Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Оце — той чорт, що я його спіймав недавнечко в вершу на Рубайлі. А він мені й каже: — «Пусти мене, я — чорт». — «Дарма, з'їдять діти з хлібом». — «Та я ж — нечистий!» — «Жінка вимиє, то все борщ ласіший буде…»
— I що ж? — спитав Омелько.
— З'їли, — сумно посміхнувся Іванище. — Бо ж більше нічого не було…
Всі засміялися, хоч і невесело, і вийшли з кузні.
44
Проводжати за місто, в бік, протилежний тому, де зранку точилась колотнеча з однокрилівцями, подалися старий Саливон з Лукією і Козак Мамай.
Попереду біг Песик
За ним ступали Омелько з Козаком, коня ведучи в поводі. Позаду — батько та сестра, несучи голуба. А десь назирці скрадався зацураний мартопляс Тиміш I Прудивус.
— Я вірю, ти повернешся, козаченьку, — говорив Омелькові Мамай, і лубенський тютюнець іскрив з його люльки, тріщав і сичав. — Але… пильнуй! Вважай день кожний за свій останній день, і ти будеш щасливим, проживши його до кінця. Видиму смерть спіткати сподівайся щохвилини, але вір та й нір: же виживеш, же дійдеш, же все те сповниш, що тобі доручили батько, рідний город, Україна! Старайся не накласти головою, а й смерті, хлопче, не страшись, бо ж важить зовсім не те, скільки прожив, а те — чи добре ти прожив! Хто це висловив — не згадаю, але…
— Сенека це сказав колись, римлянин, стоїк, — відповів Омелько, що був одним із найосвіченіших людей свого часу.
— Чого сумний? — спитав Козак Мамай в Омелечка, коли вони зайшли трохи вперед од гончаря й Лукії.
— Іти в такий далекий світ…
— Це — сум не той.
— Покинув співаків своїх… собор…
— I не про це питаю.
— Батенька, сестру… і брата, — і він озирнувся на Прудивуса, що самотньо плентав віддалік.
— Розумію. Але в очах твоїх я бачу щось таке…
— Та що ж?
— Це дівчина.
— Не покидаю нікого.
— Аніні?.. Ой-ой!.. А хто ж вона?
— Зависоко, далеко… й не для мене. Комусь, може, скортить і сонця!
— Подоляночка?
— Я про ню не думав.
— А тільки відчував? — і запорожець, помовчавши, докинув: — Це — ще одна причина — поберегтися в дорозі від пені й від пригоди, від лихих людей і від лихої години, бо ж гріх по дорозі біг та й до нас плиг… незчуєшся, як лиха й набіжиш! Звіра в лісі чимало: тож, лягаючи спочити, шипшини підмости під боки, глоду, терну, дерези, щоб не заснути міцно. Та й комарі… та й голод…
— Мені ж наша Лукія до сідла приторочила торбинку пшона, в олії смаженого, торбу тарані, сухарців, буханців…
— I однокрилівці можуть наскочити, і всякі інші харцизяки… — і Козак, заярившись, блимнув оком та й почав розповідати, що бачив по степах: як Однокрил посадив повсюди сильні застави жовтожупанників, поляків та німців, щоб не допускати на Січ ані купців з припасами, ні чумаків із сіллю, щоб ніхто й до Москви не прорвався зі скаргою на ясновельможного пана гетьмана, як ловили подорожніх людей, карали марно ц безневинно найстрашнішою смертю.
— Боне деус… милосердний боже! — кумедно вигукнув Омелько. — Чого це ви мене лякаєте, дядьку?
— Щоб ти в дорозі не журився, хлопче. А коли трапиться біда, співай. Хоч би що там сталося з тобою, ти співай. Скрізь тебе врятує пісня! —
— Я щось не дуже розумію, дядьку.
— Зрозумієш потім. А поки що… запам'ятай пораду, — і Козак Мамай одвернувся від парубка, бо в прискаленому оці заблисла сльоза.
— Чого це ви?
— Гаспидська люлька знов погасла, чортам її курити б!
— Люлька ж куриться…
— Комар потрапив в око! — і вуса Козакові заворушилися, немов од вітру. I він спинився, дожидаючи, поки наздоженуть їх Омелькові батько й сестра.
— Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… — і парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. — Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там…
— Що ж там! Немовби в Москівщині немає своїх небезпек! — сказав старий гончар.
— Та й у самій Москві ти ще перебідуєш — ой-ой-ой! — сумно посміхнувся Мамай. — I лиха набіжиш не раз…
— Уже в самій Москві? — здивувався Омелько.
— А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них — однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає — як, — бо царі, королі та гетьмани — хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі — всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик…
— Та й не звикну! Ні, ні!
— Доведеться звикати. Ти ж — посланець! I твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі.
— Звідки ж я знаю, що там належить!
— Ти ж при дворах бував!
— У Венеції, в Відні, в Варшаві…
— Дещо бачив? Отож! I ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, — шия тобі не вломиться! — все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але гречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. I ти цього не забувай, Омельку! I не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує…
— Перстень? — спитала Лукія. — Чому перстень?
— В усіх же казках… — ворухнув вусом Козак. — Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…
— Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? — і Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.
Старий гончар сказав:
— Недобре, Мамаю, жартуєш! — і обернувся до парубка. — Ти, сину, йдеш не до султана, не до хана, не до короля, а до царя московського! А тому…
—. До народу московського! — гостро перебив Мамай. — До руського народу! А царі й султани — всі однакові!