Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Прийміть на роботу, — попросився Михайлик і чемно віддав чолом ковалеві й білявенькій цікавій ковалисі.
— А ти хіба не лицедій? — спитав русявий велет, Іванище-ковалище.
— Бог милував, — поважно й без тіні посмішки одвітував статечний парубок.
— Ми — ковалі, — потвердила й матінка. — А на роботу а нашім городі чужих та прийшлих не беруть.
— Та хіба ж ви чужі? — здивовано спитала Анна.
— Вже наче й свої, — погодився Михайлик.
— Ми ж тут не перший день, — сказала й неня.
— Тебе все місто вже знає, — знизав плечима й прездоровий Іванище.
— То
— А чого ж тобі йти в ковалі? — спитав хазяїн.
— Як то «чого»? — зачудувався Михайлик.
— Ти ж розбагатів сьогодні.
— Трішки…
— Шматок хліба маєш?
— За роботою скучив.» — Так дуже?
— Аж руки горять!
— Що ж ти вмієш?
— Дайте-но молот!
— Вибирай…
Схопивши найбільший, Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував, поки грілося в горні залізо, не міг від нетерплячки й на місці встояти, коли до них із матінкою підступила ковалиха Анна:
— Обідали сьогодні?
— Обідали, — закопиливши губу, відповіла Явдоха.
— Звісно ж, обідали! — хоч-не-хоч, а підтримав горду свою матінку синок.
— Розбагатіли ж трішки, — додала, пишаючись, ненька.
— А ми оце зібрались підвечіркувати, — вклонилась Анна. — То, може б, ви — з нами? Пора ж таки!
— Ми… — почала була вперта матуся, аж Михайлик, нарешті, тле витримав і хутенько погодився:
— Спасибі… пора вже, мабуть. Правда ж, мамо, пора?
Та й боязко поглянув на розгнівану в своїй бідняцькій гордості неньку.
— Що ж, синку, коли люди просять… — і Явдоха також вимушено вклонилась хазяйці.
Поклавши молот, Михайлик попросив умитись. 3 кухлика на руки зливав йому чи не десяток дрібної, мов кукіль, ковалевої дітвори, і малеча, раптово чомусь прихилившись душею до прездорового хлопця, вже й сварилась між собою за право тримати кухля, за змогу подати рушника, а мама їхня, чепурненька й гарненька Анна, білява, аж трохи руденька, хороша, як вогонь, погримувала на дітей, і Михайликові здавалося раз по раз, буцім стає малюків більше та більше, — він навіть намагався ту малечу перелічити, але від цілоденної втоми щоразу збивався, і виходило в нього — то одинадцять, то дванадцять, то тринадцять, бо йому від пахощів їжі вже паморочилося а голові.
Дітвора майже й не їла нічого в той підвечірок, бо дивилася й дивувалася як же й здорово їсть новий ковальчук, цей самий Михайлик.
їв хлопець швидко, в смак, складаючи добру ціну куховарському хистові привітної господині.
Подякувавши богові й хазяйці, він, нарешті, перехрестився і знову поспішив до кузні, де вже вмліло в горені залізо, щоб мерщій узятись до роботи.
Але… до кузні хлопець не дійшов.
Він спинився на мить біля берізки білокорої, помацав задля чогось її стовбур, помацав ще раз, провів рукою трохи вище, обняв тую берізоньку, прихилився до неї щокою, до її кори, яка нагадує на дотик тіло людини, — прихилився і раптом… заснув.
Стоячи.
Сп'янівши від усього, що довелось пережити за цей багатий день.
Сп'янівши від їжі.
Заснув…
Коваль Іванище, ховаючи від уразливої Явдохи посмішку, обняв хлопчину, опустив його на землю, поклав під
Але Михайлик не прокинувся.
Мов ліг спатусі на білії подусі.
А вже коли йому приснилось, як Подолянка його кличе — ой! — прийти вночі в архирейський садок, він аж підвівся був, щоб кинутись мерщій до неї, але знову впав, як трава на гостру косу.
43
Поки наш Михайлик за кузнею хріп та сопів, аж над ним пара здіймалась, Прудивус, брат Омельків, разом з Явдохою та з ковалевими челядниками тягали з базару до кузні все добро, зароблене талантом її сина, щедрі даяння мирославських глядачів, і добре-таки довелось попрацювати, поки попереносили все, що належало молодому ковалеві.
Поки він спав, як по купелі, до москаля Іванища та його любої жіночки прибули ждані гості: прийшов попрощатися Глеків-Юренків син, Омелько, що ось-ось мав рушати в путь. А з ним — Лукія-гончарівна. За нею й Козак Мамай із Песиком Ложкою. А за Козаком вступив до кузні й цехмайстер гончарів, старий Саливон Глек, добрий друг Іванища та його білявенької Анни.
Так що Тиміш Прудивус, батька свого ще на дорозі побачивши, ледве з кузні встиг утекти на другі двері, бо не зважувався-таки потрапляти старому на очі, та й подався кудись, щоб перестріти брата бодай при виході з міста, поки той єдиний тепер вихід не заступили однокрилівці.
Довго длятись гостям не можна було, Омелько мусив квапитись, тож і гостини були короткі.
Омелькові в руки Анна дала голуба-гінця, якого парубок мав берегти в дорозі, як волю власну, щоб випустити його з листом уже в Москві після побачення з царем всія Русі.
Омелько взяв голуба вмілою рукою, пропустивши лапки по-між пальцями, і птах тремтів усім тілом і райдужним гарячим оком позирав на Омелька.
— Замужем живе в Москві старша моя сестра, Марія, — сказала Анна до Омелька. — За гончарем Шумилом Ждановим, — і молодуха розповіла Омелькові, як там родичів шукати, веліла оселитися в них, коли трапиться нужда, щоб заробити на шмат хліба в їхній гончарні, і все Це Анна казала так просто, що й на думку не спадало Омелянові одмовитись, і була та мила тульська молодайка гожа, як тихе літо, гарна, як некошена трава в годину, хоч і народила з десяток дітей (що годок, то й синок!), хоч і були ковалі бідні-пребідні з тими дітьми («душа — не балалайка, есть просит!»), а жили весело й дружно. Хоч малолітні діти й допомагали в роботі, але ніяк не справджувалась давня істина: «де робить гурточок, там повний куточок», бо ж доводилось Іванищеві витримувати боротьбу з ковальським цехом города Мирослава, котрий вимагав од зайшлого майстра все більшого чиншу.
Хоч і були вони бідні, та заради таких проводів знайшлась у домі й чарка на дорогу, і сала шматок на заїдок, і хліба досить, а він же був у Анни завше випечений, як сонце, що й у гетьмана кращого хліба не бува…
Присівши на дорогу, де хто стояв: хто на ковадло, хто на дривітню, хто на гармату, підбиту в учорашнім бою, всі перехрестилися на образ Кузьми та Дем'яна, божих ковалів, плюнули на парсуну чорта, намальовану задля того біля дверей, і всі вже були рушили до виходу, а Іванище сказав: