Котигорошко
Шрифт:
В пабі було малолюдно, бо чернівецькі плейбої ще не взяли собі моду пити цей міцний, але шляхетний напій під назвою «віскі», в їх колах найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах.
Сіли за шинквас і замовили по подвійній порції віскі. Корчмар, рудий носатий кельт, задоволений тим, що в його заклад завітали такі блискучі молоді лицарі, вкинув у склянки з товстим дном по дві кульки льоду і налив трохи більше половини жовтого напою.
— На здоров'я, панове.
Коли через півгодини «панове лицарі» замовили ще по подвійній порції, корчмар підсунув до них дві тарілки
— Дозвольте спитати, панове старшини, — чемно звернувся корчмар до офіцерів, — де панове збираються бити цивільних, якщо у «Стоунгенджі», то я би попросив не розбивати вікна, дзеркала і люстру. По можливості, звичайно, — додав він, ніяково посміхнувшись.
— Заспокойтеся, пане корчмарю, — розчарував його чотар Котигорошко, — ми не будемо сьогодні ні з ким битися. Досить уже на сьогодні крови. — Він скорботно глипнув на себе у дзеркало за прилавками і стурбовано помацав смужку свіжозапеченої крови на щоці — слід від соснової кори.
— Хіба що якісь цивільні самі на нас нападуть, — додав чотар Глек.
— Ну, це хіба якісь або суїцидники, — розсміявся корчмар, — або каліки з ослабленим інстинктом самозбереження. Самим чіплятись до старшин ВНУ! Це абсурд, панове, — у день випуску!!! Ха-ха-ха! Я вам подам смажене м'ясо зі спаржею.
— Це якісь там яблуненки, книші та подібні до них будуть битися, — розвивав далі тему чотар Ткаченко, — побити беззахисних цивілів для них найвища звитяга. І єдино їм доступна.
— Що ж, побажаємо їм нарватись на майстрів рукопашного бою, — підняв склянку Котигорошко і ковтнув холодного напою, — на якихось адептів Сварги.
— Ні, краще майстрів бойового гопака, — засміявся Глек, — сваргники вирубають миттєво, а гопакісти дуже дошкульно калічать.
— Хай буде, я не проти, — теж засміявся Котигорошко, — а якщо після того ще зможуть дійти до борделю, то я маю їм ще одне побажання.
— Потрапити у кігті до садисток! — здогадався Ткаченко.
— Це не обов'язково, — сказав Котигорошко, — а ось якби у Яблуненка порвався презерватив і він підхопив би собі гонорею, то це так, цього я йому бажаю…
Того вечора вони не побилися з цивільними, не зустрілись зі своїми подружками, як планували, і навіть не напились, як збиралися, до зелених елементерчиків, а просто тихо, спокійно і навіть сумовито проговорили до глибокої ночі, попиваючи, але не п'яніючи, то віскі, то пиво, то каву.
Адже завтра вони розлучались і кожен відбував для подальшого проходження служби у не найтихіші місця. Глек — на військову базу на Гібралтар, якій постійно дошкуляли атлантидські диверсанти, Ткаченко — на Північний Схід, нести службу в санітарному поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони, Котигорошко — на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами.
II Подвиг перший
Чотар Котигорошко командував одним з блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів. Тактика у цих морських розбійників була з професійного боку напрочуд грамотною — вони нападали на прибережні міста і селища у найнесподіваніших місцях, причому постійно міняючи засоби пересування, — то вони висаджувались із швидкісних катерів, то з'являлися з-під води у водолазному спорядженні, то десантувалися з підводних
Пірати ці були невловимими ще й тому, що ніхто не знав, де знаходяться їхні основні бази. Іран і Туран категорично заперечували будь-яку можливість базування розбійників на їх території, мовляв, самі потерпають від їхніх наскоків не менш, ніж Україна. Тоді де їх барлоги?
Чотар Котигорошко теж не відмовився би це дізнатися. Мало того, він мав амбіцію колись розгадати цю загадку, бо ж сказано у Бронзовій книзі Буття: «Нічого нема у цьому світі під Третім Місяцем таємного, аби не стало явним».
Весь цивілізований світ підозрював, що каспійські пірати — це креатура Атлантиди, але цинічні атлантські вожді лише знущально насміхалися з цих натяків, мовляв, доведіть. Так минали роки, пірати все нахабніше плюндрували узбережжя Каспію по всьому периметру і щезали десь у центрі моря. Численні експедиції надводних і підводних військових флотів України, Ірану і Турану не знаходили жодних слідів піратських баз — ні плаваючих, ні підводних.
Одного вечора чотар Котигорошко сидів у своєму командирському бліндажі і думав думу, яка не покидала його останні півроку: де ж все-таки переховуються каспійські пірати? Водночас він упівока спостерігав за футболом по телевізору. Транслювався вирішальний матч чемпіонату України — грали «Динамо» Київ і «Софія» Цар город. Ось софіївський нападник вийшов сам на сам з динамівським брамкарем, замах ногою… Ф-і-і-в! Суддівський свисток, який будь-кого може довести до імпотенції, зупинив атаку. Поза грою! А щоб тебе горе побило! Удар від воріт. Гра триває…
А чому поза грою, подумав Котигорошко, чому, переступаючи певну грань, футболіст раптово перестає бути дійовою особою ігрового дійства? Та все дуже просто, супротивники йому організовують таке становище. Просто захисники залишають противника за своїми спинами у зоні, яка автоматично стає для нього мертвою. І він уже не є загрозою для їхніх воріт.
А може, командувач піратів адмірал Веслоу теж грає з нами у подібну гру, несподівано осяяло Котигорошка. Ясно, що база піратів — це підводний авіаносець атлантського виробництва, а інакше бути й не може, ясно, що якби вдалося цей об'єкт зафіксувати, то кількома десятками глибинних бомб піратству у Каспійському морі можна покласти край, але чому цей об'єкт невловимий? А якщо піратський адмірал Веслоу сам собі влаштовує положення «поза грою»? Вирушає ескадра шукати піратів, скажімо, 3 Бакинського порту, а Веслоу вже там, за спинами туранських кораблів, відсиджується, хто здогадається шукати пірата на своїй же військовій базі? І так само він відсиджується у Астрахані, у Святослав-юрті, у Бендер-шаху, у Синьожовтоводську і т. д., коли відповідно з цих портів вирушають мисливці на піратів.