Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
По річках і криницях.
Побіля дерев і в дуплах прадавніх дубів.
По лісах і плавнях, по степах і болотах.
Розповідали люди про скарби в бочках, у барилах, у макітрах, у мідних казанках, у кінських чи волячих шкурах і навіть у дулах десь тут закопаних дванадцяти мідних запорозьких гармат.
— Ну, коли в гарматах, — зауважив знавець того діла пан Оврам, — то глядіть: як посиплються з пушки гроші, то первих не беріть, відкиньте їх лопатою, а вже потім… — і він виразно показав руками, що потім належало робити.
— Воно ж не так і просто! — заперечив старий Варфоломей. — Скарби
— Якого ж це страху? — поспитав молодий козак, увесь завірчений скривавленими завоями — на ранах, здобутих у бою.
I відповідати молодому та зеленому заходилися в кілька голосів:
— Бува, що скарб ув очі квочкою стрибає.
— Або й ведмедем покажеться: іде реве, а ти не бійся.
— А коли вийде час закляття, скарби тужать, щоб їх викопали… Тужать і тужать!
— Тужать, коли чисті! — по-знавецькому докинув і пан Оврам. — А нечисті регочуть. Але ж хіба не все одно — чисті вони чи нечисті! Аби гроші! — і він почав оповідати халепи та пригоди з шукачами чужого золота. — Ішла, — казав він, — одна дівка, добра та лагідна, аж назустріч їй шкутильгає дід. I такий же гидкий та поганий, сопливий та немитий, що й дивитись бридко, а він ще й каже: «А втри мені, дівко, носа та дай милостині!» I вже як їй гидко було, а вдачу мала смирну й лагідну, то й узялась вона… тільки-но схопила за носа того, сопливого, а гроші так і посипались на дорогу, так і посипались, так і посипались…
— А дід? — запитав той же зелений молодик.
— Хтозна-де й дівся. А то ще було…
I пан Оврам Роздобудько розповідав, потроху завойовуючи довір'я до свого досвіду, про дятлове дупло, що в ньому химородники-запорожці сховали червінчики, забили чопом, та й чопа зрізали, щоб хто, бува, не помітив, а він, пан Роздобудько, знайшов, зняв закляття й забрав ті червінчики. Розповідав і про знайому дівку, що на неї з-під припічка біла гуска як засичить, як засичить, а дівка ж, дурна, не вдарила гуску, а то ж срібні гроші лучалися… А то колись назустріч одному панові з могили вискочив вогняний вершник на білому коні, і теж не прийшлось тому панові вдарити, а були б і тут гроші…
— Золоті й срібні разом? — лукаво спитав Мамай.
— Звідки ви знаєте? — здивувався Роздобудько.
— Тільки-но від вас навчився, — посміхнувся Козак. — Коли гуска біла — грошиків слід чекати срібних. А тут — кінь білий, вершник вогняний… А ти нам розкажи-но, пане скарбознавче,
що ти знаєш про запорозькі криївки в нашому городі?
— Сливе нічого не знаю, пане Козаче, — хутенько відповів шукач скарбів. — Ніц!
— Так-таки й ніц?
— Трішки.
— Яке ж воно, теє трішки?
— А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід.
— Чому ж то?
— Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні злота, то заради чого ж…
— Є скарби дорожчі, — труснув сережкою Мамай.
— Дорожчі за щире золото?! — здивувався Оврам Роздобудько.
— А навіщо зараз тобі срібло та злото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим — замість живих очей?
— За дукачі, за перли
— Усе, крім чистої совісті! — і Козак звернувся до громади: — В запорозьких скарбах, крім золота, ми зможемо либонь знайти зброю та порох…
— Оце — скарб найдорожчий! — сказав той самий молодик, і аж хвилі од слів тих заходили по всьому майдану, а бліде обличчя пана Пампушки, що стояв і мовчав, аж наллялося кров'ю.
I він, почухавши голу потилицю, сказав:
— Оце скарбі Еге ж…
8
— Що там є ще, в запорозькому сховищі? — спитав єпіскоп Мелхиседек.
— Там сховано й чимало щирого…
— Золота все-таки? — скинувся Роздобудько.
— Заліза, — посміхнувся Козак Мамай. — На шаблі та на списи!
— А-а-а, — розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше та ймовірніше вдавав своє розчарування.
— Там іще й збіжжя має бути, — провадив Мамай, — поссипуване в череп'яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер.
— Ну, що ж, — показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, — це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож!
— А воно й справді було б славно, — заговорили люди, — якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів!
Громада загомоніла, і вже й посмішки кинули трохи світла на похмурі обличчя.
— До діла, чесна громадо! — діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. — Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди…
— Стривай, пане Купо, — перепинив Козак Мамай. — А руки маєш чисті?
— Поглянь, — і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові.
Та Мамай тимчасом говорив:
— Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли!
— Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько.
— Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.
— Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже…
— Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.
— На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини.
— Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути.
— Не второпаю, — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих!
— Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.