Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ванРейн, усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його \захитало, бо замакітрилось старому в голові.
— Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель.
— Щось їй
— Мушу.
— На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека.
— Розповідай, — звелів єпіскоп.
— Самій тільки мадемуазель Кармелі… — почав був Філіпп.
— Кажи! — кивнув молодому французові й Козак Мамай.
— В одному варшавському костьолі ненароком підслухав я розмову… — почав Пилип-з-Конопель. — Клечальної неділі, тобто завтра…
— Чого ж замовк? — покваплював єпіскоп.
— Панну Кармелу збираються вкрасти.
— Хто? Для кого?
— Домініканці. А для кого… про це й сперечались ті двоє ченців у костьолі. Один казав, що панні світ зав'яжуть з вашим однокрилим гетьманом, а другий…
— Ах, собаки! — стиха скрикнув єпіскоп і аж похолонув, поглянувши на вікна своєї господи: в прочиненому за спиною Пилипа вікні стояла Ярина, і це було найгірше, бо ж не хотілося дядькові, щоб небога зарані дістала причину для нових хвилювань.
— А що ж казав той, другий? — спитав, не бачивши в вікні Ярини, Козак Мамай.
— А другий говорив… немовби свою волю вже звістила Конгрегація для поширення святої віри: вони там, у Римі, поклали…
— Ну? Ну?
— 3 черниці Кармели зробити святу. Католицьку святу.
— Тобто мученицю? — спитав зненацька згаслим голосом Мелхиседек.
— Як же це? — спитав Козак Мамай.
— Не знаю… — відмовив Пилип і замовк.
— Крукам отим римським, — заговорив єпіскоп, і вже старого не бентежило, що розмову слухає Ярина, бо, може, й краще так склалося: свавільна панночка не береглась, хоч і розуміла небезпеку, яка завше над нею висіла. — Крукам отим, — провадив єпіскоп, — скортіло, видно, Подоляночку нашу послати куди-небудь… до Ефіопії, в Ост-Індію, в Китай…
— У католицькій місії? — стурбовано спитав Пилип.
— …Щоб її любісінько десь там замордували дикуни, а католицька церква потім, швиденько прилучивши українку до сонму своїх великомучеників, щоб завжди могла кивати на цей подвиг — у своїх підступних намаганнях покатоличити всю Україну… — і він спитав у француза: — Хіба не так, юначе?
— Не знаю.
— Які ти чув у тій розмові імена? Крім панни Подолянки?
— 3 тих двох ксьондзів одного, я чув тоді, звуть Флоріаном…
На це ім'я, чомусь таке страшне для неї, Ярина Подолянка стиха скрикнула, та Пилип не почув її голосу, бо намагався, видно, пригадати щось важливе.
— На Тройцю, тобто завтра, — заговорив знову француз, — сюди прибути має шляхтич. Звуть
— Отак? — здивувався єпіскоп. — Я цього панка чекаю теж.
— Навіщо вам? — спитав Козак Мамай.
— Скарби мастак шукати.
— Він уже тут, — посміхнувся Козак.
— Де ж він?
— В гостях у обозного.
— Та-а-ак… — роздумливо протяг єпіскоп. I звернувся до француза: — Спасибі, хлопче! — і спитав: — А що тебе вело сюди, козаче?
— Підслухана розмова. Оцей портрет.
— А ще? Француз не відповів.
— Чи не вело тебе сюди кохання, синку? Філіпп мовчав.
— Ну, що ж… — почав єпіскоп.
Потім запитально глянув на вікно, що за ним і досі, пари з уст не пустивши, стояла Ярина.
— Чи не про все це хочеш ти сказати їй самій? — і превелебний кивнув на поличчя і зразу ж замовк, побачивши, як панна за вікном досадливо насупила округлену брову.
— Я чув од неї вже не раз, — сказав єпіскоп, — же дівка заміж за чужинця не збирається, — і ця фраза так прошипіла й просичала, що бідолаха-француз лиш сумно посміхнувся:
— Є давня традиція: років шістсот тому княжа дочка, Ярославна, була в Парижі замужем за королем.
— Ого! — сказав єпіскоп.
— Еге?! — спитав Мамай.
— Ні, ні! — поспішив їх заспокоїти козарлюга-француз. — Я маю надію на менше як приведе господь, віддати коли-небудь за панну Кармелу життя. Оце мене й вело на Україну! — і Філіпп Сганарель, куртуазно вклонившись, поспішив з архирейського саду.
Зникла за вікном, не мовивши й слова, і сама панночка, Ярина-Кармела, над якою звисла загроза — стати святою великомученицею католицької церкви…
…Святою чи не святою, а вже її образ лежав ось тут, на неструганих березових дошках садового стола, образ, писаний рукою великого ненаського митця, образ, що на нього можна було щиро молитись.
— Ладний козарлюга, — кивнув услід Пилипові засмучений Козак Мамай.
— Але ж… — і владика, безпорадно розвівши руками, кивнув на вікно, за яким зникла Ярина.
Потім, притягши Мамая до своїх широченних грудей, коротконогого і опецькуватого, обняв його й сказав:
— Ти хотів одурити мене, братіку. Але не треба, голубе, брехати. Час летить і летить, — от я й захекався… Летить невпинно, невблаганно…
— Гай-гай, полковнику! Скаржачись на вічний плин часу, ти гаєш його, — посміхнувся Мамай. — Але… готуйся до вечірньої вистави… тобто, пробач, відправи! А я трішки посплю…
— В покоях, — кивнув архирей, — твоя постіль готова.
— Ліпше ось тут, під вишенькою, під черешенькою. Спочину трохи.
— Ти?! Люди ж кажуть, буцімто Козак Мамай, характерник роду запорозького, не знає втоми!
— Ой знає, братіку, ой знає, ріднесенький. Та тільки ж… хочу спати. Помовч! — і зненацька заснув.