Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— От і рушай! Святий Петро почухався:
— Я ж нині ще й не обідав, господи.
— Іди, йди! Там десь пообідаєш. На землі!
I святий Петро, сяк-так озувшись, подався вниз, на грішну землю, де йшла війна, потрапив ненароком на бік однокрилівців і довго никав там, не вміючи з'ясувати, хто ж тоді курив богові таку прещедру хвалу, і зголоднів старий Петро, і, проходячи мимо куховарні гетьмана Гордія Пихатого, коли челядники десь одвернулися, вкрав там, — їй-богу ж, правда! — шматок житнього хліба, і з'їв любісінько без солі, сухий та цвілий, аж
— То зле, що вкрав, — одмовив бог. — За це ти повинен тепер три місяці відслужити в пана Однокрила на кухні.
— Служити в такого сучого сина!? — жахнувся Петро.
— Крав би той хліб у когось іншого, то іншому й служив би.
— Я шукав де багатшого, щоб не лишити без вечері якого-небудь сіромаху. А тепер…
— Нічого, Петре, не вдієш… Святий Петро зажурився.
Та що ж він міг проти бога сказати!
Рад не рад, а за годину він уже був на панській кухні в домі в самого гетьмана Однокрила (крім панської, там були ще кухні — людська та собача), і поставили нового наймита — патрати порізаних на вечерю гусей.
Хоч-не-хоч, а робити треба, і дід Петро Приблуда, як він мав на ті три місяці прозиватися, взявся, як і сімнадцять віків тому, до чорного людського труда на землі, забувши на три місяці приневільних робіт про своє видатне місце в небесній номенклатурі (коли по-католицькому), тобто в святцях (коли згадати назву православну). ч
Він був замолоду чоловіком простим, апостол Петро, рибалкою, і, навіть одвикнувши за такий довгий час від чесної людської роботи, щиро взявся тепер до патрання гусей для троїцького гетьманського обіду, як раптом спіткала його перша прикрість.
В гетьманській куховарні бушувало стільки пари й диму, що святий Петро звично почув себе, наче в небесах, та й добре було, що за тими хмарами його не дуже й видно, бо ж хотілося попервах звикнути до нових обставин і до людської роботи — без нагляду пильного стороннього ока.
Коли він, патраючи щойно зарізаного білого гусака, сікачем зрубав з тушки ліве крило, над святим Петром з клубів пари зненацька виник, з довжелезним куховарським ножем у руках, якийсь міднопикий пузань і, лиховісно повівши бровою, спитав:
— Це — натяк? — і кивнув ножакою на щойно зрубане ліве крило гусака.
— На що натяк? — здивувався апостол.
— Яке ти крило в гусака відрубав? Яке? Ліве чи праве?
— Ліве, паночку.
— А треба?
Святий Петро не відповів.
— Яке крило треба рубати перш? — допитувався міднопикий. — Га? Чи ти, може, не знаєш?
— Не знаю, — потвердив старий.
— Треба спочатку — праве. Інакше — вийде натяк! Небезпечний натяк! Розумієш?
— На кого? На що саме натяк?
— На крило пана гетьмана! Ти з неба впав, чи що?
— Не з неба,
Міднопикий гетьманець зник несподівано, як і з'явився, а святий Петро, раптом лапнувши себе за кишеню, таке виявив, що втратив решту свого душевного спокою. Ой-ой!
Спускаючись на землю, святий Петро забув передати апостолу Павлові, який мав заступити його на значній небесній посаді, забув передати золоті ключі від небесного раю, а тепер…
Що ж тепер?
Три місяці доступитись до неба святий Петро, покараний за крадіжку, не зможе, — а скільки ж душ праведних і неправедних за той час спіткає пані Смерть!
Неправедним, тобто бідним, голодним, замерзлим, обшарпаним, — одна дорога — в пекло, бо там тепло.
А праведним… тобто всім божим полизачам, кадильникам і вгодникам… куди подінуться вони? Потраплятимуть зразу до пекла? А потім? Що ж буде потім? Чи, може, смерть на ці три місяці, в кровопролитний час війни, зостанеться без діла?!
Святий Петро чоловік був добрий і сумлінний.
Знайшовши в кишені прездорові золоті ключі, він прикро засмутився. Задумався. Та й роботу свою робив задля першого дня поганенько і надто повільно, аж його з тої служби мало не протурили, хоч і не в силі те були вчинити проти божої волі: три місяці судилося лишатись йому в наймитах ясновельможного гетьмана Гордія — без права листування й будь-яких інших зносин з господом-богом.
А що ключі в кишені Петра Приблуди були золоті й величезні, то бідолашному старому в час роботи вони муляли, та й боявся він їх загубити, боявся й де-небудь сховати їх, щоб хто, бува, не вкрав, щоб не відняла їх у нього яка-небудь лиха личина.
Грабіжники, може… Цим бо потрібно золото.
Він їх сильно боявся, апостол Петро, грабіжників та байдебур.
Шляхтичі, може. Щоб із тими ключами пролізти до раю живцем.
Чи, може, сам пан гетьман?
Чорти, відьми, русалки, лісовики, водяники й інша нечиста сила? Захопивши ключі від раю, ці могли б там такого накоїти… ого!
Та й цигани, цур їм та пек! В нашого бога не вірять, та й взагалі… Він їх теж боявся, святий Петро, тож і шарахнув, бистрооку циганочку зустрівши біля воріт гетьманської господи, хоч сама дівчинка й була на чоловіче око вельми приємна, — але ж бог їх там знає, отих циган…
Намацавши в кишені здоровенні ключі, святий Петро мерщій сховався від гемонського дівчиська в Однокриловім дворі.
33
А дівчисько те було Мар'яною, що невідь як і чого опинилася вже в стані Однокрила.
Вона тут повсюди шукала когось, нишпорила, гляділа…
Хоч думкою раз по раз поверталась вона до розмови з французом.
Циганочка його знайшла після тої зустрічі з полонянкою Патиме й сказала засмученому хлопцеві:
— Бачити Кармелу хочеш? То мерщій — до господи єпіскопа! I скажи, що завтра панну…
— Я вже сказав.
— Що мають її вкрасти? Звідки знаєш?» — 3 тим прийшов.
— Скажи, що звуть того прийшлого шляхтича…
— I це сказав… То зараз іти до Кармели нема з чим!