Круглянський міст

Быков Василий Владимирович

Під затятими поглядами притихлих солдат він похитнувся. Руки його, як і досі, тримали штани — темно-синє діагоналеве галіфе, що дісталося йому після їх останнього ротного.

Траншея вилася по схилу і все далі й далі лізла на висоту. Чернов, підтримуючи кашкета за козирок, почав потроху пригинатись — десь уже зовсім близько був передній край. Климченко гнути голови не хотів, рази два виглянув понад бруствером, але хтось із конвоїрів ззаду прикрикнув, і Чернов озирнувся.

— Ану нижче! — суворо сказав він, і Климченко позлорадів у душі з цих клопотів про його безпеку.

Водночас його нерозуміння від незвичайності наміру цього ката все зростало; він як не намагався, не міг утямити, що з ним надумали зробити. «Може, ще агітувати примусять. Так я їм поагітую. Згадають, собаки».

Але агітувати йому не довелося.

Минаючи здивованих його появою, одубілих з ночі, іноді ще сонних німців, що сиділи в застелених соломою стрілкових окопчиках, вони дійшли по траншеї до самої виспи — ледве не в те саме місце, куди він так невдало увірвався вчора. Десь зовсім близько, — певно, в тому ж рові, була його рота; від передчуття цієї її близькості у Климченка теплом наповнилося нутро. Йому стало надзвичайно шкода своїх, таких усе ж недосяжно далеких хлопців. Тепер для нього було найбільшим щастям хоч би один день побути з ними, сходити хоч би ще в одну атаку. Він би не лаяв тепер трошки нерозторопного, вайлуватого, але по суті непоганого Голоногу, забувся б на всі свої кривди на ротного. Він ладен був би тепер іти з ними в будь-який бій, у саме пекло. Якби лише опинитися там. Але це — незбутня вже мрія…

Вони підійшли до кулеметного окопчика в траншеї, який, видно, нижче за інших спускався до рову. На тупіт їх ніг з окопчика озирнувся молодий кулеметник — невеликий білявий хлопчина в довгій, забрудненій глиною шинелі. Чернов щось сказав йому. Кулеметник, не відходячи від свого «МГ» на бруствері зі стрічкою в приймачі, здивованим позирком глипнув на Климченка, затим щось вигукнув, певно, сусіду по траншеї. Той так само щось прокричав, ззаду по траншеї хтось побіг, глухо затупавши чоботами і шорхаючи об стіни плащ-палаткою. Навколо, скупо перемовляючись, зібралися солдати. Задимили сигарети, і солодкуватий, напрочуд хмільний на студеному повітрі димок своїм пахом запаморочив полоненому голову. Чернов мовчки чекав, і у Климченка стиснулося все всередині — він відчував, що зараз вирішиться для нього все.

Нарешті, той, кого тут чекали, прийшов. Це був товстезний, із заспаною неголеною мордою, офіцер, — мабуть, якийсь гауптман. Нахабно і невдоволено блимаючи червонуватими очима, він вислухав пояснення Чернова, буркнув своє «яволь» і хрипувато щось наказав солдатам. Ті передали наказ по траншеї.

Чернов ляснув себе знятою з однієї руки рукавичкою і відступив убік.

— Ну! Іди! — затіявши явно недобре, кинув він Климченкові.

Лейтенант зрозумів, що той, найостанніший, час настав, і був готовий як слід зустріти його.

Але він не зрозумів свого ката.

— Куди?

— Туди, до своїх. Ти ж хотів, здається.

— Як до своїх?..

— А просто. Вилазь і тупай! Ну що, злякався? Може, не хочеш? Назад повернешся?

Що він задумав? Страшний, незрозумілий, підступний цей чоловік-звір, що він іще підготував? Смерть? Це ясно, але чому так? Ну що ж… Хай! Може, навіть краще так — на полі бою, перед очима своїх… Хай!

Лейтенант ступив мимо Чернова, який стояв зі стиснутими щелепами і широко роздутими ніздрями, і грудьми пхнувся на бруствер. Але траншея була тут глибока, а руки мали тримати штани, і він зірвався, садонувшись об брівку обличчям.

Це було ганебно: ззаду, затаївши цікавість, стояли німці, сопли, кирхали, тупотіли чоботами — всі позирали на нього, і він на мить безпорадно розгубився. Тоді той молодий кулеметник, чий окіпчик вони зайняли, клацнув пряжкою свого ременя і, скинувши його з довгої шинелі, подав Климченкові. Страждаючи від сорому і приниження, лейтенант навіть не зирнув на нього, машинально підтягнув і туго підперезав штани. Після, напруживши кожний м’яз, зіскочив грудьми на бруствер і виліз із траншеї.

— Зондерпривіт там колегам, — якось напівжартома кинув йому наостанку Чернов, але Климченко навіть не почув його.

Навколо розлігся широкий притуманений простір — поля, зовсім близький рів, крутуватий схил з полеглою стернею і далечінь під саме небо, з рідкими по рівчаках плямами снігу. Це передсмертне привілля нестримною печаллю різонуло його серце. Він не міг ні зрозуміти, ні відчути навіть, звідки — чи з цього сірого, сумовитого, але такого до болю вільного простору, чи, може, з самої його змученої душі, — але раптом гримнув у почуттях якийсь дивовижний гімн вічному, великому, навіть святому, перед чим людина і всі її клопоти стали безмежно нікчемними. В якусь коротеньку мить Климченко відчув себе мурашкою і володарем одночасно, буцімто з порога вічності на секунду зирнула в його обличчя велика, непізнана в житті сутність буття. На кілька коротеньких секунд, втративши відчування себе, ніби розчинившись у небутті, він піднісся над цим простором: великою скривавленою землею, над траншеєю, ровом і навіть власною хуткою загибеллю.

Правда, коротенький позирк назад миттю звалив його до землі, до своєї гибелі, і він, рахуючи останні хвильки, зійшов з бруствера.

Тоді марудно, вже з реальним відчуванням земного, прощаючися з життям, пішов од траншеї в поле, туди, вниз до рову, чекаючи всім тілом черги чи, може, залпу і відаючи, що все скінчиться просто. Смерть дуже проста річ, на війні він переконався в цьому і не боявся її давно. Йому лише хотілося тепер не прогавити ту останню мить, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.

Але пострілів ззаду все не було, і він ішов далі. Вітер пружкою хвилею штовхав його в груди, тріпав на голові волосся, і шматок бинта хляпав по щоці. Климченко зірвав його і з окривавленим жмутом вати відкинув геть. Чіпляючись за стерню, перев’язка застрибала за вітром.

«Ну, стріляйте! Стріляйте ж, гади!.. Де ж постріли?..»

Пострілів, утім, не було. Тоді він спинився, почекав, озирнувся. Скрізь по всій траншеї над бруствером стирчали, ворушилися каски, стволи гвинтівок, тонкі дула автоматів. Мабуть, те, що він спинився, не входило в їх наміри, і кілька голосів закричали:

— Рус, шнель! Дом, дом шнель! — І сміх — хрипкий солдатський регіт.

Що ж вони не стріляють? Чому не б’ють? Чого вони чекають? Здивування спроквола почало переростати в тривогу, яку вже не могла заглушити і безнадійна самота гибелі. Стривожений, він відчув, що це не так собі, що цей Чернов-Шварц щось надумав — чи не гірше за саму смерть? Але що? Збуджений і збентежений, він тепер не міг утямити цього. Він тільки відчув небезпеку ззаду, все далі відходив од неї і все наддавав ходи. Водночас він був твердо переконаний, що з цього клина вони не випустять його. Може, мінне поле? Може, та гармата-бахкалка?