Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Лихая вість! — гукнув обозний.
— Що там таке?
— Чулисьте? Лист!
— Від кошового? 3 Січі?
— Від гетьмана Гордія Однокрила.
— Та й що за лист?
— Щойно оточив усю Долину, затулив останній вихід!
— Праведно посітив ти нас, господи, гнівом своїм! — перехрестився отець Варлам.
— Що ж він там пише? — спитав старий гончар Саливон.
— Страхає голодною смертю.
— Чи не рано?
— Але ж виходу з Долини вже нема!
— Вистоїмо, пане полковий обозний, — глузливо кинув йому гончар.
— А як? А як? — смикаючи себе за тонкий щетинкуватий вус, питав пан
— Бреше, чортів лебедин! — спокійно мовив превелебний.
— Що вже послав своїх найманців супроти полків князя Верейського, що стоять у Білгороді, що ми їх тут, мовляв, дожидаємо марно…
— Бреше, котолуп варшавський!
— I присягається, — провадив своє Пампушка, — не відступати від Мирослава, покіль ми тут усі не вимремо, як у диму джмелі…
— А чи не пора вже нам скувати гак? — кивнувши на обозного, спитав Хома Нетреба, старий коваль.
— За лихі вісті київ з двісті! — гукнув Прудивус.
— Не я ж це вигадав, — погладив себе по голому черепу Демид, бо там іще чорнів слідок соколиного дзьоба, і в ту хвилину йому засвербіло саме в тому місці. — Читайте ось листа!
— Бреше він, самого гаспида байстрюк! — так само спокійно знову мовив владика. — Я гетьмана знав іще в ту нору, як він служив у луцькому суді за регента, де він, видно, й брехати навчився! Тому ж то він мовчить, що вже московські ратники та обложили двох жовтожупанних полковників у конотопському замку? Тому ж то він мовчить, що по всій Україні проти гетьманської влади — повстання за повстанням? Тому ж він мовчить і про те, що в бою під містечком Гримайлом запорожці вже розбили Однокрилового війська десять крот по півчвартаста, бо його найманці понадудлювались так, що не знали о собі, не так о битві, бо ж козаки по-підсилали своїх братчиків з горілками… Та й тікали ж однокрилівці, зложивши встид на сторону, 6о запорожці в них коні займили, і тільки хто не хто зміг безоружно вийти на піших ногах. Чому ж про це мовчить пан гетьман? До нас сюди, самі, панове, знаєте, тікають з його війська обшельмовані козаки, а з його сіл — хлопи, навіть челядь, навіть розбещені на легкому хлібі двораки…
Помовчавши, Мелхиседек сказав:
— Ти все це знаєш, пане Купо! То навіщо ж…
— Але ж… гетьманський лист!
— Базікай! — гарикнув на всю глотку владика, прездоровий колись козарлюга, і, вхопивши товстенного Купу за петельки, підняв угору, мов перину, та й добре струсонув, аж пан обозний замалим не гигнув.
Поставивши Демида Стародупського на землю, отець Мелхиседек сердито звернувся до всіх:
— Коли хто мовить бодай слово супроти волі громади, кара на горло без ощадку! — і ці слова воєначальника знову сколихнули юрбу.
— Кари йому, кари! — загукали на пана обозного десятки голосів. — Обіцяно ж йому: ребром за гак!
— Голодні ж воюємо!
— На війні ж без паляниці, як без гаківниці!
— Може, вам іще й калачів напекти? — глузливо скрикнув пан Пампушка.
— А чого ж! — сердито відповів єпіскоп. — Козак не жартує ні мечем, ні калачем!
— На палю його, сучого сина!
— Ребром за гак!
— Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, — бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. — Я сьогодні ж
— Мало! — не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник.
— Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про…
— Мало! — знову кинув полковник.
— Кари йому, кари! — знову загукала громада.
— Чуєш? — спитав єпіскоп. — Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому городі…
— В облозі?!
— … Якщо не буде всього, потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю.
— Але ж, владико… — жахнувся обозний. — Як же я зумію…
— За невміння деруть реміння.
— Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж — не чаклун!
— Є між нами чаклун, — стиха озвався Саливон Глек. Аж тихий вітер пройшов між народом:
— Козак Мамай?
I всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував:
— Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай!
4
Він був тут, поблизу ж.
Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів.
Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін.
3 незворушним спокоєм в очах.
3 якоюсь іншою бандурою в руках.
А біля нього — ратище козацьке, загнане до половини в землю.
До ратища — коня прип'ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи.
Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка.
Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний. гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.
Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:
— …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…
I треба ж було видіти його обличчя в цю мить!
В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.
Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.