Кришталеві дороги
Шрифт:
То були вільні мандрівники, перелітні птахи, які ночують де випаде і харчуються як удасться. Позавчора їх можна було бачити в Сочі, вчора — у Хості, а сьогодні вони потрапили до Гагри і, зачаровані красою долини, затиснутої між височенним гірським пасмом і морем, вирішили зупинитися тут на довший час. Нехитре спорядження туристів — рюкзаки з прикрученими до них засмаленими казанками та благенька палатка в скатці — лежали тут же, поруч східців, і це свідчило, що мандрівники досі не обрали місця для ночівлі.
Ще кілька днів тому ці троє не знали один одного і зіткнулися вперше в туристському бюро як однодумці у важливому питанні: куди та як поїхати на відпочинок.
Сьогодні їм пощастило: попутна вантажна машина провезла їх більшу частину наміченого маршруту, і вони опинилися в Гагрі Далеко раніше, аніж сподівалися. Після кільканадцятиразового купання в морі та сякої-такої вечері хлопці розніжилися і тепер, сидячи на березі, філософствували й мріяли, як і личить молодим.
А за кілька кроків від них на лаві сидів, задумливо посміхаючись до самого себе, Сергій Альошин. Він не боявся, що йому закинуть підслухування, бо хлопці говорили голосно, не звертаючи уваги на довколишніх. Сергій уже дізнався з їхньої розмови про всі перипетії подорожі, вислухав фрагменти з автобіографій та сподівання кожного з них на майбутнє, а зараз не без цікавості прислухався до фантастичних гіпотез, якими студент-другокурсник фізичного факультету пригощав своїх менш ерудованих товаришів. Звичайно ж, насамперед ішлося про “гіперпростір”, який зоряні кораблі прийдешнього пронизуватимуть за кілька хвилин, щоб опинитися аж у інших галактиках; про понад-світлову швидкість, що дозволить викликати “антиейнштейнівський ефект”, тобто усуне необоротність часу в “парадоксі мандрівника”; про заселення Марса й Венери і про інші не менш величні задуми, які якщо й будуть здійснені насправді, то хіба через десятки й сотні тисяч літ.
Хороші, милі хлопці! їх не можна назвати наївними, бо вони чудово розрізняють межу між реальним і гіпотетичним, вільно оперуючи термінами, які ще зовсім недавно були таємничими навіть для учених. Приємно, що в їхніх міркуваннях не проступає черствий практицизм, а душі не роз’їдає скепсис. Вони просто тверезі мрійники, переконані у всемогутності людського розуму і здійсненності власних сподівань.
І раптом Сергій насторожився: студент почав говорити про фантастичний випромінювач, який міг би на відстані руйнувати міжатомні зв’язки у твердих тілах. Мовляв, кожен предмет, якщо поглянути на нього при величезному збільшенні, — ніщо інше як порожнеча, в якій на безмежно далеких відстанях розташовані атоми. Тільки безперервний обмін гравітонами між ними підтримує цілісність і непроникливість тіла. Отже, якщо створити навіть не дуже потужний гравітонний випромінювач і настроїти його в резонанс із орбітальним рухом гравітонів, сили міжатомної взаємодії можна буде звести до нуля. А це значить, що в зоні дії випромінювача аркуш звичайного паперу розріже найміцнішу сталь, струмінь повітря проб’є тунель крізь гранітну скелю, і навіть воскової форми вистачить, щоб виштампувати яку завгодно деталь з першого-ліпшого матеріалу. І все це стане можливим через те, що для кожної речовини є своя власна, цілком певно визначена, резонансна частота сил взаємодії.
“Розумний з біса хлопець! — подумав Сергій. — Якщо крім буйної уяви він має ще й наполегливість та цілеспрямованість — далеко піде!”
Висловлена студентом гіпотеза була, звичайно ж, всього лиш юнацьким маренням про далеке і недосяжне, але в ній проступала гідна уваги думка про резонанс. Щоб
Те, що спостерігав Сергій у своїй лабораторії, цілком можливо, мало в своїй основі явище резонансного типу. Якщо не це, то чим іншим поясниш факт, що пластмасовий ґудзик занурився в кристамуліт, а платина не лишила на ньому навіть сліду?.. Ґудзик зроблено з галаліту, який одержують з казеїну, тобто органічної сполуки, білка, багатого на вуглець та азот. Отже, кваркове випромінювання генератора викликає резонансні явища саме в цих елементах?.. І може… і може, саме через це воно таке небезпечне для людини?
Сергієві стало моторошно. Він пригадав розпластану на підлозі лабораторії постать Петра Івановича. І епізод, який хотілося назавжди викреслити з пам’яті: коли піднімали труп, ніяк не вдавалося випростати його зігнуту в лікті праву руку. Розігнули силою. Аж хруснуло… А це ж було, мабуть, під впливом опромінювання.
Так, відкриття зроблено. І вже при народженні його встигла загинути людина. А що буде далі?.. Досить прохопитися перед кимось хоч словом, щоб почалася ланцюгова реакція подальших відкриттів, яку не стримаєш і не проконтролюєш. Можливість різати сталь паперовим аркушем і пробивати тунелі струменем повітря — чудесна. Але чи не будуть використані отакі “різаки” та “пробивачі”, аби поповнити арсенали ще одним видом смертоносної зброї, проти якої захисту не знайти?
А з іншого боку і критися з своїм відкриттям не можна. К-генератори, які ще кілька років тому були рідкісною дивиною, з’являються вже навіть на металургійних заводах, витіснюючи застарілі електропечі. Хай скрізь вони використовуються лише як досконалі високотемпературні нагрівники і хай практично виключається повторення випадку з пластмасовим ґудзиком, що наштовхнув Сергія Альошина на шукання нез’ясовного. Все одно рано чи пізно почнуть накопичуватися факти, які кінець кінцем приведуть до того ж таки відкриття. Загальмувати поступу науки й техніки не можна. Отже, годі байдикування. Треба повертатися до Києва і братися за дослідження.
Заглиблений у свої думки, Сергій не помітив, як юнаки зібрали речі, та й попрямували в бік парку, щоб розташуватися на ночівлю. Не помічав він і того, що по алейці за його спиною уже в який раз неквапно проходить Наталка Закатова. Вона вже злоститься, нишком поглядаючи на годинник, проте зберігає вигляд недоторканої королеви, якій абсолютно байдуже, що то за один сидить на лаві біля моря.
Але як тільки Сергій підвівся з місця і неквапно попростував набережною, Наталка, затримавшись на бічній алейці, чудесно зіграла “несподівану зустріч”.
— Ой, це ви, Сергію Михайловичу?! Звідки? Яким чином?.. А, розумію! Ви знову переслідуєте мене, так!
— Здрастуйте, Наталко! — засміявся Сергій. — І хотів би переслідувати, та не знав, що ви теж тут… Давно?
— О, давно! Вже другий день. І вже занудьгувала: потрапила до компанії почесних курортників, які говорять лише на тему дієти, кліматотерапії та боротьби з ожирінням. Оце втекла від них і не знала, куди себе подіти. Дуже рада, що вас зустріла.
— Я теж радий, Наталко. Виявляється, на курорті ще нудніше, аніж вдома. Я пробув тут десять днів і вже збирався втікати.