Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Ба ні! — і циганочка розповіла французові про підслухану розмову між Роздобудьком та Роксоланою і попросила його все-таки поспішити до Ярини.
Філіппа від Мар'яни мовби вітром здуло.
А тепер, опинившись у гетьманськім таборі, Мар'яна линула думками до господи єпіскопа. до панни Ярини, до Пилипа, до Михайлика, до пишного дому пана обозного, бо ж їй кортіло-таки знати, що там діється в цю хвилину.
34
Пан Оврам Роздобудько, сховавши в кишеню підписаний рукою обозного квиток, зажадав:
— А тепер погуляймо.
— Заморився я. Нехай
— Мені тра показатися в місті сьогодні. Прибути до господи єпіскопа. Бо це ж він запросив мене сюди шукати золото. А ще до стрічі з превелебним я мушу оглянути місто й Долину, щоб знати, де лежить моя третина мирославських скарбів.
— Пан єпіскоп ніякої третини тобі не дасть.
— Звісно ж, не дасть! А знаєш — чому? Тому, що я для нього не знайду жодної куховки золота. Такий був наказ пана гетьмана.
— При чім тут гетьман?
— А при тім! Золото, знайдене в цій Долині, поділиться так: третина — мені, друга третина — його ясновельможності, а третя… — і Оврам Роздобудько замовк. Потім додав: — Третя, на превеликий жаль, тобі. Якщо, звісно, пан гетьман захоче…
— Ну, знаєш…
— Ходім!
I вони рушили з дому обозного.
Пішли по місту.
Пан Оврам придивлявся до всього: як мирославці гармати риштують, де ставлять. I скільки. Де шанці копають. I як… Де вали насипають.
Як риють рови й набивають землею лантухи. Як плетуть з верболозу тури й натоптують глеєм. Як ставлять у два-три ряди дубові мажі, сковані в один ланцюг.
Вельми цікавило вродливого панка, які там люди все те роблять?
Веселі духом? Чи сумні?
Бадьорі? Чи вже стомлені?
Ситі? Чи вже й голодні?
Скинувши оком, куди треба, він раз по раз висновував Купі-Стародупському свою гадку, підказану сталим досвідом шукача:
— Тут скарбів чортма!
— Чому ж?
— Прикмета!
— Де ж їх нам шукати?
— Ген-ген поглянемо… Ходім!
Пан Купа-Стародупський, никаючи там, покрикував на козаків, ремісників та посполитих, що риштували оборону, хоч за отамана порядкував будівниками Саливон Глек, названий батько сердитої гончарівни.
Швиденько пообідавши після ради, що так довго сеймувала нині в господі єпіскопа, старий Саливон походжав по лаві укріплень, тут і там помагаючи — де власним горбом, а де словом чи жартом, де досвідом і мудрістю літнього чоловіка, котрий чимало зазнав на віку, побувавши в Польщі, в Криму, в Туреччині, у Венеції навіть, куди турки, полонивши його в морському бою, продали були в рабство (чимало там поневірялось українців) і звідки втік він через море до арнаутів, до албанців тобто, віковічних недругів османських, потім до сербів, до чехів, а там і до своїх — у Закарпатську Русь, а потім і додому, в город Мирослав, де ще жива була в ті пори його жінка, де росли сини і де він за два десятки років став людиною поважною і в громаді значною.
— Цупте-но її сюди, — приказував гончар, допомагаючи встановити, де треба, чималу генуезького литва мідну гармату, — сюди її, пишну пані пузатеньку!
— Справді ж, як наша пані обозна! — зареготало парубоцтво.
— Мені б на
— Подушок підмостіть їй, нашій пані обозній, під боки, — порядкував гончар, ще не помітивши, що Купа-Стародупський стоїть під валом, за його спиною. — Осюди і сюди, — показував гончар, де саме підмостити. — Ще подушок!
— Глиняним пухом напханих! — сміючись, підказували дівчата, що допомагали чоловікам і парубкам.
— Чого регочете?! — раптом вирвався з-поза високого валу пан обозний.
— А що хіба? — не одвинаючись од діла, спитав старий гончар.
— Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте?!
— Не присікуйтесь, пане Купо! — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим…
— Ніхто ж не дозволяв!
— Сміятись?
— Ого-го! — зареготало козацтво.
— Оце так-так! — підсобили й дівчата.
— На веселощі й на сміх — у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб переказати все, що підслухала Патиме.
— На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок.
— Треба? — мило гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той…
— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.
— Десяточок! Один! ~ Чого ж «десяточок»?
— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших милих цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — і він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.
— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани-начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…
— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа па «обозний. I прегостро спитав: — Ти хто такий?
— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.