Кришталеві дороги
Шрифт:
— Так ото ж через те я й… — хлопець зовсім збентежився, зітхнув. — Хоч лайте мене, Сергію Михайловичу, хоч відлупцюйте, а це ж я підняв у машині ваш гаманець з камінчиками та фотоплівками і передав його… ну, самі знаєте куди.
— Ти?!
— Я…
Альошин почухав потилицю: начеб розкрилась і друга таємниця, але породила замість себе ще більшу — а звідки ж узявся той гаманець у його машині?
— Де ж він був?
— На підлозі біля переднього сидіння.
— А що ж ти в ньому знайшов?
— Хіба вам не все віддали? — наполохався хлопець. — Я нічого не взяв звідти. Тільки здуру проявив одну плівочку. А три ваших десятки, один долар, три ампулки, вісім камінчиків
— Та були, Вітю… А хто ж оце тебе?.. — Сергій копирснув повітря великим пальцем правої руки.
— Не знаю, Сергію Михайловичу. Чекаючи на вас у кущах біля інституту, я…
— А чому ж у кущах?
— Та це довго розповідати. Одне слово, помітив я, що з-за рогу будинку до яру прослизнули дві постаті. Ну, а дідусь, — отой, що садиба його якраз проти вестибюля, — натякнув про злочинців, які спродують інститутське майно. Отож я й вирішив простежити… А отямився аж отут. Знайшли мене, кажуть, далеко звідти, аж на дорозі. Чи сам туди доповз, чи витягли мене — не знаю… приходив слідчий, допитував. А я не сказав правди, бо не знав, як там у вас. Чи правильно я зробив?
— Добре зробив, що викликав мене. А завтра розповіси слідчому все, не приховуючи нічого. Зрозумів?
— Зрозумів, Сергію Михайловичу. Аж полегшало мені.
Погомоніли ще трохи, а потім Сергій пішов, пообіцявши відвідати хлопця в суботу.
Настрій у нього значно поліпшився. Хай ще далеко до розкриття таємниць, але вже й з’ясувалося чимало. І головне: той гаманець було підкинуто спеціально, з провокаційною метою. І тюбик з-під губної помади теж.
Вилізаючи з таксі біля інституту, Сергій, звичайно ж, скинув очима на вікна своєї лабораторії. Таки величне видовище, нівроку! Зараз, у напівприсмерку, за ситаловими блоками ніби буяє преяскравий день — ось на дорозі діамантами виблискують не тільки скельця, а й піщинки. Та й чи дивно — К-генератор дає змогу досягти температури вдвічі вищої, аніж на поверхні Сонця!.. Ледь-ледь вібрує грунт під ногами — то працюють кульові млини; ритмічно гухкає важкий молот металокерамічної лабораторії. Разком червоних ліхтарів тягнеться в небо радіощогла на центральній башті… Далебі, архітектор здійснив свій задум: будинок справді нагадує океанський лайнер.
А втім, годі милуватися краєвидом. Паняй до лабораторії, хлопче! Петра Івановича треба відпустити, а самому братися до праці. Може, саме сьогодні і вдасться натрапити на щось варте уваги.
Відімкнувши двері лабораторії своїм ключем, Сергій заздалегідь прикрив очі долонею, — світло таке яскраве, що осліпнути можна, — помацки добрався до свого “кабінету”. Дивно: пульт — не ввімкнено і лаборанта немає. Мабуть, спостерігає дослід зблизька, в скафандрі.
Сергій надів чорні світлофільтри, поглянув у бік генератора. Ні, Петра Івановича не видно й там. То де ж він?.. Стривай: всі три скафандри висять у шафі… Е, тут, мабуть, щось сталося!
Сергій рвонув за рубильник вимикання силової мережі, підбіг до генератора. Зупинився, немов наткнувшись на невидиму стіну.
Осяяний блакитним світлом розжареного кристамулітового диска, біля азбестової опори лежав Петро Іванович, припавши щокою до цементної підлоги.
Кварковий промінь навіть у зоні розсіяння вбиває людину миттєво.
РОЗДІЛ XVIII
БАТЬКИ ТА ДІТИ
Петра Івановича Василенка поховали урочисто, по-справжньому щиро шкодуючи про його втрату. Був він людиною товариською і сумирною, ніколи нікому не заподіяв зла, а
Справді: припустити якийсь злочин не було ніяких підстав. На тілі небіжчика не виявилося ані найменших слідів насильства; за час відсутності Альошина до лабораторії не заходив ніхто, — це було встановлено точно, бо недарма ж у інституті працювали товариші з прокуратури; К-генератор міг ввімкнути тільки сам лаборант. Лишалося не зрозумілим одне: чому він, не надівши навіть скафандра, поткнувся в абсолютно заборонену зону кваркового опромінювання? Забудькуватість чи неуважність виключалися повністю: небезпечна зона захищалася поручнями. Мимохіть доводилося припускати, що, ввімкнувши К-генератор, лаборант згадав про якийсь допущений прорахунок, побіг, щоб його усунути, але, засліплений світлом, спіткнувся і впав. Навіть поза небіжчика ніби свідчила, що він ще пробував повзти, а розбиті чорні окуляри знайшлися під його тілом.
Щиро кажучи, такий висновок комісії видався Сергієві Альошину надто поквапним і необгрунтованим. Який би не був прорахунок, Петро Іванович насамперед вимкнув би силову мережу. Йому можна було закинути неуважність, то так. Він міг би ще раз, скажімо, не звернути уваги на те, що охолоджувальну апаратуру не ввімкнено після ремонту, — але це коштувало б тільки спалених обмоток генератора. Зайти ж у заборонену зону, коли там вирує кваркове випромінювання, наважився б хіба самогубця чи божевільний.
Ці міркування Сергій переказав слідчому. Той вислухав його дуже уважно, погодився з твердженнями і сказав, що слідство, власне, ще триває. Він натякнув Альошину, що тому зараз було б корисно поїхати кудись відпочити, — так, мовляв, буде краще для справи. Та Сергій навіть до цієї поради вирішив проситися у відпустку. Повсякчасна перевтома, поєднана з гіркотою постійних невдач, ота злива неприємних сюрпризів, а тепер ще й трагічна загибель Петра Івановича вщент розхитали йому нервову систему. Його дратувала кожна дрібниця, майбутнє видавалося безперспективним, творча уява оголосила про своє повне банкрутство. Так, треба відпочити. І не в санаторії з казарменим режимом дня, а вільним від усяких інструкцій та застережень — “дикуном”.
Написавши відповідну заяву, Сергій пішов до Хмари. А того, виявляється, вже два дні нема на роботі — погано стало з серцем у старого. Та й чи дивно, коли на інститут звалилося враз стільки прикростей!
Звісно, питання про відпустку можна було б уладнати з заступником директора, проте Сергій вважав, що Хмара образиться за неуважність до нього. Та й хотілося зустрітися з ним перед від’їздом, щоб обміркувати план реорганізації лабораторії. На щастя, директор саме подзвонив секретарці дізнатися, чи немає якихось надто термінових справ, і Сергій, скориставшись з нагоди, напросився на візит.
То ж яким було Сергієве здивування, коли двері квартири професора Хмари на дзвінок відчинила… Наталка Закатова!
Але вона була вражена ще дужче. Побачивши його, пополотніла і аж сахнулась.
— Пробачте, вам кого?
— Перепрошую, я до Романа Гнатовича.
— Ах, так!.. Заходьте. Батько сказав, що чекає на гостя.
— Батько?! — перепитав Альошин приголомшено.
— Ну, звісно ж! — засміялась Закатова. — А ви і є Альошин?
— Ну, звісно ж! — повторив він її тоном. — Який тісний, виявляється, наш білий світ!