Круглянський міст
Шрифт:
— Ну, лейтенанте, почнемо розмову, — чистісінькою російською мовою сказав він, і від несподіванки Климченко аж стрепенувся. Німець, ніби й розраховуючи на це, поблажливо завсміхався, дістав з кишені блискучий портсигар, відкрив і, стоячи посередині землянки, простягнув його Климченкові.
— Палиш?
Почувши ці, такі неждані тут слова, лейтенант, який увесь час був у непомірному для нього напруженні, хитнувся. Щоб не впасти, він ухопився рукою за обшальовану стіну землянки, недоречні двоє людей на плакатах застрибали в очах. Німець, убачивши це, нерішуче прикрив портсигар.
— Е, та ти, здається, поранений! Що
Офіцер прочинив двері, щось гукнув на подвір’я, там затупотіли чоботи, почулися голоси. Від свіжого повітря в землянці зразу похолоднішало, і Климченко трохи впорався зі своєю слабістю. Кволий вогник тріпотливо бився в каганці.
Незабаром поблизу застукали чоботи і в землянку ввалився окоренкуватий, немолодий німець із нездоровим заплившим обличчям. Від нього несло дустом і гострим запахом якихось ліків. Негучно буркаючи, він зідрав з Климченка забруднений і пошматований у бійці кожух. Лейтенант в’яло підпорядковувався його наполегливим рухам, йому вже було все одно, хто і що зробить з ним. Він хотів лише спокою і невидющим позирком дивився, як на дошках окіл ослона тупали розтоптані, широко розставлені чоботи. Руки німця, безцеремонно повертаючи його голову, поляскали біля вуха ножицями, і на підлогу впали світлі заплутані пасма волосся. Потилиця, видно, було міцно розбита і боліла, але він терпів усе, тільки одного разу здригнувся, коли в рані запекли ліки. Незабаром, однак, німець спритно обмотав голову рудуватим паперовим бинтом, туго сповив пов’язкою і зібрав у сумку своє знаряддя. Весь цей час той, у мундирчику, пускаючи під стелю дим, сидів на куті столу і з усмішкою спостерігав за ним.
— Ну, тепер краще? — просто і навіть зі співчуттям спитав цей чоловік, коли санітар грюкнув дверима і вони залишились удвох. — Це вилікують. У німців медицина, як у нас кажуть, на висоті. У нас, це означає, — в росіян. Не дивуйся. Я росіянин. Як і ти. Москвич. На Таганці жив.
Климченко вже відійшов від першого здивування і відзначив собі, що тут, видно, до всього треба бути готовим. Нарочита доброзичливість і клопоти цього чоловіка наводили лейтенанта на думку, що чекає його нелегке.
— Цікаво, лейтенанте, а ти звідкіля будеш родом? — питав цей чоловік.
— Там написано. Либонь, грамотний, — сказав Климченко, зирнувши на стіл з розсипаними на ньому документами.
Чоловік у мундирчику, усміхнувшись несхвально, сіпнув русою бровою.
— Ну, відомо, там усе написано. У нас, тобто у вас, щодо цього повний порядок. Як кажуть: ажур. І де народився, і де оженився, і де охрестився. І чи був за кордоном, і чи мав хитання. Я це знаю, — зовсім якось просто і навіть ніби приязно сказав він і підвівся з-за стола. — Сам був такий.
Він з посміхом спинився перед Климченком і випустив над його головою струмінь диму.
«Що за тон? Для чого?» — думав Климченко. Перемагаючи в собі байдужість до своєї долі, яка почалася з ним там, у траншеї, він силкувався тепер установити, що б уся ця комедія могла означати. Роздягнений, в одній гімнастерці, з кубиками в петлицях, — погони тільки нещодавно ввели, і він ще не встиг їх прилаштувати, — без ременя, з обмотаною головою, він, наче арештант перед слідчим, сидів посеред землянки і насторожено слухав. А той, із задоволеним, майже радісним виразом на хитруватому обличчі, щось міркуючи, оглядав його.
— Орденок давно одержав? — кивнув він на зірку над лівою кишенею.
— Восени, — сказав Климченко.
— За оборону, за наступ?
— За оточення.
— Ну що ж. Це нічого. Навіть краще. Заслужений, бойовий офіцер, — маючи на увазі щось своє, сказав чоловік і бадьоро запропонував: — Може все ж познайомимся? Я — Чернов. На жаль, не Белов, але що зробиш, — засміявся він, і всередині у Климченка щось аж обірвалося, така це була зовсім товариська усмішка, що аж хотілося повірити, що він свій, не німець. «А може, він тут із завданням наших працює? Мо’ розвідник? А раптом він виручить?» Пильно видивляючись на Чернова, Климченко намагався щось зрозуміти в нім.
Чернов же, поблажливо усміхаючись, продовжував:
— Ми ж бодай що ровесники. Ти з якого року? — Не чекаючи відповіді, він зирнув у посвідчення на столі. — 3 двадцять першого. Ну, а я — з дев’ятсот сімнадцятого. Так би мовити, ровесник Жовтня. Невелика різниця.
Він кинув за грубку сигарету і вперше сів, — видно, на своє постійне місце за столом, розчепіривши пальці, огледів нігті і маленьким ножиком почав підрізувати їх. Климченко, напружено морщачи під тугою пов’язкою лоб і чогось чекаючи, вовкувато стежив за легкою усмішечкою, яка приємно блукала по білявому, досить ситому, свіжо поголеному, доглянутому обличчю. Здавалося, така людина нікому й ніколи в житті не зробила погано.
— Міркую, що ми зговоримося. Ти, може, думав, що в полоні відразу розстріл? Дурниці. Ти ж не комісар. Німці, вони поважають гідних супротивників. Особливо стройових командирів. Трудяг війни. Спеціалістів. Німці до них ставляться, я б сказав, по- рицарськи. Я гадаю, ти вже сам переконався в цьому. Правда ж?
Климченко мовчав.
— Ну, що затиснувся, — відірвавши позирк від нігтів, уперше дорікнув Чернов. — І що так дивишся на мене? Очухатися ніяк не можеш?
— Що Вам від мене треба? — міряючи того недовірливим поглядом, запитав лейтенант.
Чернов одкинувся на своєму невидному за столом сидінні.
— Ось це по-діловому, — примітно, але якось не зовсім природно зрадів він, вийшов із-за столу і приткнувся на його ріжку. Витягнувши вперед ногу в начищеному зграбному чоботі, поворушив носком, буцімто збираючись повідомити головне.
— Дуже навіть небагато, — відповів чоловік, який назвався Черновим; тепер він ніби вже втратив цікавість до своєї особи і дивився лише на Климченка. — Я гадаю, тобі не менше шкода своїх солдатів, які залишилися там. Через день, другий погонять у наступ і — всім капут. А навіщо? Чи не годі Росії лити кров? — запитав він. Здавалося, він щиро переживав те, що говорив, і Климченко з якоюсь новою цікавістю зирнув на нього.
— Нащо гинути? Недоречні жертви! Скільки їх зазнала Росія! Одним словом, ось що… Треба виступити через динамік і поговорити зі своїми. Ні, не полохайся: видумувати нічого не треба. Ми дамо текст.
«Так ось воно що! Тепер усе ясно!» — У Климченка відразу спало напруження, яке досі все зміцнювалося, він уперше ворухнувся на ослінчику і зітхнув. Чернов зліз зі столу й підійшов ближче.
— То як? Ризикувати не прийдеться. Динамік на передовій, ми в траншеї. Декілька слів до конкретних людей. Це подіє. Це завжди діє.