Крила надії
Шрифт:
– Олю, вибач мене що не приділяю вам з Катрусею належної уваги, – відповів серйозно Олег, – можливо я не найкращий чоловік та батько, але дуже вас люблю.
– І я тебе люблю, – відповіла Ольга, – але у мене таке відчуття, що конче треба їхати. Не хвилюйся, ми впораємося з Катрусею.
– Давай я відвезу вас, – запропонував чоловік і вже в очах своєї принцеси побачив заперечення.
– Ні, ні що ти! – почала Ольга, – ми спокійно доїдемо в комфортабельному автобусі, розумієш, три години висидіти в машині дуже складно, хоч і в такій комфортній, як твоя. Жінці хотілось
– Олю, а в чому різниця? – не міг зрозуміти логіки дружини чоловік, – в машині значить складно, а в автобусі ні.
– В атобусі можна встати, розминути ноги, зробити декілька кроків, – почала перераховувати принцеска і вже тихенько підійшла до свого принца і міцно обійняла аби тільки перевести тему.
– Я буду сумувати, – прошепотіла Ольга і зрозуміла, що дійсно буде сумувати по ніжним рукам, добрим очам чоловіка. Звісно, ще з першої зустрічі вона побачила і непростий характер Несмітного і його деяку властність, і бажання все контролювати, напевне, сама ця мужність і відповідальність зіграли велику роль у виборі самотньої жінки з дитиною поїхати в місто разом з ним.
– Я також, – сказав Олег та з ніжністю поцілував свою персональну принцеску. Він прекрасно зрозумів маленьку хитрість дружини, але не став наполягати, знаючи характер жінки. А сперечатись через такі дрібниці напередодні від’їзду не хотілось. Олег Несмітний мав сильний характер, справедливі погляди на життя і залізну волю, на роботі його накази виконували без запитань, навіть начальник охорони, колишній силовик Петро Миколайович часом побоювався директора. Тому й досі заможний чоловік їздив без охорони, яка йому потрібна за статусом. Не хотів Олег оцих непотрібних привілегій, він вважав, якщо щось має статися, то воно станеться як і зі звичайною людиною, так і з заможною.
Ніжна і тендітна Оля стала персональною слабкістю Олега і він конче не хотів їх відпускати, але знав: принцесу не втримати нічим, окрім щирого кохання і поважного ставлення. Тож, зібравши трохи речей, Ольга с Катрусею рушили на Батьківщину в рідні гори й полонини, де знаходиться невеличке село Синєгір. Олег вивіз їх на автостанцію, посадив в комфортабельний автобус, міцно поцілував доньку та дружину і відправився на роботу.
Ольга с посмішкою дивилася за вікно, особливо радісно ставало їй, коли міські висотки потихеньку зникали з горизонту, уступаючи місце лісам, полям, селам.
– Матусю, чи довго нам їхати? – запитала трохи втомлена Катруся і ще дужче притулилась до Ольги. Дівчинка була, дійснао, рада від'їзду з великого міста. Хоча Ольга не казала, на скільки днів чи тижнів вони їдуть, бо сама не знала.
– Ні, доню, – відповіла мама, – залишилося зовсім трошки. Йди-но до мене на руки, так буде зручніше. Катруся з радістю опинилися в маминих руках, хоч їй вже було чотири рочки, вона так само, як і раніше любила обійми.
– Мамо, а Олег до нас приїде?
– Звичайно! Тільки-но закінчить важливі справи на фірмі і обов'язково приїде, – відповіла Ольга і всієї душею повірила, що так і буде.
– Це добре, – відповіла Катруся і позіхнула, – я буду за
– Мамо, дивись, – радісно загелготіла дівчинка, – нарешті ми приїхали додому.
– Так, – сказала Ольга і взяла в одну руку сумку з речами, а в іншу доньку.
– Дякую, – із вдячністю сказала принцеска водію.
– Дякую, – слід за мамою повторила Катруся.
– Не має за що, панночки, – відповів водій зі щирою посмішкою. Адже багато людей вважають, якщо заплатили за квиток, то ніяких "дякую" не зобов'язані говорити простому водію. Ольга з Катрусею вийшли з автобусу, із радістю посміхнулися, вдихнули гірського повітря і натрапили на погляд місцевих кореспондентів. Баба Параска і тітка Одарка вже двадцять років займають головну лавочку в центрі села, аби знати і поширювати новини, зазвичай з елементами фантастики та екшену. Але то дрібниці, доти є новини, доти і село живе.
– Тьфу ти, Господи, – сказала баба Параска і сплюнула три раза, – це ж непутящая вернулась.
– Ай, справді, – відповіла тітка Одарка, – ти диви на неї! А корчила тут із себе, наших сільських хлопців не захотіла, а городський вигнав із дочкою та речами. Пліткарки радісно потерли долоні, готуючись розносити всім цікаву звістку.
– Добрий день, бабо Параско, тітко Одарко! – дружелюбно сказала Ольга і зробила вигляд, що не чула злих коментарів.
– Доброго дня, бабусі, – повторила Катруся.
– Доброго-доброго! – зовсім не щиро відповіли та посміхнулися місцеві "корреспонденти", – надовго до нас чи назавжди? – запитала баба Параска і нагострила вуха.
– Як Бог дасть! – сказала Ольга і рушила з Катрусею до рідного обійстя.
Синєгір – це невелике село, з п'ятьма вулицями, однієї дев'ятирічною школою і дитячим садком. До райцентра десять кілометрів, до області – сорок, одним із вагомих плюсів – це постійні автобуси через село, які частенько їхали в дальні Карпати. Тож, хоч і багато молоді виїжджало у місто, проте багацько юнаків і юначок залишились, потихеньку набирав оберти туристичний бізнес. Деякі місцеві жителі здавали кімнати для туристів, відкрився ще один продуктовий магазин.
За один рік, що Ольга з Катрусею були у місті, село наче ожило, частенько туристи жалілися на відсутність готелю. Але багатіїв, які б хотіли купити землю і вкласти кошти, поки не знаходилось, може, через весняні повені чи дикуватість людей. Колись один панич приїхав до Синєгіру зі словами:
– Тепер я ваш хазяїн! Буду скупляти всі землі!
Ну, а люди, як люди, помовчали і розійшлися по домівках, а вночі шикарна машина "хазяїна" сгоріла разом з грошима і документами. Панич зостався без штанів. Перший час ще було якесь розслідування, але баба Параска і тітка Одарка кожного разу розповідали поліціянтам про злих духів Синєгіра: