Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
В ту ж хвилину захріп і вірний Песик Ложка.
I снився Ложці препоганий сон: погризлись вони буцімто з паном Купою, і обозний бідолашного Песика геть усього покусав.
26
Поки добрий пан Купа квапився додому, де зостався з його жінкою чепурненький красунчик, уродзони шляхтич, пан Оврам Роздобудько, там, у домі обозного, точилась розмова, яку варто було б послухати й самому Демидові Пампушці.
Пан Оврам був чоловіком, мирославському обозному потрібним, ось чому Демид Пампушка й звелів молоденькій дружиноньці якнайкраще його привітати,
Гість отой, Оврам Роздобудько, колись розбагатів, знайшовши десь коло Черкас прадавній золотий скарб, фігурні амфори та глеки, ще скіфської либонь пори, та й продав його якомусь мандрівному ангелянину. Заживши слави вдатного шукача скарбів, він тепер ласкаво, — за грубі грошики, звичайно, — пособляв своїм знанням і таланінням — усім, охочим до легкого золота шляхтичам, а чи багатшим козакам, які потроху закандзюблювались на шляхту, купцям і чужедальнім негоціантам, загребущим попам і ксьондзам, панам і підпанкам.
Слава знаючого й везучого шукача золотих скарбів пішла не тільки по всій Україні. Пана Оврама Роздобудька не раз уже кликали й до Неаполя, до Барселони, до Варшави, і він знаходив те, чого жадало несите панство світу.
Отож, зустрівши Роздобудька на базарі й одблагавши від прикрої халепи, пан полковий обозний потяг копача до свого дому, збагнувши, що його бог послав за тую купу ладану, щедро скурену серед степу: бо хто ж був йому потрібен, як не цей копач, і саме зараз, коли пан Купа вирішив добути з-під землі козацьке золото?
Пан Купа не відав, звісна річ, за чим прибув сюди цей Роздобудько і хто його послав.
Не знав і того, що шукайло сюди з'явився ще й на запрошення вітця Мелхиседека, котрий, передбачаючи близький початок нової війни, мав намір видобути з землі поховане запорозьке добро, щоб воювати не з порожнім капшуком.
Він просто думав, Купа-Стародупський, що чепурненький пан Оврам прибув сюди шукати золота для Однокрила, а чи для короля польського, а чи для курфюрста саксонського, а чи для багатих іспанців, одним словом — для того, хто більше йому заплатив.
Поки ж пан Купа, на заклик куценького вітця Зосими, який сьогодні (чоловік небезпечно-розумний) клеїв дурня і вдавав, буцім побратимський герць здається йому сваркою між Козаком і архиреєм, — покіль пан Купа дивився на дружній двобій, мазунчик добрих панійок, яким він у всіх країнах, де йому довелось побувати, завжди і скрізь притьмом припадав до душі, а потім і до тіла, — тож і тепер, розуміючи, як він зараз потрібний у цьому домі, був спробував нахабно й недвозначно полапати милу господиню, але тут же спіймав за того лапаса такого ляпаса — аж пика йому почервоніла, а потім і зелена стала, бо ручка в Параски-Роксолани була нівроку замашненька, — аж йому джмелі в голові загули від того мордаса… А що були обоє заклопотані з'ясованням стосунків, то й не помітили, як на порозі, за пурпуровою запоною, нечутно виникла, приваблена ляскучим ляпасом, покоївка пані Роксолани, татарка Патиме, недавня харемниця, тобто приспанка, наліжниця товстенького ласунчика пана
— Ну? — витираючи після завданого ляпаса свою важкеньку ручку, з чарівною посмішкою приязної господині спитала пані Роксолана. — На що саме ви мені хотіли натякнути, ваша мость?
— Слічна пані Роксолана просто не зрозуміли моїх намірів, — потираючи щоку, спантеличено мовив пан Оврам.
— Які ж то в пана були наміри? — щиро поцікавилась скора на руку господиня.
— Я ж бо не мав і на думці… нічого такого, мила пані!
— А коли не мали й на думці, — ображено пирхнула каторжна молодичка, — то навіщо ж хапати руками те, що вам іще не належить? — і образа її була цілком законною задля всякої дами, що знає й цінить свою принадність. — То це був обман? — спитала вона.
27
— Обман, пшепенькна пані, — гречно й галантно вклонився Роздобудько.
— А за обман? Б'ють по пиці? Так? Чи не так?
— Так, так, — мусив, хоч-не-хоч, погодитись сторонський панок. — На мене чорт ману пустив, шановна пані.
— Ману?
— Мені здалось… — і пан Оврам Роздобудько, аж наче запишавшись, замовк.
— Що ж вам здалось, пане Овраме?
— Мені здалося, буцім ви — зовсім не ви.
— А хто ж?
— Е-е… Ні, не скажу!
— Та хто ж таки?
— Одна шляхетна дівчина.
— Яка ж то дівчина?
— Одна-єдина дівчина… одна в Калиновій Долині панна… що своєю красою може наблизитись до вас.
— До мене?! — здивувалась молоденька Купиха. I спитала. — Чи не Ярина Подолянка?
— Хто ж іще!
— Навіщо ж ви про це говорите мені?
— Шукаю спільницю.
— В якому ділі? — спитала пані так звабливо, що повнокровному Оврамові й знову скортіло помацати її руками.
— Я кохаю Ярину-Кармелу, пані, — пренахабно збрехав він.
— Ви? — зареготала Купиха.
— Шалено!
— А вона вас?
— Все в руках господніх.
— Де ви зустрічалися з нею?
— Це допит?
— Вона чорнява чи білява?
— Чорнявенька, еге ж.
— А очі?
— Очі… сині… так.
— Вона білявка з чорними очима. Ви її ніколи не бачили!
— Я закохався по портрету.
— По портрету… чи по розрахунку? — і спитала: — А хто писав портрет?
— Не знаю.
— А де ви його бачили?
— В Неаполі.
— А чи не в Римі?
— Чому це ви — про Рим?
— А так просто… — і запитала знов: — То ви сюди — не по скарби?
— Найдорожчий скарб — Ярина Подолянка, пані!
— Ви прибули просити в пана біскупа згоди на шлюб?
— Ніхто мені згоди не дасть. Я приїхав сюди… її вкрасти.
— Для себе? Чи…
Оврам не відповів.
Татарка Патиме за пурпуровою китайською запоною внутрішніх прихованих дверей сахнулась і замалим не скрикнула.
Ледве не задихнулася в ту мить і пані Роксолана Купа.