідомому напрямку, в Губбіо, виходить, не знали ще й досі. Виходить, погана інформація підвела і його, Джованні. Чутка, як ми вже якось згадували слідом за Вергілієм, має здатність не тільки летіти, але при цьому ще й розростатися; подібно до того, як звістка про землетрус у Відні, — ми це добре бачили, — поширюючись по світу, обростала новими страхітливими подробицями, так само звістка про воєнні плани й дії Петра Куканя з Кукані долетіла до Страмби фантастично перебільшеною. Джованні Гамбаріні боявся Петра, як самого сатани, бо надто добре його знав, і через те, тільки—но стало відомо, що Петр утік, він не знав і хвилини спокою й не мав сили забутися сном бодай на годину. А коли йому доповіли, що Петрові вдалося схилити на свій бік Його святість і що його, Джованні, папа прокляв, а Петра поставив на чолі свого війська, аби той здобув Страмбу, ця тривога переросла в страх, і як тільки Страмбою рознеслася вість, що Петр уже дістався до Перуджі, де вербує вояків і поповнює своє військо, цей страх змінився панікою. Коли ж убивці, яких Джованні у відчаї вислав назустріч Петрові, не повернулися, він, добре знаючи, що його власні вояки, а також більшість жителів Страмби симпатизують героєві, який наближається, і не маючи уявлення про те, що Петр насправді вже дише на ладан і що вбивці, хоч їм і не вдалося позбавити його життя, все ж таки дещо встигли зробити, нишком зібрав свої манатки й, очевидно, запасшись акредитивами на великі суми, чкурнув із міста, — буцімто потайним підземним ходом, котрий вів із герцогського палацу попід фортечними мурами, — ніхто не знає куди, так що, на відміну від свого батька, йому не довелося перебиратись жінкою.
Отже, всього цього, повторюємо, Алессандро Барберіні і його друзі не знали, за що й поплатилися гірше, ніж жорстоко.
А Петр, десятками сильних рук посаджений у сідло, почав свій тріумфальний похід до столиці герцогства, до своєї Страмби, скелястою стежкою, обабіч якої стояли селяни, котрі щиро його вітали.
Уже споночіло, але була місячна повня, й на горах, на пагорбах і на скелях палали великі вогнища, яскравим полум’ям освітлюючи небо, всіяне зорями; а коли перед ними відкрилася долина й, схожа на величезний пень, з’явилася гора Macca, яка на своєму камінному хребті несла Страмбу, Петрові здалося, що все місто палає, поглинуте вулканічним вогнем, а з його брам витікає розплавлена лава; та це була не пожежа і не розплавлена лава, а юрми людей, які розмахували смолоскипами й пливли з брам назустріч новому герцогові, котрий наближався; герольди з сурмами, дівчатка в білих суконьках, з повними свіжих весняних квітів кошиками, яких охороняли лучники в парадному вбранні на конях, барабанники, блазні й дударі, картезіанці в сніжнобілих шатах, які співали релігійних, але сповнених радості пісень, вояки в блакитному й гвардійці в жовтому, за ними — сам кардинал Тіначчо в супроводі вісьмох пажів, верхи на гнідому коні під кармінно—червоною, розшитою золотом попоною, за ним герцогиня—вдова в золотих відкритих ношах, пригорнувши до себе юродиву Б’янку, в оточенні всіх своїх придворних дам, які йшли пішки, кокетливо підібравши свої спідниці; за ними рухалася вся страмбська знать і багаті міщани і, нарешті, нескінченний людський потік — бідаки, усі в святковому, всі зі смолоскипами й ліхтарями, і всі до хрипоти вигукували своє duca, duca, evviva duca, duca.
Петр жадібно шукав серед
Юрба, яка супроводжувала Петра, попростувала до Партенопейської брами; в цьому, мабуть, ховався певний задум, бо ця брама була дещо збоку від їхньої дороги — нею, як правило, користувалися тільки ті, хто приходив із півночі, з Болоньї, але в жодному разі не ті, хто наближався до Страмби з півдня, з Умбрії. Як нам відомо, перед цією брамою височів пагорок для страт, і, очевидно, треба було, щоб новий правитель відразу, з першого ж погляду пересвідчився в жорстокості свого незаконного попередника, бо шибениці на цьому пагорку були обвішані трупами так само густо, як і того разу, коли Петр і Джованні вперше приїхали до Страмби, і в усі п’ятеро коліс, піднятих на палі, так само було вплетено спотворені тіла; одне з цих тіл, тонке, струнке, було жіноче. Волосся закатованої, грубо вистрижене катовими ножицями подекуди аж до самої шкіри черепа, вкрите пилюкою, болотом і кров’ю, було біле; обличчя невпізнанно змінилося, розклалося, і його роздзьобали птахи, так що на ньому можна було розрізнити лише дві ямки, в яких колись були посаджені очі, й чорне провалля вуст, і досі розверсте в останньому зойку болю. Все це нагадувало тліючу купку листя, розворушений мурашник, груду болота, розтоптану ратицями худоби; Петр здригнувся від жаху, побачивши це видовище; він був твердо переконаний, що це не тліюча купка листя, не розворушений мурашник, не розтоптана груда болота, а що це людське обличчя, точніше, було колись ним. Блідий Петр зблід іще дужче.
— Це… — сказав він, хоч уже здогадувався, хто це.
— Це, високосте, ніхто, — озвався поруч послужливий голос одного з придворних, які його супроводжували.
— Як це ніхто?
— Una niente, ніщо, — повторив голос придворного з таким підлесливим шепотом, яким розмовляють тільки з тим, хто щойно зійшов на найвищий щабель влади. — Колишня господиня заїзду, а потім полюбовниця Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я.
Підлесливий голос вів далі, немовби вві сні:
— Узурпатор Джованні Гамбаріні підозрював Фінетту, — так називалася ця особа, — що вона комусь… комусь… я точно не знаю кому… допомогла втекти з темниці, і вона в цьому зізналася під тортурами. Через те він наказав її колесувати. Але, повторюю, це була una niente, ніщо, особа, нічим не прикметна в кривавій історії цих днів… хіба тільки тим, що…
— Тільки тим, що? — перепитав Петр.
— Тільки тим, що вона відзначалася винятковою силою і волею до життя, — сказав придворний. — Відколи світ світом, ніхто такого не чував, щоб колесували жінку. Жінок вішають, спалюють, живцем закопують у землю, але щоб їх ламали в колесі — такого ще не було. Тож це перший відомий в історії випадок, і мушу вам сказати, що це була велика несподіванка, бо ще ніхто так довго не жив після того, як його вплели у колесо, як вона. Усі в Страмбі ходили дивитись на неї і навіть бились об заклад, чи довго вона ще витримає. А вона жила й жила, аж поки нарешті Господь покликав її до себе.
— І мучилася? — запитав Петр зі слабкою надією почути на відповідь, що Фінетта зразу знепритомніла й хоч іще жила, нічого вже не відчувала. Але підлесливий придворний з подивом глянув на нього:
— А як же інакше, високосте? Смерть на колесі невимовно тяжка.
Петр притис до очей обидва кулаки, здоровий і поранений, і простогнав:
— Будь проклята та хвилина, коли взагалі все це почалося!
Частина п’ята
FINIS STRAMВАЕ
Другого дня в головній залі герцогського палацу зібрався сенат, так звана Велика рада, ядро якого складав Суд дванадцятьох мудреців — giudizio de’dodici savi, розширений за рахунок представників цехів; єдиним пунктом програми цього засідання було формальне обрання нового правителя. Ситуація була ясна: узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, зник, бажання Його святості всім відоме, населення Страмби ставилося до Петра з явною прихильністю, і тому засідання, яке відбувалося за зачиненими, старанно пильнованими дверима, довго не тривало; вже через півгодини на галереях палацової вежі з’явилися барвисто вбрані герольди, які пронизливим вереском своїх сурм сповістили всіх, хто зібрався на piazza Monumentale, що вибори пройшли з успіхом, і юрба зустріла цю вість вигуками «слава». Невдовзі по тому на балкон, з якого в часи свого благословенного правління промовляв до народу герцог Танкред, вийшов голова Суду дванадцятьох мудреців, іспанський дворянин дон Тімонель дела Сафра, щоб радісну новину, яку щойно було повідомлено громадськості в музичній формі, підтвердити ще й усно; а відтак він шанобливим і привітним жестом запросив нового володаря, який досі тримався віддалік, підійти ближче і відрекомендуватися своїм підданим.