Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
То ж були такі часи, коли й справді-таки заривали скрізь тяженну силу грошей і всякого добра.
Бо співалося ж тоді в пісні:
По тім боці огні горять, — нікому тушити, По цім боці орда суне, — нікому спинити. Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Малих дітей витоптала, старих порубала, Молодую челядоньку у полон забрала…
Отож і тікали люди світ за очі, ховали майно, закопували гроші — й ватагами, й поодинці, але ж повертались по них, гай-гай, повертались не всі…
А скарби лишалися в землі.
6
— От
— Голосніше б, діду Шайтане! — попросив Хівря.
— А ти не поганяй! — вишкірився на сотника Непийпиво, прозваний за лиху вдачу Шайтаном, і одвернувся до громади: — Я ж колись докопався-таки до скарбу, дітки.
— От чого ви аж такі багаті, діду! — засміявся якийсь безвусий швець, бо ж дід Шайтан ані хижки не мав, ні хатини, а жив тим, що морщив людям постоли.
— Докопався, а не взяв!
— Чому ж, дідусю?
— А тому… Всяк знає, дітки, що те непевне діло краще починати — в страшний четвер, або під великдень, або ж оце завтра — в Клечальну неділю…
— От завтра й почнем! — загомоніли люди.
— Можна ще й під Івана Купала, лебедики мої… Але мені така пригода випала саме в чистий четвер, після вечірні. Вистояв я страсті господні та й, свічки страшної не гасивши, доніс вогонь аж до самої могили…
— До якої ж це? Де вона?
— В нас же, в яру Скаженому: балочка там є, а посередині — шпилик…
— Під Неопалимим дубом, діду?
— Ні, трішки далі, — завагався Шайтан.
— А прикмета яка ж?
— Камінь лежить, а на ньому півмісяць був колись вибитий, тепер уже й не видно. Отож від того каменя на полудень треба було одміряти дванадцять ступенів, а там уже й копати…
— Боже ж мій! — зойкнула якась коротконога й дебела дівка.
— Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть.
— Та він же глухий!
— Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же — тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима…
— Ой! — скрикнула в перестрасі та ж сама дівка.
— За дверима залізними, — провадив далі Шайтан, — побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо — перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!»
— Спаси й помилуй, — по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря.
— От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! «А що, думаємо, коли це кров — татарська?»
— Як же ти її покуштуєш!
— «Чи християнська…»
— Гріх же! — озвалися з гурту.
— «А
— Крий боже!
— Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать либонь і досі.
— Чого ж, діду, мовчали?
— Заприсяглися: тридцять літ — ні пари з уст. А ось тепер…
— Покажіть — де вони!
— Не буде діла! — озвався Варфоломей Копистка.
— Чому не буде? — образився Шайтан.
— Так просто грошики не даються.
— Чого ж не даються! — вихопився був і Оврам Роздобудько, що прийшов сюди з паном Пампушкою та й стояв досі мовчки. — Я ж ось, наприклад… всім відомо…
— Ти, пане, помовч, нехай людина скаже!
— Кажіть, діду Копистко!
— Що ж тут казати! Коли мій батько з Мирослава йшов на Січ, то вирішив добро своє сховати в землю. Висипав червінчики в прездоровий гарбуз, зашив його в козинячу шкуру, кинув на віз, посадив мене та й подався до лісу. Вибрали ми горбок величенький, став на ньому батько, поглянув, куди опівдні падає тінь голови, та й звелів мені рити яму… А коли ми сховали той скарб, землею засипали, кіньми затоптали, травою задернували, поклав мене батько на те місце та й ну шмагати. Нагаєм!
— Та за що ж?..
— Бив мене батько, бив, а потім і питає: «Чи ти знаєш, синку, за що б'ю?» — «Не знаю», а сам плачу. «Ну, каже батько, коли не знаєш, ось тобі ще!» Та й заходився лупцювати знов. А потім і питає: «А що, знаєш?» — «Ой татусеньку ріднесенький…» Але батько взявся до мене й по третьому разу, аж охляв я, аж охрип від крику, аж посинів. «Годі!» каже батько сам собі. Та й знов питає: «За що ж я лупцюю тебе, синку?» — «За те, кричу, щоб я це місце затямив навік». — «Ну, каже батько, догадався?» — «Догадався!» кричу. «Запам'ятаєш це місце?» — «Пам'ятатиму, поки й не вмру!»
— Що ж далі? — спитав Роздобудько.
Та що ж! Батенько з походу не вернувся. Наклав головою в Царгороді…
— А скарб? — допитувався шукайло. — Де той скарб:
— Там, де й був. Колись копав я, копав… на тому ж таки горбочку. Та ба! Забрало щось мої червінчики… Дарма й шмагали!
Пана Оврама Роздобудька аж затрясло:
— Ти мені, діду, показав би все-таки те місце тепер.
— Хто ж ти такий, щоб я тобі показував? Аж тут знову озвався наш Козак Мамай:
— Цього панича, — кивнув він із чортячою посмішкою, — запросив до Мирослава сам єпіскоп — шукати скарби! — і Мамай усе те говорив якось химерно, і не можна було збагнути: чи це не жарт? — Отож, — провадив він далі, — мені здається… всі ми панові Оврамові мусимо в його ділі допомагати. Чи не так?..
I пан Роздобудько, хотів не хотів, мусив уклонитися громаді.
7
Уже й вечір, тихий та гожий, спадав на землю.
Вже й череди пройшли додому.
По коминах віявся димок над стріхами, бо пора вже була й вечеряти.
Вже й сонце стало мінитись на вечірньому прузі.
А миряни з моріжка не розходились, розмови невгавали, бо ж добрі люди, аж наче й про війну забувши, розбалакались не про що інше, а про скарби.
Була там річ і про скарби в печерах та в могилах.