Кришталеві дороги
Шрифт:
Проте вона вже не підтримала розмови, даючи зрозуміти цим, що спогади про ту першу зустріч їй неприємні.
Професор Хмара щиро зрадів, побачивши Альошина.
— Заходьте, Сергію Михайловичу, заходьте!.. Знайомтесь: моя дочка, Наталка.
— Ми вже познайомилися, Романе Гнатовичу, — дипломатично відповів Сергій.
— То й гаразд. Наталко, кави гостеві, та найміцнішої! А мені отого клятого пійла, хай йому грець!
Старий напівлежав у ліжкові, обкладений подушками, — маленький і сухорлявий. Вигляд у нього був кепський, але він намагався триматися бадьоро.
— Ну, доповідайте,
— Затишшя, Романе Гнатовичу.
— Перед бурею?
— Слідство триває. Так сказав сьогодні наш спільний знайомий. І порадив мені поїхати кудись відпочити.
— Що ж, треба — так треба. Справді, зараз ви навряд чи зумієте зробити хоч щось варте уваги… Але як же нам бути з отими нещасними “кожухами”? Слово честі, і засинаю, і прокидаюся з думками про них.
— А ви не знаєте, Романе Гнатовичу, як ідуть справи у харків’ян? Адже їхня група хвалилася успіхами.
— Уже не хваляться. І ленінградці теж. Щиро кажучи, мені останнім часом починає видаватися, що ця проблема взагалі не розв’язується на нинішньому рівні науки. Або ж потребує досліджень у зовсім іншому, незнаному досі напрямку… Ви ото, мабуть, зненавиділи мене, коли я відмовлявся дати вам інженера-лаборанта. То зараз признаюсь: робив я це навмисне. Коли б ви одержали навіть десять помічників, нічого не змінилося б. Потрібно було інше: щоб ви, бодай ціною надлюдської перенапруги, бодай хоч від злості на мене, мобілізували всі свої творчі зусилля, підійшли до таємниці з іншого боку, вхопилися б хоч за хвостик її. Адже всім відомо, — а мені насамперед, — що ви одержали неймовірно складне завдання, і ніхто допомогти вам не може. Навпаки, нового слова чекають від вас. А коли воно буде вимовлене — тоді вже можна скликати й “симпозіум цікавих дурників”, який вам так припав до смаку.
Ні, професор Хмара таки починав подобатися Сергієві дедалі дужче. Звісно, отой його “педагогічний експеримент” був жорстокуватий, але кінець кінцем мета виправдувала засоби. Старий має рацію: навіть одержавши десять помічників, завідувач лабораторії надвогнетривів Альошин і далі довбав би собі шурф наосліп, — тільки й того, що на-гора викидалося б більше пустої породи. То виходить, знову треба робити ставку на обдарованого одинака?.. А як же працюють космоградці?
Він поділився своїми сумнівами з Хмарою. Старий вмить зрозумів навіть підтекст.
— Любий Сергію Михайловичу, що пасує кумові — то кумі не личить. Ви змішуєте воєдино питання стратегії і тактики в науці. Так, найгеніальніший полководець — ніщо без хоробрих, дисциплінованих солдатів. Але й армія без полководця, як правило, перемогти ворога не може. Віталій Федорович завжди прибіднюється: це, власне, він висуває всі оті неймовірно сміливі проекти, на які ви посилалися. А виконує їх дуже здібний, монолітний колектив… Хотілося б, щоб і в нас було так. Але… — він скрушно розвів руками, посміхнувся невесело. — Але щось я не вмію знайти з вами, молодими, спільної мови.
— Уже знаходите, — пожартував Альошин. — Один з них, найупертіший, засвідчує вам свою пошану.
— Ну, ясно ж, ясно! Адже інженера-лаборанта
— Кота в мішку! Досі в очі не бачив того інженера-лаборанта.
— Незабаром буде, Сергію Михайловичу. З свіженьким, ще теплим дипломчиком. З відзнакою.
— Он як!
— От бачите, скористалися з моєї до вас прихильності, та й вибрали найкращого.
Розмова поступово переходила на інші рейки, ставала вільнішою і легшою, втрачала інтонації офіційності. Старий почав розповідати різні цікавинки з часів своєї юності, намагався залучити до бесіди і дочку, але та не виявляла ніякої активності.
— Сергію Михайловичу, у вас діти є? — несподівано запитав він, лукаво посміхаючись.
— Навіть дружини ще немає.
— Буде. Це — неминуче лихо. А от ще перед шлюбом заздалегідь домовляйтесь з нею про сина, а не про дочку… Це про тебе, Наталко, про тебе мова!.. Оце як бачите, Сергію Михайловичу: з дитинства торочу їй, що скловарна справа — найкраща в світі. А результат? Коли малою була — слухала мої проповіді уважно. Підросла — прикивувала головою, терпляче очікуючи на мить, щоб вирватися від мене та й гайнути до балетної студії. А тепер, бач, і слухати не хоче. Зате я… Наталко, одвернись!.. Зате я охоче слухаю її, коли вона грає якогось там інженера-новатора. Далебі, вдає з себе такого фахівця, що навіть я, її власний батько, ладен повірити, що вона здатна розрізнити зубчатку від зубила.
Сергій нишком скинув очима на Закатову. Та порядкувала біля батькового столу, ніби й не чувши жартівливого монолога.
— Кожному своє! — дипломатично сказав Альошин. — Мабуть, діти завжди не виправдують батьківських сподівань.
— Зате вони в свою чергу стають батьками і зазнають тієї ж долі!.. Наталко, ти сказала, що сьогодні маєш вільний вечір?
— Так, — відповіла вона насторожено. — А що?
— Я хочу дати тобі невеличке навантаження. Я завинив товаришеві Альошину не одну сотню годин компенсації за понаднормову працю. Він перевтомлений украй, а відпочивати не вміє. Так ти, прошу, поводи його сьогодні по місту та пощебечи щось там про мистецтво.
Сергій бачив: Закатовій аж ніяк не смакує отаке доручення, але й відмовитися їй незручно.
— Романе Гнатовичу, але ж біля вас повинен хтось бути. Я вже якось сам розважусь.
— Зараз надійде моя дружина. А ви ідіть, ідіть. Наталці теж треба прогулятися: вона, бідолашна, за своїм театром і на свіжому повітрі не буває!
Сергій з Наталкою перезирнулися по-змовницькому. Вона ледь посміхнулася.
— Ходімте, Сергію Михайловичу. Слухняна донька повинна виконувати накази свого суворого батька, щоб хоч частково спокутувати провину за неповноцінність.
Коли вийшли з будинку, Закатова запитала насмішкувато:
— Ну, то куди ж вас повести, мій хоробрий рятівнику?
— Якщо з обов’язку — то до найближчої тролейбусної зупинки.
— Питання поставлено так, що я мимохіть змушена взяти командування на себе. А я не звикла командувати. Звикла скорятися.
— То це значно полегшує справу. Мій наказ такий: я простую додому, а ви — куди вам заманеться.
— Наказ остаточний?
— Так. — Він простяг їй руку. — На добраніч, Наталко Романівно!