Круглянський міст
Шрифт:
Климченко зрозумів усе, бо це не було для нього новим. Якось дощової непроглядної ночі під Вязьмою він уже чув, як брехав через динамік якийсь негідник, що, мабуть, ще з місяць тому був червоноармійцем і з нашого казанка сьорбав суп, однак уже агітував переходити на бік великої армії фюрера.
— Ах, ось Ви про що! — сказав він, глянувши в загадково спокійні очі Чернова. — Нічого не вийде. Шукайте іншого.
Спершися ліктями на коліна, він низько зігнувся на ослінчику і опустив голову, готовий до всього. Чернов стих, зайшов на той бік столу і сів, загадково позираючи на нього. У грубці догорали дрова, тепло зменшилося, і з дверей потягнуло
— Так, так. Не хочеш, значить. Ну що ж, — напевно щось обдумуючи і розклавши на обрусі руки, сказав Чернов.
У дворі, чутно було, перемовлялися солдати, брязкали дверцята в машинах, десь гухнули два далекі вибухи. Вогник у каганці тихо, задумливо мигтів. Раптом він різко хитнувся, ледве не згасши зовсім, — ззаду стукнули двері.
Чернов одразу ж схопився зі свого місця.
У землянку заявився той, довгий, що привів його сюди. Климченко, не повертаючись, впізнав його по шкіряних бриджах — тепер він був без шинелі — і повільно підняв голову. Чернов щось буркнув, вискакуючи з-за стола, але Климченко не зрозумів чи недочув; офіцер перекинувся кількома словами з підлеглим і врешті байдужим позирком холодних очей протяв полоненного. Не зводячи з Климченка цього погляду, він дістав з кишені портсигар і клацнув ним перед самим його обличчям. Лейтенантові дуже хотілося запалити, але ця безцеремонність ображала, і він відвернувся. Німець тоді щось коротко і суворо завважив Чернову, той в одну секунду підскочив до Климченка, і лейтенант, перш ніж зрозумів, що сталося, полетів до стіни. В лівому вусі при цьому, здається, щось лопнуло, і в голові з’явився тугий хворовитий гул.
Коли він, не поспішаючи і чекаючи нових ударів, підвівся біля стіни з підлоги, Чернов розкрив кулак, яким тільки-но садонув полоненого, і негучно, крізь зуби, вимовив:
— Відмовлятись у німців не заведено.
Климченко в думках вилаявся і подумав: «Ось де твоє нутро відкривається, гадино повзуча». З хвилину він стояв біля стіни під позирками двох пар різних очей. Було кривдно й боляче, однак не хотілося вірити в те, що тут відбулося: так звичайно дивилися на нього ті очі. Після високий, усе в тих же чорних рукавичках, марудно піднявши сигарету, мізинцем ощадно струсив з неї попіл. Він також не виявляв жодних ознак злості і мав вигляд звичайного розважливого чолов’яги, такий, що можна було подумати, ніби вони обидва жартують.
— Ти буде виконвайт німецький бефьоль? — без погрози, буденно запитав німець.
— Я не зрадник!
— О! — тільки й мовив німець-офіцер і майже непомітно, одним оком підморгнув Чернову.
Той підійшов і знов, не розмахуючись, по-боксерськи коротко, але дуже болюче вдарив Климченка в щелепу. Лейтенант знову відлетів од стіни — падаючи, зачепив грубку, згори зашерехтів, посипався на підлогу пісок. Німець процідив «гут» і, стиснувши тонкими устами кінець сигарети, вийшов із землянки.
5
Як тільки двері за офіцером зачинилися, Чернов спокійно, ніби нічого кепського між ними і не сталося, підійшов до Климченка.
— Ну як?
— Сволоцюго ти, а не земляк! У душу тобі кіл! — сказав лейтенант, випльовуючи на підлогу криваву слину.
Чернов, майже безуважний до його слів, хитрувато посміхнувся.
— Не сердься! Дурниці. Це так, для порядку. Інакше, сам розумієш… Начальство.
Він підхопив Климченка під руки, ривком поставив на ноги, чоботом підсунув ослінчик — сідай! Лейтенант на мить розгубився від такого повороту в їхніх стосунках, але сів і скоса позирав на обличчя свого ката. Сірі рухливі очі того раз за разом застережливо лупали на двері землянки.
— А взагалі ти пробач. Сам розумієш. Доводиться. А то скомандує, і все: кінець. Тож часом ліпше вдарити. Правда ж?
Гойдаючи на столі вогник, Чернов почав ходити по землянці, спиняючись і розважливо гомонячи до Климченка. Здається, ніщо не здатне було вивести його з душевної рівноваги, такий він неторопко-впевнений, розмірений, охайно, навіть елегантно вдягнений. На його стриженій під бокс білявій потилиці ворушилася рожева зморшка.
— Між іншим, тобі випала, можна сказати, удача. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо трудно. Але вони таке цінують — можу запевнити. З власного досвіду. Я так само колись чекав кулі. Таких вони звичайно враз до стіни. Разом з комісарами. Мусив доказати дещо. І ось бачиш: замість кулі — мундир. — Він з хвилинним задоволенням обмацав свій коротенький френчик з невеличкими срібними погонами. — Правда, за Совєтів чин вищий був, — довірливо повідомив він.
«Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?..» — гадав лейтенант.
— Марно стараєшся, — вовкувато сказав він. — Не на того напав.
Чернов раптом спинився і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилося, і він стишено, начебто для того, щоб не почув вартовий знадвору, сказав:
— А ти той… не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж.
Климченка після всього, що трапилося, погрози могли тільки довести до краю, і він схопився з ослінчика.
— Ну і чорт з вами! Стріляйте! Все одно застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!
Чернов холодно посміхнувся.
— Не кип’ятися. Врешті, ми можемо зробити, що треба, і без твоєї участі.
Він ще почекав і, видно, щоб не стояти так, груди в груди з цим обірваним скривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки аркуш — список особового складу першого взвода автоматників.
— Командир першого відділення Голонога Іван Фомич, єфрейтор Опенкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадулін… ім’я, по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Фьодоров, Хиль. І так двадцять два чоловіки. Вибулі позначені? Позначені, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти також відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ти тоді, звісно, злись на себе: без заслуг залишишся. Перед німцями. А там заслуги за тобою подвояться. У квадрат зведуть. Зрозумів?
— Як це?
— А так. Подумай — зрозумієш.
Климченко збентежився, ошоломлений ще не до кінця усвідомленим, але, безумовно, якимось недобрим задумом цієї погані, і насторожено дивився на Чернова. А той, уже змінивши свій приязно стриманий вираз на затято офіційний, згорнув список взводу і притиснув його сумкою.
— Ось так! — сказав він, сів і відкинувся до стіни. — То що вирішуєш?
«Що вони задумали? Що зроблять?» — билася в голові взводного розпачлива думка і поступово викреслювалася здогадка, від якої аж кинуло в жар. Климченко скочив і, хитнувшись, плигонув до столу.