Кришталеві дороги
Шрифт:
Розрив стосунків з Геннадієм, власне, назрівав давно. Надто палкі почуття здебільшого дуже швидко змінюються повним розчаруванням. Так було і в неї. Засліплена вродою та делікатним поводженням інженера Риндіна, Наталка закохалася в нього до нестями. Але вже через кілька тижнів побачила, що за привабливою оболонкою в ньому криється дрібненьке й гидке єство.
Вона розкусила його, та все ж і далі зустрічалася з ним. Він був кмітливий, вродливий, енергійний, мав незліченну кількість знайомих у світі напівбогеми столиці. З ним не доводилося нудьгувати. І коли б не оті його підозрілі махінації, що сприймалися спочатку за спекуляцію
Придушує всяку здатність до опору. Вона скорялася… і виросла надто покірною!
Розвиток подій прискорила її випадкова зустріч з Альошиним. О, як боялася вона його аж до того вечора, коли з’ясувалося, що він ніякий не чекіст, а завідувач лабораторії батькового інституту, людина дуже скромна, ввічлива, тактовна… І хоробра, звичайно! В ній справді заговорила ображена жінка, коли Альошин не зробив щонайменшої спроби затримати її, сподобатися їй хоч чимось. Що-що, а вроди Наталці Закатовій не позичати! І до всезагального схиляння мужчин вона звикла як до неминучого — і не дуже обтяжливого — лиха. Тож треба примусити його закохатися, а потім тонко поглузувати з нього, щоб хоч цим частково відплатити йому… за її власну провину!
Але виявилося, що з ним просто цікаво бути. Навіть оті розмови про світ мінералів, які під час батькових лекцій Наталка навчилась пропускати повз вуха, за певних обставин стають не обтяжливими, а приємними. Вона тоді аж пошкодувала, що час минув так швидко. І наступного дня спіймала себе на думці, що хотіла б повторення цієї зустрічі. Просто так, щоб не зустрічатися з Геннадієм.
А батько, ніби навмисне, все торочив і торочив їй про Альошина — який це, мовляв порядний, талановитий, працьовитий хлопець, не те, що інші жевжики. Останнє визначення не вимагало розшифровки: інженера Риндіна він не терпів. Але покірна Наталонька цього разу завзято заперечувала, що його протеже — сухий вогнетривкий педант, ходяча електронно-обчислювальна машина і взагалі мокра курка. Вони навіть напівжартома посварилися з цього приводу. Батько заявив, що після повернення Альошина з Гагри буде навмисне запрошувати його до себе щовечора.
— Можеш запрошувати! — засміялась у відповідь Наталка. — Через тиждень я їду в Сочі.
Вона казала правду: в неї вже була путівка в Мацесту, а Геннадій спеціально на цей час узяв відпустку, щоб відпочивати в сочинському кемпінгу на правах “автодикуна”. Поїдуть його новенькою “Волгою”, не поспішаючи. Об’їздять усе узбережжя, — це ж не те, що екскурсійними автобусами. Приємна буде подорож!
Однак така перспектива чомусь уже не радувала. І чомусь почало здаватися, що їхати в Сочі навряд чи й варто — там на пляжі народу, як оселедців у бочці. У Гагрі набагато вільніше. Та й краєвиди мальовничіші: оті порослі хащами височезні гори над морем справляють незабутнє враження.
Наталка хитрувала сама з собою. Ні, про кохання до Альошина не йшлося. Вона підсвідомо тяглася до нього, шукаючи моральної підтримки у своїй внутрішній боротьбі, але ще не наважувалася навіть осмислити своїх думок, отож і хапалася за перше-ліпше пояснення: в Гагрі буде краще та
Звання артистки і чарівної посмішки вистачило, щоб путівку їй поміняли негайно, без бюрократичної тяганини. Геннадій був поставлений перед фактом: мовляв, переплутали у курортному управлінні з отими санаторіями, але тобі все одно, де зупинятися.
Виїжджаючи з Києва, Наталка ще не мала ніякого певного плану і, може, навіть обурилася б, якби їй наперед переказали її розмову з Геннадієм на дорозі під Старою Гагрою. Всьому виною була одноманітність подорожі автомашиною, коли знічев’я мимохіть починаєш крок за кроком аналізувати своє життя та копирсатися у власній душі. Та й Геннадій давним-давно втратив свої галантні манери закоханого: він весь час мовчав та раз по раз позіхав. А в ній наростав холодний розпач, який поступово перетворювався на зненависть.
Коли поминули Сочі, вона відчула, що вже нездатна стримувати себе. Збуджена уява зловтішно малювала сцену: почувши її холодні осудливі слова, Геннадій упаде перед нею на коліна, почне благати, щоб не кидала його, — адже він невиправний позер! І коли б сталося саме так, вона, мабуть, зараз була б спокійна: через такого жалюгідного переступити не важко. А в мовчанці, — та ще й дуже невластивій йому, — завжди криється небезпека. Певно, справді слід було б лишити відповідний лист у своїй шухляді. А втім, Геннадій надто великий боягуз, щоб зважитися на рішучі дії.
Її нові товаришки по палаті вже додивлялися десяті сни, а вона все ще лежала з розплющеними очима, прислухаючись до одноманітного гуркоту морського прибою, що проривався крізь глухе бубоніння дощу. Гроза була короткочасна і прокотилася далі, в бік Сочі. А злива не припинялася ані на мить. Зараз важко було б уявити лагідну синяву моря чи навіть оте криваве надвечір’я. Видавалося, що над цілим світом назавжди нависла сірість, крізь яку не проб’ється ні один життєдайний промінчик.
Після шторму море заспокоювалося поволі. Тільки надвечір наступного дня вали почали дрібнішати, згладжуватися, зникати. І безмежжя моря, освітлене призахідним сонцем, постало ще іншим — грайливим, ніжним, вкутаним у нескінченні переливи зеленого, синього, перлистого, рожевого.
Повійнув легесенький береговий вітерець. Стрункі пальми, що настраждалися за день від нестерпної спеки, тепер, коли з гір повійнуло прохолодою, як манірні дами, обмахувалися візерунчастими віялами листків.
Зацвітали магнолії на Приморському бульварі Гагри. Своєрідний солодкуватий запах лоскотав ніздрі, дивно збуджував, кудись кликав. Верещали — аж роздиралися — цикади. Між кущами сновигали незліченні світлячки. Музика. Сміх. Веселі голоси.
Кавказ. Чорноморське узбережжя. Цим усе сказано.
Весь день курортники швендяють у плавках та купальниках, ігноруючи всякі настанови та заборони, а надвечір виряджаються наче на банкет. Здавалося б, навіщо це тут, де повітря, напоєне пахощами квітів і моря, тепле-теплісіньке, а за найзручніший одяг служитимуть футболка та шорти? Та нічого не вдієш, така традиція. І ще бажання видаватися стрункішим, привабливішим, молодшим, аніж є насправді.
Троє юнаків, які сиділи того вечора на кам’яних сходах гагринської набережної край парку, не дотримувалися традицій і не поміняли “денної” форми на “вечірню”. Вони відбували кару за неуважність до сонця і зараз линяли, скидаючи геть спалену шкіру. Але це їх не дуже пригнічувало.