Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Отак вони й стояли — за крок одне від одного.
Мовчали.
Зітхали.
Слухали, як серце б'ється, — та не в коханого серце, а тільки своє.
Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо або зітхав, або казав:
— От гаспидська люлька, знов погасла…
Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він либонь і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина, — підслухали б ви, читачу, що
— Ех, коли б…
— Дав би нам бог! — зітхала й стара дівиця.
— То було б у нас дітей із десяточок…
— Нічого в бога більше й не благала б!
— Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так… — але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.
— Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… — I раптом дівчина замовкла, аж розсердилась — і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його самого люди здебільшого боялись, — а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові — когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього — на якихось двісті чи триста літ.
— От не люблю ж тюхтіїв! — сердито сказала гончарівна. — Чого розкис? Лихо ти моє чубатеє… чого?
— Я тобі хотів би й неба прихилити! А війна ж за війною! А смерть так і ходить круг наших людей! I не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь — як мара, а мені — як зоря!
— Ах ти ж, собацюго старий! — ніжно сказала Лукія. Потім попросила: — Поцілуй мене, соколе!
— Не цілував і не буду! — буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: — А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»
— Не скажу! — підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:
— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?
— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка!
— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.
— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.
Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.
Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:
— Ой я зроду бурлакую,
Просто неба я ночую…
Хтів би в хаті ночувати,
Та ні жінки, ані хати
Доленько моя!
Всі бажання, всі надії
Я б віддав тобі, Лукіє,
Та служити лиш отчизні
У часи суворі й грізні
Вірно мушу я…
Доленько моя!
Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою тихою піснею:
— Мій козаче, мій Мамаю,
Я про тебе пам'ятаю, —
Карі очі, біле чоло
Не забуду я ніколи,
Не забуду я…
Доленько моя!
Як у дзвоні й громі битви
Ти шептатимеш молитви, —
Про одне лиш я благаю:
Спом'яни мене, Мамаю,
Бо ж твоя лиш я…
Доленько моя!
Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:
— Їжа в мене — борщ та каша,
Знаю тільки «отченаша»,
Та й про тебе вставлю слово
У святу та божу мову,
Зіронько моя,
Доленько моя!
А там вони заспівали й удвох:
— Сине море, чисте поле
Не розлучать нас ніколи,
Серед муки, серед бою
Завше серцем із тобою
Буду жити я…
Доленько моя!
Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.
Та й гукнув:
— Агов, Мамаю!
— Га?
— Заходь до хати. Щось я тобі покажу.
13
У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як ї в будь-якій старій гончарні.
Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.
На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі, і все те в буянні полум'я сяяло, як тільки й може сяяти сира глина проти полум'я печі.