Кришталеві дороги
Шрифт:
Слідство вже почалося, — без розголосу і без метушні. Просто серед працівників інституту з’явився ще один мужчина середніх літ, який часом з директором, а подеколи сам один заходив у ту чи ту лабораторію, цікавився тим чи іншим питанням. Для всіх він був представником міністерства, але Сергієві Альошину відрекомендувався прямо: слідчий з особливо важливих справ. Це був чоловік стриманий і тактовний, який перехоплював кожну думку з півслова. Альошин охоче йшов йому назустріч, переказуючи до щонайменших дрібниць ланцюжок нез’ясовних подій, що відбулися в лабораторії надвогнетривів протягом останнього часу.
Вже
Звичайно ж, за таких умов не сконцентруєш уваги на чисто науковій проблемі, од якої вже й так голова паморочиться. Глухий кут, у який потрапив Альошин з своїми дослідженнями, зараз перетворився на суцільну стіну, що оточувала його з усіх боків: творча уява ковзала по поверхні фактів, не здатна заглибитися в них. Дослід за дослідом зазнавав незмінної невдачі. А тут ще знову почалися несподіванки.
Професор Хмара одержав наступну анонімку, в якій стверджувалось, що завідувач лабораторії надвогнетривів кандидат технічних наук Альошин С.М. за десять тисяч доларів продав представникові американського концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктору Гешке технологічні секрети виготовлення кристамуліту. Гроші на ім’я Альошина покладено в Цюріхський банк “Швейцеріше кредитанштальт”. Як підтвердження обвинувачення, додавалася фотокопія записки Альошина до доктора Гешке з запрошенням до лабораторії та чернетка телеграми доктора Гешке на адресу Альошина: “ПОКИДАЮЧИ ВАШЕ ЧУДЕСНЕ МІСТО, ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ ЗРОБЛЕНЕ ДЛЯ МЕНЕ. З РАДІСТЮ ВІТАТИМУ ВАС У АМЕРИЦІ”.
Ці закиди були такі безпідставні та дурні, що Сергій тільки посміхнувся, познайомившись із ними. Але директор був настроєний значно серйозніше. Оця настирливість намагань будь-якою ціною дискредитувати завідувача спеціальної лабораторії свідчила про акцію заздалегідь сплановану, а надмірна обізнаність шантажистів наштовхувала на думку, що тут діє ціла група.
Коли директор висловив таке припущення, Сергій знизав плечима!
— Але в ім’я чого? Що я за персона така?
— В ім’я чого?.. — Хмара покрутив млинка пальцями складених перед грудьми рук. — Як не дивно, проте оця підвищена цікавість до вашої особи мене з одного боку радує… Не робіть великих очей, Сергію Михайловичу. Запевняю: будь ви абсолютним нездарою та не створіть ви кристамуліту — анонімок на вас не було б.
— Отже, всьому виною заздрість?
— Значно гірше: холодний розрахунок з кінцевою метою — вивести з ладу обдарованого вченого і загальмувати його дослідження. — Хмара підхопився з місця, забігав по кабінету. — Почну знов тієї ж — про пильність та про вороже оточення. Знаєте, яку інструкцію дало Центральне розвідувальне управління Америки своїм агентам щодо нашої країни? Ніяких диверсій, ніяких терористичних актів: вони не стільки шкодять народові, скільки мобілізують його, їм доручається інше: докладати всіх зусиль, аби дискредитувати найпорядніших
— Так.
Ні, старий таки розумний з біса! Ота його настирливість і надмірна вимогливість, якщо зазирнути глибше, зовсім не рецидив застарілих методів керування, а приклад для молоді: адже останнім часом ми справді надто легковажимо питанням про капіталістичне оточення.
— Ідіть, Сергію Михайловичу, працюйте. Тільки, прошу, будьте дуже й дуже обачні в усьому. Видається мені, що неприємні сюрпризи для нас з вами ще не вичерпалися.
Його слова були співзвучні з “пророцтвом” Кет. В ньому крізь жартівливу форму виступала виразна засторога: виїжджайте з Києва і якнайшвидше. Цілком можливо, маючи справу з кодлом напівлегальних шпигунів дипломатичного світу, Кет дізналася про якусь заплановану акцію. Але навіщо треба виїздити? Тому, що потенціальна небезпека чимось пов’язана з роботою?
І знову Сергій зупинився у дверях лабораторії, намагаючись побачити її оком сторонньої людини.
К-генератор, пневматичний прес, кульовий млин, антитермічні скафандри в шафі, “цвіркун” біля неї. Все настільки звичне, що важко уявити навіть інше розташування цих предметів. Відоме призначення і можливості кожного з них, незнаних рис і прикмет не знайти.
— Сергію Михайловичу, нещодавно дзвонили з Жовтневої лікарні. Просять, щоб ви неодмінно і якнайшвидше прийшли до хірургічного відділу. Вас дуже хоче бачити хворий Марченко.
— Який ще Марченко?! — знизав плечима Сергій. — Навіть не чув про такого.
— Сказали, що ви його дуже добре знаєте.
Сергій поглянув на годинник: шоста. Він не мав ніякісінької уяви, хто та чого викликає його. Але доведеться поїхати, бо не будеш же допитуватися телефоном що та як.
— Гаразд, Петре Івановичу, я туди й назад на таксі.
— А я тим часом попробую загнати ґудзик у “перепічку”. Дозволите, Сергію Михайловичу?
— Таки кортить пересвідчитися, що двічі два — чотири? — засміявся Альошин. — Благословляю. Тільки будьте обережні, прошу. І не забудьте ввімкнути охолодження!
— Та що ви, Сергію Михайловичу! — спаленів старий. — Мені того уроку на все життя вистачить!
Вільне таксі Сергій перехопив швидко і вже за чверть години був у передпокої хірургічного відділу лікарні. Йому дали куций, майже дитячий халат і схожу на торбину шапочку, провели довгим коридором, відчинили двері невеликої палати. Там стояло тільки одне ліжко, а на ньому лежав дуже блідий хлопчина. Він страдницьки посміхався.
— Вітя?! — здивувався Сергій, підходячи ближче. — Як ти тут опинився?.. Вже не ти пожартував, а хтось інший?
— Були б йому жарти! — втрутилася санітарка, що супроводжувала Альошина. — Двічі з того світу витягали!.. Може, тепер порозумнішає!.. Ну, ви гомоніть, а я піду.
— Ех, ти!.. — Сергій сів поруч ліжка, взяв хлопця за руку. — Бачиш, до чого дійшло?
— Сергію Михайловичу, було не так, як вам розповіли. Про бійку я сказав, аби не згадувати вас.
— А до чого ж тут я?
— Так це ж ми ото тоді каталися вночі вашою “Волгою”. Не знали, що ваша.
— От шибеники! — Альошин цілком щиро засміявся, бо вся ота загадкова історія вмить набула прозовості. — Завдали ви мені клопоту!