Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Так.
— Розповідай!
I татарка, озираючись, щоб хто не почув, швиденько розповіла Мар'яні все, що почула з-за пурпурової запони.
Циганочка слухала, мов на гарячім черені. Очі їй палахкотіли. I вже не потрібно було ні об чім просити її, бо що робити далі — знала вона краще за татарочку Патиме.
— Спасибі, сестро, — поцілувала її циганочка. Татарка поспішила до панського дому.
А там пані, сердита й заклопотана, гукала:
— Патиме! Де поділась, басурманська твоя душа? Проходячи мимо кімнати, де лишались на самоті пан Купа з Оврамом Роздобудьком, дівчина вчула, що
31
— Грошики! — тихо казав пан Роздобудько.
— Які це грошики? — передчуваючи неприємності, ще тихше питав пан Купа.
— Ті грошики, котрі мені належать за шукання золотих скарбів.
— Ви ще й не починали ж!
— Не починав. А щоб мені схотілося шукати, я мушу взяти до рук мої триста дукатів.
— Потім!
— То й шукати мені забагнеться потім.
— А ви шукайте без бажання. 3 обов'язку!
— Е-е, добродію! Шукання скарбів, як і стосунки з жінками — без бажання, а з самого тільки обов'язку… це не цікаво. Треба, щоб вельми скортіло! Це все одно, що вірші писати — з обов'язку, а без бажання. Ні-ні! Викладай, вельможний пане, грошики!
— Скільки ж?
— Та триста ж.
— Всі зразу?
— Всі. А потім… третина того, що ми знайдемо, буде, як і умовились, моя.
— Ви ж казали: чверть!
— Не пам'ятаю.
— А ви згадайте.
— Ви хочете, щоб я згадав щось таке, від чого вам у носі засвербить, як од червоного перцю!
— Щ6 ви маєте на увазі?
— Дещо маю. Я вас бачив колись у городі Львові… в той самий день, коли ви нишком, пане…
— Що?!
— Коли ви стали потаємним латинцем. А?.. Давайте грошики. Триста. Дукатів.
А за яку хвилину пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця. нахабно спитав:
— Значиться, третина? Чи, може… пам'ять у мене… той… Чи. може, половина?
— Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський.
— Пишіть-но квит.
— Про що?
— Пишіть: «Я, Демид Пампушка-Стародупський, нащадковий шляхтич, мирославський обозний, підписуюсь рукою власною: віддати панові Овраму Роздобудькові третину всього добра, яке…» Чом же ви не пишете, пане полковий обозний?
— Руки тремтять.
— Від скнарості?
— Від сьогоднішніх переживань, пане Овраме. Самі ж ви бачили, чого зазнав я нині на базарі від отих триклятих лицедіїв! То як же можете ви, пане, ось так притьмом…
— Побалакаєм завтра. А зараз…
— Зараз я тільки й можу думать про одне: як віддячитись отим гиденним мартоплясам?
— Поміркуймо разом, пане Демиде, — і шукайло сів до столу і швиденько щось писав на аркуші китайського паперу. — Можна ж навигадувати стільки всяких капостей проти кумедіянтів… — провадив далі шукач скарбів, щось пишучи на аркуші паперу. — Особливо, коли до цього діла взятися таким живим умам, як ми з тобою, пане полковий обозний, — продовжував Оврам, переходячи на «ти». — Можна їх укинути сьогодні ж до цюпи… а там… там можна буде…
— Ні, не можна, — з очевидним жалем зітхнув Демид Пампушка. — Ті гемонські душі, ввесь базар, ціле місто, всенька ота збуджена війною голота, що насунула тепер до нашого Мирослава, вони й хурдигу розтрощать і гайдуків до ноги повитинають, якщо я звелю схопити лицедіїв.
— Еге ж, еге, — казав, щось пишучи,
— I кожне скаже: це помста за сьогоднішню мою наругу на базарі.
— Атож! — радо погоджувався шукайло, пишучи щось своє.
— Треба б щось таке придумати, — міркував далі обозний, — щоб мартоплясам попервах і на думку не спало, же вся їхня халепа йде від пана Стародупського-Пампушки. А вже нехай потім…
— Еге ж! — рішуче підтримав обозного пан Оврам і, посипаючи піском написане, легко підвівся. — Зараз я тобі скажу, що треба з тими блазнями зробити, — і, веселенько наспівуючи, чепуристий панок сам собі схвально покивував, додумував якісь подробиці, обмацував дотепно виснувану нитку свого заміру, пробував — чи міцна. I, нарешті, сказав: — Уже! — і чепуристий панок, обережний і вигадливий, як і всі шукачі скарбів, щось таке зашепотів на вухо панові обозному, що Демид Пампушка, слухаючи, аж підстрибував од нетерплячки, аж крякав басом, аж пищав тоненьким пташиним голоском, а потім зайшовся од реготу.
— До душі? — самовдоволено спитав шукайло.
— Красно!
— А тепер підпиши.
— Що таке? — уриваючи сміх, спитав Пампушка-Стародупський.
— Той самий квит. Тримай перо! I пан Пампушка взяв перо.
— Пиши, пиши!
I Стародупський підписав своє зречення від третини запорозького золота.
А потім попросив:
— Аби тільки ніхто про нашу змову не знав! Щоб ти да я, да бог, а більш ніхто!
32
А бог на небі й мовив до апостола Петра:
— Усякі ж капості несуть до бога та й до бога!
— Самі привчили, господи, самі.
— Якісь два мерзотники змовляються там про якесь гидке паскудство…
— А один — не мерзотник, господи.
— А хто ж?
— Угодник божий!
— Це ж котрий?
— Отой лисий.
— Люблю лисих.
— Це — пан Купа.
— Купа чого?
— Купа ладану.
— Чим же той лисий догодив нам?
— Чи то ж ви встигли вже забути оту здоровенну купу ладану, яка…
— Що на степу куріла? То їх же там було двоє? Ми ж обох сьогодні в мартоплясів на виставі бачили? Оті двоє череванів! Але… стривай-но, Петре! Ти ж ходив туди в той день і ясував мені, що над купою ладану була якась гарненька жіночка? Га? То хто ж із них угодник? Чи двоє лисих? Чи та краля? Все ти переплутав!
— Старію, господи.
— Замало ходиш пішки, Петре. I господь звелів:
— Ану, взувайся!
— Га?
— Піди пройдись! Прознай! Перевір!
— Ну, що ж! За землею і в небі скучно.
— То чого ж ти сидиш?
— А ще ж старі латиняни казали: поспішай поволі, festina lente! Хто це сказав? Октавіан Август?
— Іди, йди!
— Я оце знову задумався: ти, боже мій, ласкою своєю оділяєш не найрозумніших, не найвідважніших, не найчистіших, а тих лише, хто кадить, хто хвалу тобі воздає. Так само ж і всі людські правителі чинять за прикладом твоїм, о боже, всі королі, царі й гетьмани. А попи та ксьондзи, безсоромні й розпутні, звідкіль їм брязнуть кишенею, туди й навертаються, чорт би їх усіх поїв! — і святий Петро помовчав. — Отак і в усьому земному хазяйстві, господи! Ти мене посилаєш дізнатися, хто з тих мерзотників воскуряв аж таку щедру тобі хвалу і хто з них є угодник божий! Га?